Генерал Осип Микитка: велет у тіні історії

Невдала імпровізація

На той час серед стрілецтва уже викристалізувався політичний курс на остаточний розрив із монархією Габсбургів. Тож нового командира, який хоч і був українцем, але, на думку січовиків, упродовж тривалої служби в австро-угорському війську набрався чорно-жовтого духа й утратив національну свідомість, вирішили не лише зустріти прохолодно. Старшини домовилися відразу з’ясувати йому, що легіон є не австрійським, а українським формуванням.

Січовики доволі довго не могли позбутися недовір’я до сотника Микитки. Навіть у критичні дні Листопадового Чину вони усе ще вважали його австрофілом і усунули від командування. Та після першої дошкульної невдачі у боях із польськими повстанцями у Львові надмір революційного запалу вивітрився навіть із найгарячіших голів. Розгубленим усусам довелося повернути булаву колишньому командиру. А той замість обурено відкинути їхнє запізніле каяття та повернутися до приватного життя, забув усі образи, щоби самозречено віддати усього себе служінню українському народові. Відтак легковажний куплет про віз із новим командантом, що засвідчував упередженість стрілецтва, був приречений на забуття.

Під двоголовим орлом

21 лютого 1878 року у селі Заланів на Рогатинщині у родині народного учителя Миколи Микитки народився син Йосип. За тогочасним звичаєм його звали Осипом. А власноручний підпис майбутнього генерала на численних документах засвідчує, що правильне написання його прізвища — Микітка. Утім, до історії він увійшов саме як Осип Микитка.

<p>Осип Микитка з дружиною Францискою, 1915 рік</p>

Достеменно невідомо, чому син не пішов слідами батька, а обрав натомість непопулярну серед галицьких українців кар’єру офіцера. 1 листопада 1902 року він уже отримав звання лейтенанта. Упродовж тривалого часу Осип Микитка служив у 21-му полку ляндверу, дислокованому в австрійському місті Санкт Пельтен. Імовірно, саме там він познайомився зі своєю майбутньою дружиною Францискою.

1911 року оберлейтенанта Микитку перевели до укомплектованого переважно українцями і розташованого у Стрию 33-го полку ляндверу. А 1913 року його відрядили навчатися до корпусної офіцерської школи у Сараєво. Незабаром після її закінчення, 1 серпня 1914 року він отримав звання гауптмана. Окрім належних трьох зірок, на комірі його однострою з’явилася ще й емблема зв’язківця.

Осип Микитка неодноразово відзначився на бойовищах Першої світової війни. Серед інших нагород його груди прикрасили Хрест за воєнні заслуги3 квітня 1915 року, срібна11 листопада 1916 року та бронзова23 серпня 1916 року медалі "Signum laudis" і навіть орден Залізної корони20 липня 1918 року. Зважаючи на дату нагородження, можна припустити, що цю останню відзнаку доблесний офіцер отримав за спробу визволення Олександрівськасучасне м. Запоріжжя.

Бій за столицю козацького краю 

7 січня 1918 року Осип Микитка очолив легіон УСС. В українському національному формуванні його звання "гауптман" одразу перетворилося на "сотник". А незабаром після підписання Брестського миру січовики під його командуванням вирушили углиб, як тоді говорили, "великої України".

<p>Командир УСС Осип Микитка та його ад'ютант Петро Постолюк. Літо 1918 року, м. Олександрівськ</p>

Син Каменяра Петро Франко згадував: "Із Одеси ми поїхали залізницею в напрямі Миколаєва та Херсону, де сіли на пароход "Скорий". Це було точно 12 квітня 1918 р. Подорож горі Дніпром залишила незатерте вражіння". Йому вторив ветеран УСС, історик Осип Думін: "За увесь час існування не переживало Стрілецтво такого духового підняття, такої радости й такого захоплення, як саме тепер, коли йому довелося побачити Дніпро, власними ногами діткнутися святих і дорогих для кожного Українця місць, политих кров’ю наших козацьких предків, — степів колишнього Запоріжжя. Тільки християнин із глибокою вірою, що входив на єрусалимські пагорби, відчуває в душі подібне зворушення".

Проте в адміністративній столиці цього святого краю місті Олександрівську усе ще володарювали більшовики. Місцеві мешканці розповіли усусам, що серед червоних, яких налічувалося понад три тисячі, панував неймовірний безлад. Сотника Микитку, найімовірніше, теж переповнювали почуття, якими жили його підлеглі. Мабуть, саме тому він вирішив під ослоною ночі несподівано атакувати ворога, хоча у ту мить до бою могли вирушити лише 350 січовиків. Розташована неподалік частина німецького війська не наважилася на спільний наступ, зате пообіцяла підтримку артилерійським вогнем.

Перший удар спрямували на залізничну станцію. "На двірці зробилося повне замішання. Наші сотні… прямо згубилися серед большевиків. Гуртки наших, бігаючи коло станційних будинків та поміж вагони, щохвилини серед ночі наштовхувалися на гуртки большевиків. Серед гуку бомб, мінометів і тарахкотіння скорострілів стрільці билися дуже хоробро… Незвичайну відвагу показали старший десятник Кордибанюк та десятник Харинюк як вправні бомбомети", — згадував Петро Франко.

Зрештою станцію вдалося опанувати. Утім, розвиднювалося. З міста червоні змогли розгледіти, що нападників обмаль. А тим часом до Олександрівська прибули нові більшовицькі загони з Кічкаса та Мелітополя. Натомість німецька артилерія вперто мовчала. Тож щойно ворог перейшов у контрнаступ, стрільцям довелося відступати до Дніпра.

У цю критичну мить сотник Микитка особисто заповзявся керувати вогнем кулеметів. Просування червоних одразу сповільнилося, а стрільці змогли організовано повантажитися на пароплав. Також із бойовища вдалося винести укрите плащем командира легіону тіло єдиного полеглого у тому бою стрільця Яреми. "Був це перший бій легіону УСС з новим ворогом України, з московським большевизмом, і останній бій його у складі австро-угорської армії", — підсумував О. Думін.

Перша присяга

16 квітня 1918 року січовики увійшли до Олександрівська уже без опору. Якщо бій за місто не розвіяв підозр щодо австрофільства їхнього командира, то у його фахових здібностях уже не сумнівався ніхто. Саме тому безпорадно відступивши 5 листопада 1918 року зі Львова аж до Старого Села, стрільці охоче повернулися під булаву сотника Микитки.

<p>Осип Микитка (1871-1920)</p>

Радячись, як зміцнити дисципліну після прикрої невдачі, вирішили, що всі зібрані вояки складуть присягу на вірність західноукраїнській державі. Зважаючи, що офіційно затверджений урядом текст присяги з’явився щойно 13 листопада, сотникові Микитці довелося швидко створювати власний варіант. Про урочисте прийняття присяги, яке  відбулося вранці 6 листопада, згадував відомий політик і громадський діяч Кирило Трильовський: "Я називаю себе отаманові Микитці, він інформує мене про становище. Курінь складатиме присягу.

— Ви з’явилися саме вчасно. Я накажу вишикувати каре, а Ви зверніться до них гарячим словом, як умієте. Потім вони складуть присягу та гайда на Львів.

Я радо погодився. Пан отаман запровадив мене у середину каре, де вже стояли всі старшини, і я, обертаючись на всі чотири боки, виголосив свою промову. Далі виступив отаман Микитка і закликав, короткими, мов команда, словами до дисципліни і безумовного послуху, без яких перемога неможлива. Відтак ад’ютант пан Мирон Луцький зачитав текст присяги, який повторили всі вояки".

Того ж дня січовики повернулися до столиці Галичини, щоби відтепер дисципліновано й непохитно боротися за волю України. Після цієї події про "австрофільство" сотника Микитки йтися уже не могло. 11 листопада 1918 року його призначили командиром ІІІ групи фронту у Львові, до складу якої увійшли залоги Сейму, Австро-угорського та Краєвого банків, а також палацу Голуховських. Ці неприступні для ворога позиції стрільці залишили лише за наказом командування, відступаючи з міста уночі з 21 на 22 листопада 1918 року.

Полководець

Карл фон Кляузевіц шкодував, що не міг написати своє дослідження про війну у вигляді лише добірки прикладів з історії. Вивчення здобутих Осипом Микиткою перемог може слугувати підставою для створення як підручника тактики для молодих курсантів, так і порадника для досвідчених генералів. Перелічимо лише  найважливіші з них:

— майстерне здобуття неприступних Сокільників без бою 29 грудня 1918 року;— героїчна оборона відтинку Сокільники — Козельники 13 січня 1919 року;

— приголомшливий контрудар під Великою та Малою Вишеньками 28 березня 1919 року;

— триденний бій під Буськом 21-23 травня 1919 року, унаслідок якого чимало установ і майна Дієвої армії Української Народної Республіки вдалося врятувати з лещат між польським і більшовицьким фронтами;

— бій за Теребовлю 11—12 червня 1919 року. Про нього хочеться розповісти трохи детальніше. Перший розгін галицького стрілецтва після перемоги під Чортковом наштовхнувся під Теребовлею на запеклий опір дивізії полковника Владислава Сікорського. Шість разів вояки очолюваного підполковником Микиткою І корпусу атакували ворожі позиції й щоразу зазнавали невдачі. Опівдні 12 червня командир корпусу заталефонував Головнокомандувачу генералу Олександру Грекову і запропонував припинити наступ.

У цей час ІІ корпус Галицької армії виконував складний маневр, від результату якого залежала подальша доля Чортківської офензиви. Для успіху слід було не просто скувати боєм дивізію полковника Сікорського, а й переконати польське командування, що головні зусилля українців спрямовані саме уздовж шляху Чортків — Теребовля. Тому генерал Греков під час доволі різкої розмови відхилив пропозицію підполковника Микитки.

Реакцію переважної більшості генералів світу на таку неприємну розмову нескладно передбачити. Не вагаючись, вони негайно послали б підлеглих на черговий безглуздий штурм. Натомість на фронті І корпусу несподівано запанувала тиша.

Розуміючи, що попередній план, попри ряд наполегливих спроб, не спрацьовує, майбутній генерал Осип Микитка зупинив подальші атаки. Поки вояки на фронті насолоджувалися хвилевим затишшям, у штабі корпусу напружено аналізували становище. З’ясувалося, що артилерія кожної з бригад переважає ворожу, але вогневої потужності на будь-якому відтинку недостатньо, щоби зламати опір супротивника. Тоді підполковник Микитка наказав зосередити вогонь гармашів 5-ї та 10-ї бригад на ділянці фронту поблизу Іванівки.

Ветеран того бою Роман Толконюк згадував: "… нараз в однім моменті — загриміло з усіх горбів і долин, немов дрімаючі потвори, що дотепер спочивали. Дим і вогонь викидають вони зі своїх пащ, земля дуднить, повітря дрижить у страшнім гаморі. Немов пекельний потік розірвав свої греблі-загати і пливе зі страшною силою знищення, змітаючи все, що перед ним… Як буря, шаліючи полями, засіяними збіжжям, гне колосинку до землі, так косить тепер смерть ряди ворога. Дощ шу­мів над їх головами, не давав їм ні хвилинки віддиху… Курява вибухаючих ґранат, дим тріскаючих шрапнелів оповили ціле село, що було тепер подібне до вибухаючого вулкану. Здавалось, що камінь на камені не остане там, а не то, щоб яка людина могла ще там залишитися при житті".

За такої могутньої підтримки піхота прорвала оборону ворога. Увечері 12 червня стрільці І корпусу увійшли до Теребовлі. Завдання Головнокомандувача було успішно виконане, а Осипа Микитку підвищили до звання полковника;

—  блискучий штурм Тернополя 15 червня 1919 року;

—  майстерні прориви ворожого фронту і зайняття Зборова18 червня 1919 року та Золочева22 червня 1919 року;

—  вдалий контрудар під Оліївом 1 липня 1919 року;

—  порятунок із пастки відрізаного від головних сил Галицької армії І корпусу й успішне переведення його за Збруч15-17 липня 1919 року;

—  розгром 5-ї білогвардійської дивізії  у боях під Романовим Хутором21-22 жовтня 1919 року.

Оцінюючи діяльність Осипа Микитки на чолі І корпусу, ветеран визвольної боротьби Степан Шухевич засвідчив: "Був добрий, відважний воїн. За його командування І Галицький корпус немало відзначався серед інших. Коли, може хтось у будучності опише історію операцій Галицької Армії, тоді можна буде переконатися, що цей корпус проявив найбільше рухливості й найбільше ініціативи. А це була, мабуть, виключна заслуга його командира".

<p>Орден Залізної Корони. Найвища відзнака, яку отримав Осип Микитка під час служби в австро-угорському війську</p>

Сам Осип Микитка доволі критично оцінював власні здібності, стверджуюючи, що здатний командувати щонайбільше полком, а не армією. Багатьох це вводило в оману, спонукаючи применшувати талант старшини, підвищеного з 1 листопада 1919 року до звання генерал-четаря. Зокрема, О. Ключенкопсевдонім Дмитра Паліїва свідчив про нього так: "В критичних моментах особистою співучастю ратує ситуацію. Найкращий старшина фронтовик. Штабів не любив і працю в ньому віддавав другим. Був свідомий своїх недостач до вищого командування, але пильно і радо довчався того, що ще не знав. З браку вищого військового виобразування, не мав ширшого погляду. Зате всіх перевищав своєю пильністю, вірою і рішучою поставою, коли йшло про добро армії та народу".

Командувач Галицької армії генерал Михайло Омелянович-Павленко у грудні 1918 року характеризував  Осипа Микитку лише як "доброго стройового командира куреня". Натомість наприкінці травня 1919 року настільки високо оцінював його здібності у веденні маневрової війни, що готовий був поступитися йому власною посадою. Генерал Олександр Греков особливо відзначив оптимізм, злагодженість, упевненість і доцільність, з якими керували боєм командир І корпусу та його штаб. А колишній старшина Генштабу армії УНР Яків Макогон, утікши до білогвардійців, вважав Осипа Микитку настільки фаховим і тямущим командиром, що навіть приписав йому неіснуюче нагородження найвищою відзнакою монархії Габсбургів орденом Марії-Терезії.

Прикре напівзабуття

Вразливим місцем генерала Микитки був цілковитий брак політичного досвіду. Без керівництва з боку Диктатора Євгена Петрушевича, який у середині листопада 1919 року змушений був виїхати до Відня, командувачеві тогочасної Галицько-Української Армії не пощастило провести її між білогвардійською Сціллою та більшовицькою Харибдою. За це йому довелося заплатити спершу свободою, а далі життям.

Серед червоних не бракувало як тих, хто прагнув звабити українського генерала  на службу КремляХ. Раковський, так і тих, хто вимагав негайно його стратитиВ. Затонський. Не спромігшись сформулювати ні конкретну пропозицію, ні формальне звинувачення, 29 жовтня 1920 року у Москві кати з особливого відділу "чрезвичайки"ВЧК засудили Осипа Микитку до розстрілу.

У сучасній Україні непересічного полководця цілком не забули, проте не вшанували належно. Його іменем названа невеличка вулиця у Львові, але не військова частина. Час повернути постать Осипа Микитки з напівзабуття.