Василь Лопух: "Важливо передати молодому поколінню історичну пам’ять про січовиків"

Віднайдення знімків

— Яким був ваш шлях до цих фото?

— Я народився у Заліщиках, за фахом економіст. У 1990-х викладав у Тернопільському педуніверситеті на кафедрі філософії та економічної теорії. У 1998 році виїхав до Америки. Згодом обійняв посаду директора адміністрації Наукового товариства імені Шевченка в Америці. На той час у НТШ-А було тільки троє працівників, два комп’ютери, факс і копіювальна машина.

Про січових стрільців я знав змалку. Двоє братів моєї бабусі під час Першої світової війни воювали в австрійській армії. Не знаю, чи були усусами. Від одного з них залишився раритет: невеликий келих, привезений з Австрії. Його зберегла моя мама, а потім я забрав келих зі собою до США. Вдома співали стрілецьких пісень, із дитинства пригадую "Червону калину". Хай тільки в хаті, серед родини, але такі теми обговорювали.

Якось в архівному сховищі НТШ-А я натрапив на невеликі красиві скриньки, схожі на бокси для CD-дисків. Це було 20 коробок приблизно по 50 фотонегативів на склі в кожній. Загалом 1026 клішефотонегативів на склі і 168 фотографій. Це був архів Українських січових стрільців. Тоді в інтернеті почали з’являтися фотографії періоду Першої світової війни з різних європейських архівів. Тож я запропонував управі відсканувати фотонегативи. Для цього мені за 1500 доларів придбали потужний сканер.

Виявилося, що це трудомістка й непроста праця. Багато світлин були в жахливому стані та потребували реставрації. Вони були запорошені, уражені грибком. Деякі — обгорнуті газетами, цинковий друк із яких пошкодив зображення. Кожне кліше треба було спеціальною емульсією очистити від нальоту. Не всі фото вдалося врятувати. Деякі розпалися у моїх руках, тільки-но я відсканував їх. Тож фізично тих знімків уже не існує, але цифрова копія залишилася.

Зі світлинами я працював у неробочий час. Як правило, сканував улітку по дві-три години на день. Минав рік за роком. Я не поспішав, і мене ніхто не підганяв. Виникла ідея видати індексний каталог із мініатюрами всіх фото й даними про те, де їх зберігають. Щоби дослідники могли працювати з архівом і можна було за запитом надавати їм цифрову копію.

Коли вийшов каталог, до мене звернулася Любов Волинець, кураторка Українського музею та бібліотеки у Стемфорді. Вона запитала, чи не міг би я оцифрувати і їхню колекцію. Я не раз бував у тому музеї і знав, що там є багато цікавих речей. Наприклад, найбільша колекція українських платівок, записаних у Канаді й Америці. Але про стрілецький архів мені не було відомо. Виявилося, що Музей зберігав понад три тисячі кліше з усусами. Це втричі більше за ту кількість, яку мені на той час вдалося відсканувати. Тож довелося працювати інтенсивніше.

Загалом оцифрування розтягнулося на 20 років. Якби я працював над цим день у день як над робочим проєктом і отримував зарплату, то впорався б за рік чи два.

Шлях за океан

<p>Іван Боберський у Відні, 2 січня 1916 року</p>

— Що відомо про те, як стрілецькі архіви потрапили за океан?

— Ці кліше роками переховували в різних місцях. Коли закінчилася Перша світова війна, багато січовиків опинилося в Австрії. У 1960-х українська діаспора у США відрядила туди кількох осіб. Вони знали, де зберігають архіви, і мали на меті вивезти їх до Америки. Про це мені розповів один з учасників тієї групи порятунку. Шкодую, що тоді я не до кінця усвідомлював, із чим маю справу, і не розпитав докладніше.

Історія перевезення архіву пов’язана з Іваном Боберським. Під час війни він очолював "Пресову кватиру", одним із завдань якої було поширювати матеріали про діяльність усусів. У 1920 році його відрядили повноважним представником Державного секретаріату ЗУНР до США та Канади. Професор Боберський узяв зі собою 600 прозіроктак тоді називали кліше, які демонстрував на екрані для численної публіки в різних містах США та Канади. Показ світлин супроводжувала доповідь "Як будувалась українська Держава за послідних сім літ: 1914–1920".

У лекціях Боберський розповідав про діяльність українських урядів Великої України та Галичини. У спогадах я натрапив на цитату з його виступу. "Мова про діяльність українських урядів Великої України, Галичини, Прикарпаття, світлини Українських Армій, які боролись за Київ, Львів, Борислав, Одесу, світлини, як наші близькі і далекі приятелі розвалили наш край, підпалили і скровавили його". Чи не є це символічним перегуком із сучасними подіями в Україні? Архів, який привіз Боберський, залишився у Вінніпезі. Нині там є Фонд його імені.

Після Другої світової війни велика збірка фотонегативів потрапила до Реґенсбурга в Німеччині. Там діяв табір для переселенців, де колишні усуси 1948 року організували Братство Українських січових стрільців. Вони мали на меті зберегти пам’ять і плекати культ подвигу УСС. Заснували видавництво "Червона Калина", збирали архівні матеріали й артефакти. Коли більшість учасників переїхала за океан, Братство перенесло осідок до США. Поступово організація занепадала, бо люди, зважаючи на вік, відходили. Їхній архів, зокрема майже три тисячі фотонегативів на склі, передали на збереження спочатку Об’єднанню колишніх вояків українців Америки, а згодом Українському музеєві та бібліотеці у Стемфорді.

Декілька сотень кліше із зображеннями усусів Стемфорду передав і Український музей у Нью-Йорку. Тож, припускаю, стемфордська колекція тепер є найбільшою. Вона налічує 3302 фотонегативи, пов’язані з січовими стрільцями. Їх можна побачити на сайті віртуального фотоархіву.

Віртуальний архів

— Оцифровувати архіви мали би інституції. Ви змогли зробити це самотужки. Як організували матеріали на сайті і яким бачите його функціонування?

— Ідея започаткувати віртуальний архів виникла два роки тому. Я вже мав такий досвід. Кількома літами раніше створив сайт з архівними фото та відео про рідні Заліщики — zalishchyky.net. Однак, працюючи зі стрілецькими світлинами, я зіткнувся з проблемою, як їх систематизувати. Багато фото містили підписи. Десь було вказано рік, локацію, прізвища. Все це я мав внести вручну до кожної фотографії. Відтак вдалося згрупувати світлини за роками: від 1914-го до 1919-го. А також за регіонами бойових дій або перебування: як-от Закарпаття, Волинь, Київ. Є навіть декілька фото усусів в Одесі. Окремо згруповано авторські добірки, де відомі імена фотографів. Серед них є знакові постаті: Юліан Буцманюк, Осип Курилас, Микола Угрин-Безгрішний та інші.

Майже 2000 світлин залишилися непідписаними. Я вдячний людям, які надсилають історії про численні знімки й тих, кого на них зображено. Велику кількість світлин ідентифікував Юрій Юзич. Я щасливий, що маю можливість прочитати про фото, які мені вдалося зберегти.

Сайт працює як депозитарій. Я не є власником цих зображень, а лише адміністратором і автором проєкту. Тому кожне фото містить інформацію про місце походження. При використанні в публікаціях важливо покликатися саме на інституцію, яка зберігає світлину.

Одне з найціннішого, що є на сайті, — це персональні, родинні колекції. Завдяки Тамарі Скрипці, хранительці фондів Української вільної академії наук, архів поповнився збіркою Михайла Гайворонського. Це січовий стрілець, диригент, скрипаль, також уродженець Заліщиків. У його збірці є фото і пізніших років, до кінця 1940-х. На них зафіксовано з’їзди ветеранів УСС, українські хорові та музичні колективи у США.

Щиро кажучи, я думав, що сайт буде статичним: відкрию, люди подивляться — і все. Але бачу, що тепер це моя повноцінна робота на прийдешні роки. Знаю, що в Україні є колекціонери, які мають артефакти січових стрільців, оригінали світлин, листівки. Я запрошую висвітлювати персональні колекції на цьому сайті. Важливо зберегти і передати молодому поколінню українців історичну пам’ять про січовиків.

<p>Хорунжа Олена Степанів</p>

— Які фото стали для вас відкриттям?

— Мене вразили молоді люди на знімках. Вони надзвичайно красиві. Важко усвідомити, кого ми втратили в тій війні. Це був генетичний фонд нації. Зверніть увагу на взуття. Майже на всіх фотографіях, особливо в офіцерів, воно до блиску начищене.

На цих світлинах я вперше побачив Київ 1918 року. На Арсенальній площі, де тепер гармата, на фото ще стоять пам’ятники двом зрадникам: Кочубею та Іскрі. З цих знімків я дізнався, що в Києві тоді існувала вулиця Львівська. Поряд були греко-католицька церква, Галицький базар.

А хто бачив усусів в Одесі? Цікаво, що коли стрільці приходили в новий регіон, то одразу створювали гуртки, театр, вели просвітницьку роботу. Їм насамперед ішлося про українізацію наших людей. Прикметні фото з Волині, де стрільці ведуть дітей до шкіл, що їх самі ж організували.

На зимових фото усуси в окопах часто не мають зимового вбрання. Від цих світлин мене аж мороз проймав. Як вони це витримували, особливо в Карпатах?! У колекції НТШ є фото, на якому біле засніжене поле, могила стрільця, і поряд стоїть спішений вершник із конем, схиливши голову над могилою. Це дуже емоційна фотографія.

Доля українських скарбів

<p>Волинянка у народному строї, 1916 рік</p>

— Те, що ви оцифрували, вражає. Та це лише частина спадщини Легіону УСС. Наскільки повним є уявлення дослідників про архів січового стрілецтва? Де ще можна відшукати стрілецькі колекції?

— Я можу назвати деякі інституції, які мають чималі українські архіви. Український музей і бібліотека у Стемфорді, окрім зображень, зберігають багато стрілецьких документів. Наукове товариство імені Шевченка в Америці володіє архівом стрільця та адвоката Степана Ріпецького. Окремий стрілецький фонд є в Українській вільній академії наук у США.

Не знаю, де ще можуть бути архівні фонди УСС. Але є українські інституції, які зберігають великі архівні колекції. Зокрема фантастичну збірку мистецтва має Український інститут Америки у Нью-Йорку. Архів має Релігійне товариство "Свята Софія" у Філадельфії, яке створив Йосиф Сліпий. "Українське село" у Пармі раніше реалізувало проєкт зі сканування документів, переважно пов’язаних із таборами Ді-Пі. Щось має бути в Українському вільному університеті в Мюнхені.

На жаль, великий архів занепадає у французькому Сарселі, й Україна не може про нього подбати. Там Володимир Кубійович та інші автори писали томи "Енциклопедії українознавства". Я був там, сидів за його столом. Там величезний архів газет, документів, мікрофільмів, старих світлин. Але все це нищить пліснява. А будівля потребує ремонту й догляду. Якби Українська держава, Академія наук свого часу подбали, там можна було би мати величезний центр україністики. Наша діаспора у Франції була дуже малочисельною і не настільки фінансово потужною, як, скажімо, американська. Тож вони не могли належно утримувати всі ці речі.

— Проблема українських архівів у Європі та світі доволі масштабна. Це наштовхує на думку, що Україні треба випрацювати системний підхід до пошуку та збереження цих артефактів, формування електронного каталогу тощо. Чи це взагалі реально?

— Задокументувати, описати й викласти у вільному доступі для дослідників було би дуже добре. Мій сайт — це невеликий приклад. А інтерес до нього не згасає навіть за декілька місяців після відкриття.

Коли розмовляю з молодими людьми з Польщі, то помічаю, що вони значно краще знають свою історію. Це формує почуття державности, гордости й розуміння причин національних трагедій. Довгий час по сусідству з будівлею НТШ у Нью-Йорку містився Польський інститут Пілсудського. Польща регулярно надавала ґранти, скеровувала науковців до США, щоби поляки вписували себе у світову історію. Тоді як українськими архівами за кордоном займалися переважно поодинокі ентузіасти.

Я не прихильник думки про перевезення архівів до України. Та хотілося б, щоби держава займалася цим інституційно. Архіви розпорошуються, і ми можемо назавжди їх утратити. А частину захочуть знищити, щоби не було цієї історичної пам’яті. Дуже важливо зберегти її і передати молодому поколінню українців.