"Упівці розуміли, що приречені на смерть", — Іван Патриляк

#боротьба

— Пане Іване, яка Ваша перша асоціація щодо УПА?

— Перша асоціація — самопожертва. Самопожертва, фактично, у безнадійній ситуації.

— Розкажіть про основну мету УПА і хто її головний ворог?

— Ця мета була відкрито задекларована багато разів. Полягала вона у створенні самостійної, соборної, тобто такої, що охоплюватиме всі землі, заселені здебільшого українцями, української держави. Зважаючи на це, ворогами ставали ті держави або народи, які цієї мети не визнавали й намагалися їй завадити. Усе було досить чорно-білим. 

Повстанці боролися проти німців не тому, що вони — німці чи нацисти, а тому, що вони не визнали ідеї української державности. Проти росіян боролися не тому, що вони — росіяни чи більшовики, а тому, що вони не визнавали ідеї української державности. Проти поляків — з тією самої причини.

— Як ми можемо зрозуміти УПА в загальноєвропейському контексті? З якими повстанськими рухами інших народів можна порівняти упівський рух?

— Керівництво ОУН і командування УПА намагалися у деяких моментах наслідувати польський Рух опору. Наприклад, у тому, щоби будувати те, що поляки називали "підпільною державою". Тобто готувати в підпіллі якісь державні чи квазідержавні структури. І водночас максимально розбудовували мілітарні структури й намагалися їх задіяти. 

Це називали політикою атантизму. Її визнавали і греки, і французи, і поляки. Полягала вона в тому, щоби активно виступити проти Німеччини тільки тоді, коли фронт буде на їхній території, або коли німецький режим буде розхитано. У Польщі це привело до підготовки операції «Буря», одним із наслідків якої було Варшавське повстання. Організовували спротив біля лінії фронту, захоплювали міста, залізниці, комунікаційні центри, а відтак проголошувати відновлення держави. 

Року 1943 ОУН і УПА розглядали можливість повстання, коли Німеччина та Радянський Союз взаємно виснажаться. Або ж розваляться, як сталося з імперіями у Першу світову війну. Уже після 1944-го на перший план вийшов варіант загального повстання у СРСР — після того, як лінія фронту пройде на Захід і населення буде невдоволеним затяжною війною. Варто розуміти, що вони готувалися до вчорашньої війни. Є такий вислів: усі генерали готуються до минулої війни.

— Йдеться про те, що можна враховувати лише попередній досвід?

— Саме так. Перша світова — це розвал імперій, революції, шанси народів на створення власних держав. І тому все це екстраполювали й на Другу світову. Є ще один вислів: бойові дії планувати — безглуздо, але не планувати їх — злочинно. Цим керувалися і в 1943-1944 роках. Усі підпільні антинімецькі й антирадянські рухи сподівалися на вигідний геополітичний момент. І що це відкриє вікно можливостей.

— Сформулюйте, будь ласка, загальний портрет бійця Української повстанської армії. Що це була за людина, якого віку, якими мотивами керувалася?

— Якщо йдеться про керівний склад УПА, то його, як правило, рекрутували або з фахових військових, або із професійних революціонерів-націоналістів. Якщо ж говорити про рядових, то це на 90 % були селяни, землероби, молоді люди 25–36 років. Життя повстанця роками минало в лісі й на полі бою без будь-яких ротацій чи відпусток. Тому це були люди молоді й фізично витривалі, які перебували підо впливом ідеї про українську Незалежність. Впливом настільки сильним, що були готові за цю ідею віддати життя. Якщо вже береш до рук зброю, то від опонентів помилування не чекай. Піти в УПА — це був дуже важкий крок, який люди все одно робили.

Здебільшого упівцями були вихідці із заходу України, люди з інших регіонів становили орієнтовно до 10 %. Повстанці, зазвичай, добре знали свою місцевість і свій регіон. Найкраще їм вдавалося партизанити саме в тих околицях, де вони жили. Глибокі тривалі рейди рідко були успішними. Якщо радянські партизани були екстериторіальними, жили за рахунок постачання з лінії фронту і грабунку населення, то в упівців такого постачання не було. А проблеми з постачанням — це необхідність з’являтися у населених пунктах, себто перебувати під постійною загрозою ударів відповідних каральних інституцій. Тому далекі рейди були проблемою для УПА. І, звичайно, впливали на тактику і спосіб ведення бойових дій.

— А який відсоток упівців становили перебіжчики з Червоної армії?

— Якоїсь статистики про це я ніколи не бачив. Та тут інше — не так ідеться про перебіжчиків, як про досвід служби. У 1943—1944 роках лише приблизно 5—6 % повстанців мали досвід військової служби, серед іншого і в Червоній армії, куди були призвані 1941 року. До УПА, зокрема, потрапляли ті з них, хто втік із німецького полону або радянської армії.

Найбільше з тих, які мали якийсь досвід, набули його в польській армії. Менше — у Червоній армії, німецькій поліції, Вермахті, трошки в угорській і Армії УНР. Решта не мали жодного бойового досвіду — просто молоді селяни.

— Як відрізнялося, і чи відрізнялося, ставлення до упівців на Галичині та на Волині?

— Я би так не ділив. Ставлення інколи відрізнялося навіть у сусідніх селах. Були такі населені пункти, які давали підпіллю по 10, 20, 30 людей. А були села, з яких йшли одиниці.

Багато залежало від влади. Часами німці чи совєти знищували цілі села. І це призводило до того, що люди були налаштовані проти нашого вояцтва: мовляв, ви там у лісі сидите, а нас за це б’ють. Траплялося і таке, що люди попереджали упівців, що підписали із владою зобов’язання повідомляти, коли прийдуть повстанці, тому просили не йти до них.

Загалом ставлення населення до УПА було позитивним, тому підпільники і протрималися так довго. Але це не означає, що всі українці були самостійниками. Йдеться про те, що частина просто жаліла цих повстанців. Пам’ятаю, як мій дід, переселений із Закерзоння на Тернопільщину у 1940-х, говорив: "Хлопи були молоді. Хворіли на сухоти, сиділи в тих бункерах, шкода їх було". Дід на той час мав 45—46 років, а приходили хлопці віку його дітей. Звичайно, їх було шкода. Ті мучилися страшно, втомлювалися, страждали — і це викликало емпатію.

Підтримка селян ґрунтувалася також і на гуманістичних поглядах. Бо це свої хлопці, та й чинять тиск на владу, якої ніхто не любив. Влада їх переслідувала, а переслідуваних завжди шкодують і підтримують.

— Окремі осередки УПА протистояли радянській владі аж до 1960-х років. Як Ви ставитеся до випадків, можливо, легенд, про те, що були криївки, у яких упівці переховувалися аж до 1990-х?

— Якщо говорити про нашу повстанську армію, як такий елітарний організм, то від 1946 року вона поступово згасала. У 1946 році на Волині УПА об’єднали зі збройним підпіллям ОУН. 1947 року вона ще трималася на Закерзонні. Потім частина вийшла на Захід, а частина — на Схід, сюди, на територію України. У 1949 році залишалося тільки дві сотні УПА. Всі інші роззосередилися малими групами по 3, 5, 10, 15 людей і приєдналися до збройного підпілля ОУН. Тобто від партизанського способу боротьби остаточно перейшли до підпільно-диверсійного. 

Далі, 1954 року, коли захопили в полон Василя Кука, то централізоване управління збройним підпіллям фактично було знищено. А регіонально-централізовані структури, такі, як Рівненський, Волинський, Карпатський окружний проводи, проіснували до 1955–1956 років. Після того ще були окремі надрайонні й районні проводи, які боролися до 1958—1959 років. Згодом залишилися тільки окремі групи, не скоординовані між собою. Тобто керівництво знищили й ці групи вже не знали про існування одна одної. Або взагалі позалишалися окремі люди, які втратили будь-які зв’язки з будь-ким. Ті розрізнені групки проіснували до 1960—1961 років. Навесні 1961-го, на стику Тернопільської, Франківської і Львівської областей, знищили останню групу. У лісах, по родичах і знайомих ще ховалися окремі люди. Деякі виходили в середині 1960-х років — здавалися або, хто не хотів здаватися, стрілялися. Деякі й надалі переховувалися.

Яскравий приклад — це Ілько Оберишин, який вийшов з підпілля у грудні 1991 року, після референдуму. Він переховувався у сестри на горищі майже сорок років. Ще десь на початку 1950-х він втратив зв’язки з іншими підпільниками. Коли 1991-го по радіо почув про референдум, то пішов до сільради. На нього дивилися, як на воскреслого, бо всі думали, що він давно мертвий. Тобто такі випадки відомі. Але це вже не було підпілля у сенсі організованої структури, а просто окремі люди, які не здавалися і не хотіли стрілятися, а ховалися. Вони знали, що відбувалося, але не здійснювали підпільної діяльности, не розповсюджували листівок, не вбивали представників органів влади.

— Сьогодні українців за кордоном запитують — що це за червоно-чорний прапор у Вашої армії? Що означають ці кольори і чому вони є тепер?

— Первісно цей прапор використовували у "Пласті": це був стяг пластунського куреня "Лісові чорти". У маршовій пісні "Лісових чортів" співали: "Прапор червоно-чорний — це наше знамено, червоне — то кохання, а чорне — пекла дно". Із "Пласту" вийшло дуже багато керівників ОУН. Вони й успадкували ці кольори, як трактування готовности пролити кров за свою землю. 

Однак варто сказати про ще один цікавий нюанс, на який я колись звернув увагу. Оунівці завжди намагалися брати приклад з успішних революційних організацій, таких, як польська соціалістична партія, як внутрішньомакедонська революційна організація. Остання — це одна з найдавніших у Європі революційних організацій. Їхній прапор теж був червоно-чорний. Їхня газета називалася "К оружу", так само, як і газета УПА — "До зброї". Тому думаю, що це могло підштовхнути і до саме таких кольорів прапора. Відтак червоно-чорний стяг — це символ українського націоналізму, символ збройної боротьби за самостійну соборну державу.

— Тобто ЗСУ успадкували цей прапор?

— Так, бо значною міро сучасна боротьба така ж екзистенційна, як і тоді. Це боротьба, з якої не може вийти два переможці, чи в якій навряд чи можливі якісь довготривалі компроміси. Якщо компроміси й будуть, то це перепочинок між наступною серією цієї війни. У нашому випадку, якщо розглядати модерну ідею української державности,то ця війна триває вже понад сто років. Як почалася 1917 року минулого століття, так і триває до сьогодні. І тепер ми живемо в одній із серій цієї боротьби. І саме від нас залежить, як і від багатьох обставин, чи ця серія стане фінальною.