Бути готовими до боротьби

Руки до "провідника народу"

Перший допис із Ґарміш-Партенкірхена "Діло" опублікувало 6 лютого — у день відкриття Ігор. Іван Боберський відвідав відбірні змагання зі стрибків з трампліна. Описував: «Східцями, що йдуть наскіс, то знову управо, далі вліво, то знову просто вгору, ступають лещетарі, що мають скакати на великій скічні. Всі в тяжких черевиках з окутими підошвами. Несуть самі свої лещети або мають когось, що несе їх. Ступають непевно — сніг мокрий і невигідно виходити. Дрібний дощ кропить. Але великі голосники, розміщені по великім просторі між степеницями, оголошували вже від 1-ї години вполудне: "Скоки на великій олімпійські скічні відбудуться на всякий випадок!" Ці слова "на всякий випадок" йшли голосниками наперекір дрібному дощеві. Скоки на великій олімпійській скічні й дрібний, спокійний олімпійський дощ».

Наступною була оповідь про урочисте відкриття Олімпійських ігор. Вже на підступах до стадіону впорядники розподіляли людський потік на дві частини, залежно від місця на трибуні. Так вдалося уникнути тисняви і плутанини. Усі глядацькі місця глядачів, зокрема стоячі, були пронумеровані. Сам стадіон виглядав так: "Від Олімпійського дому з балконом ідуть на оба боки дерев’яні степениці з сидячими місцями. Дальше — степениці для глядачів, які стоять. Ліворуч від мене — гора, де виведені обі лещетарські скічні з похилими з’їздами. Головний будинок і степениця творять підкову перед скічнями. Вони окружені хоругвами народів, які беруть участь у теперішній Олімпіяді. Перша хоругов грецька, друга — австрійська, далі йдуть прапори інших народів за німецькою азбукою. Остання хоругов при другім кінці підкови — німецька. Найбільше вражає японський прапор – бо цілий білий, а посередині має червоний круг".

<p>Офіційний плакат ІV зимових Олімпійських ігор у Ґарміш-Партенкірхені, 1936 рік</p>

О 9:30 на стадіон виїхав загін військових лижників і став утрамбовувати сніг. О 10:15 з’явилися юнаки в лижних костюмах і 44 малих горністів. Почулися оклики: "Він є тут!" Тисячі глядачів скинули шапки і скерували правиці в напрямку головної трибуни, де ось-ось мав з’явитися "провідник народу" (саме так Боберський називає райхсканцлера Адольфа Гітлера, не вказуючи його посади, імені та прізвища). Об 11:00 розпочалася хода спортсменів під національними прапорами. Тільки-но прапороносець проходив ворота, лунав гарматний постріл. Так тривало 25 хвилин. Всього на іграх було представлено 28 держав. Найбільше журналіст нарахував німців — 110, натомість з Австралії прибув лише один спортсмен. "Група австрійців була найбільш різнородна і мальовнича, бо плитарі йшли трьома відділами в народних тирольських і штирійських строях. Найкраще вражіння на мене зробили французи у своїх темних м’яких беретах. Чим менше строкатости, тим поважніше відділ виглядає. Особливо, коли одяги добре скроєні й колір шапки, одягу, панчіх і черевиків гармонізують зі собою".

Голова Олімпійського комітету оголосив: "Нехай зачинається боротьба, що кріпить тіло і духа, і виходить на славу народу, який змаговики заступають. Нехай зашелестить олімпійський прапор і нехай запалає олімпійське полум’я, щоби щире порозуміння зблизило народи до себе". З динаміка залунав голос "провідника народу": "Заявляю, що Олімпійські змагання відкриті!" На металевому стовпі запалахкотіло олімпійське полум’я, на щоглі затріпотів олімпійський прапор. Німецький спортсмен зачитав олімпійську присягу. Об 11:40 церемонія закінчилася.

72 секунди на спускання

Третій лист Івана Боберського до читачів "Діла" оповідав про змагання з лижного слалому серед жінок. Дописувач так пояснював суть цієї дисципліни: «Це є з’їзд лещетарів дорогою, яку несподівано наперед визначили судді, щоби змірити справність і бистрість людей, які мають визначеною "стежкою" з’їхати на лещетах». Чіткіше правила подав впорядник, який стояв на вежі стадіону: "Треба переїхати кожні ворітця, визначені тут червоними й синіми прапорцями. Треба переїхати через ворітця обома ногами. Не вільно здержувати розгону ціпками. Лещетарка виїжджає на шлях, коли попередня вже переїхала через ціль. Час з’їзду міриться електричним приладом, який подає секунди й соту частину секунд з якнайбільшою докладністю, бо початок і кінець з’їзду сполучені електричною струєю".

Виступили 37 жінок із 13 країн. Найкращий результат показала німкеня Кристль Кранц. Боберський так описав її спускання: «Темно-гранатова стать зближалася гнучко, легко і звинно. Червона перехрестка на чорнявих кучерях, що спадали на шию. Продовгасте худощаве приязне лице, живі очі, що гляділи бистро і весело, як переїхати ці всякі поперечні й повздовжні ворітця, і які чекали на неї при кінці пропасти. Всі перепони були для неї забавкою. Уміла до них легко та незаскоро присунутись, завернути лещетами ні забагато, ні замало, ужити то "плуга", то звичайного зісуву, то лука-християнії — і з’їхала через мету в 72 секундах. Юрба заплескала, коли баритон сказав це число».

Також Боберський побував на лижних перегонах на 18 кілометрів серед чоловіків. Впорядник пояснював правила: «Старт зачинається від синіх воріт у стадіоні та йде ліворуч горбками до місцевости Кальтенбруннен, уздовж залізничного шляху. По восьмім кільометрі треба скрутити вгору аж до дев’ятого кільометра. Приходить кілька ярів, які дають нагоду до виїздів і з’їздів. Що пів мінути має від’їхати один лещетар. Вертають понад горб у стадіон до червоних воріт з написом "Ціль". Час виїзду і приїзду зазначує відповідний прилад при виїзді від синьої брами й при в’їзді через червону браму. Не один, що пізніше виїде, буде мати коротший час, ніж той, що виїде скоріше».

Протягом 54 хвилин із синьої брами виїхало 115 лижників із 23 країн. Боберський розмістився на трибуні за кілька метрів від траси, тож зміг уважно роздивитися учасників: "Їхні лиця далекі від усміху, поважні, напружені, рішучі. Перед кожним з них стояло понад 100 суперників, з якими мали боротись силою волі, бистротою думки, витривалістю ніг, містотою легенів, пруживістю серця, жилавістю рамен, які двома ціпками скріпляли розгін ніг, та гостротою очей, що оцінюють всяку перепону, кожний горб, кожну яругу і вишукують найкоротшу дорогу. 23 народи суперничали, хто з них жилавіший. Це були люди між 20 і 30 роком, м’язисті й жваві. Зараз від синьої брами пускались вони з повним розмахом на шлях. Лещета були для них санками, на яких мали просанкуватись 18 кільометрів і осягнути якнайкоротший час". Нарешті на табло висвітлилися результати. Переміг швед Лярдсон, який подолав маршрут за 1 годину 14 хвилин 38 секунд. Друге місце посів норвежець, третє — також швед. "Скандинавські народи показались найвитриваліші й найзручніші в лещетній їзді", — підсумував споглядач.

Совгар Турушанко

<p>Роман Турушанко. Фото Івана Боберського. Ґарміш-Партенкірхен, 17 лютого 1936 року</p>

Україна не могла брати участи в Олімпійських іграх. Однак у Ґарміш-Партенкірхені опинився щонайменше один спортсмен-українець. Буковинець Роман Турушанко змагався у фігурному катанні як громадянин Румунії. Іван Боберський постановив записати з ним інтерв’ю.

Щоб відшукати земляка, довелося докласти зусиль. В управі помешкань, розташованій при залізничному вокзалі, повідомили, що румунська делегація розмістилася у двох готелях. Дотелефонуватись туди виявилося нереально — служба не підіймала слухавки, даючи розуміти, що всі номери зайняті. Боберський пройшов 4 кілометри до одного з готелів, проте Турушанка там не було. Пройшов ще 3 кілометри до другого — так само безрезультатно. Нарешті старенька власниця пансіонату повідомила, що українець мешкає ув готелі "Синє грозно".

— Всюди багато часу тратимо на хід, — визнавав Турушанко. — Оба містечка довгі на яких 7 кілометрів. На однім кінці — стадіон для лещетарів, на другім — шлях для санкарів, посередині — стадіон для совгання. А все ж замало місця. Здається, що пів світу приїхало в ці гори. Нині останній день змагань. Люди схвильовані великою програмою: лещетний скок, рішальна гаківка між Канадою й Америкою і святочне закінчення олімпійських змагань. Мюнхенською вулицею, де мешкаю, їдуть постійно авта до міста.

Вони поспілкувалися в їдальні готелю. Турушанко розповів про свій спортовий шлях. Двічі він їздив до Відня, де вправлявся на штучній ковзанці тамтешнього клубу ВАФ. Мріяв потрапити до Лондона, де на той час працювала найсильніша школа для ковзанярів. На іграх у Ґарміш-Партенкірхені українець виступав у куртці, на якій були вишиті герби Румунії та Буковини. Посів 19 місце серед 25 учасників.

— Хто совгається в Чернівцях, як я, цей має дуже рідко добрий лід і добрі зразки, з яких міг би навчитись щось нового і гарного, — скаржився. — Брак також гроша, щоби попри студії на університеті покрити видатки на студії совгання. Кошти моєї теперішньої участи в Олімпіяді покрила держава Румунія. Інакше не було б для мене можливо взяти участь у змаганнях.

— Поясніть мені ласкаво, — цікавився Боберський, — на які рухи кладе совгар вагу, коли укладає самостійно збірку вправ?

— Кожний совгар має перед собою майже нескінченне число рухів, обдуманих і навіть уже описаних. Однак підручник має для совгаря лише вартість записника. Вчитись можна очима на леді від інших, а пробувати треба кожний рух самому. Опісля можна винаходити нові рухи й лучити їх у свій питомий спосіб, щоби прийти до власної композиції. Існує велике число ефектовних совгарських кроків, наприклад "місяцевий крок", "американські танечні кроки", "скок Айлєра", велике число "піруетів". Залежить це від особистого смаку й навіть настрою, які рухи при виступі обираємо і як їх лучимо. Рухи мусять бути різнородні, але плавно злучені. Треба оминати зривів, перерв і неприродних переходів. Треба думати й мати смак.

"Чого Івась навчиться, це знатиме й Іван"

У серпні того ж року Іван Боберський поїхав до Берліна на літні Олімпійські ігри. У німецькій столиці діяч захворів. Тож великих репортажів звідти практично не надсилав, обмежуючись короткими звітами. Вже після закінчення Ігор опублікував у "Ділі" серію нарисів із заголовком "Олімпійські мигунці". У них подав свої враження від змагань у чотирьох видах спорту.

Ось як описує виступи вершників: "Їздець держався у сідлі легко, кінь їхав без усякого наклику, без нагайки, розумів свого вершника, коли цей злегка давав прикази віжками або давив легше чи сильніше на боки ногами. Коні й люди манили око легкістю рухів і красою свого вигляду". Про фехтування: «Шаблі дзвонили. Завзяття до бою, до боротьби переймало не лише борців, але і глядачів. Народи вишколюють свої м’язи й свою думку у способах боротьби, щоби бути готовими, коли час на боротьбу прийде. "Будь готов!" — каже до них життя, і вони беруть собі цю раду до серця!» Про хокей на траві: "Дружинні ігри є школою життя для молоді. Тут не тільки кріпиться здоров’я, але витворюється громадянська лучність, одноцільність і почуття чести. А чого Івась навчиться, це знатиме й Іван!" Про бокс: "Боротьба без залізної чи дерев’яної зброї, яку не завжди можна мати при собі, — це бій своїм власним п’ястуком, який боронить честь, майно і життя. Світ поважає людей, які мають сильні п’ястуки. Поважає їх, а в кінці починає їх навіть любити".

Оповідаючи про закриття Олімпіади в Берліні, Іван Боберський наголосив, що спортивні успіхи можливі лише за належної матеріальної бази. Тож закликав галицьких українців жертвувати свої кошти на викуп стадіону на вулиці Стрийській у Львові: "Всі народи дбають під цю хвилину щиро про виховання ліпшого покоління і бачать у вихованні тілесної сили своєї молоді запоруку безпечної будучности нації. Постараймося про це й ми, щоб молодь набрала прикмет, які їй потрібні. Успіх залежить тільки від нашої доброї волі". Діяч вірив, що, маючи власний стадіон, українці зможуть взяти участь як самостійна команда вже у наступних Олімпійських іграх, які мали відбутися 1940 року в Токіо. Однак дійсність внесла корективи.