Той, хто завжди поряд

"Людина, яка опиняється віч-на-віч зі смертю, довіряє життя Богові"

Сьогодні він рідше їздить на фронт. Натомість більше дбає про військових капеланів Львівської архієпархії, а також про військових. Пояснює, що місія Гарнізонного храму — опікуватися військовими та їхніми родинами. Отець Тарас став капеланом іще "до того, як це стало трендом". Тобто задовго до війни.

"Історія Центру військового капеланства розпочалася на початку 1990-х, — розповідає він. — Ми як студенти Львівської духовної семінарії і наші попередники вже тоді намагалися потрапити до військової інституції, щоб мати можливість зустрічатися з військовими і нести їм слово Боже. У 2006 році Центр військового капеланства Львівської архієпархії виник як юридична особа. Зросла кількість священників для служіння. Саме Центр військового капеланства і попередній його очільник (нині єпископ УГКЦ Степан Сус) робили все можливе, щоб відкрити гарнізонну святиню. У 2011 році церква почала діяти. Я передовсім голова Центру військового капеланства, а вже потім настоятель Гарнізонного храму".

Отець Тарас розпочав капеланський шлях 2004 року як студент, коли у вільний час відвідував різні підрозділи. Зокрема це були строковики. Він згадує: "Тоді ми розуміли, що ці люди не мають можливості вільно виходити в місто, щоб брати участь у богослужіннях чи зустрічатися з духовенством. Тож у наших серцях з’явився поклик бути поряд із військовими. Цей досвід з роками зростав. Особливо з 2014 року, коли розпочалися бойові дії, війна. Це спричинило нові виклики для нас. Ми почали їздити на фронт. Також мали перші похорони в храмі".

Як завжди буває у темні часи, з початком війни запит на духовну підтримку у військових стрімко збільшився. Саме слово "капелан" набуло іншого статусу. Настоятель храму згадує комбата, який раніше намагався тримати священнослужителів на відстані, та коли бригада вирушала на фронт, зателефонував отцю Тарасові.

«Перша думка була, що він щось проситиме, матеріальну допомогу, — згадує отець. — Тоді дуже потрібними стали звичайні свічки. Всі дуже просили свічок, бо не всюди мали електрику. У той час іще не було екофлоу. Але комбат зателефонував і почав просити: "Отче, я вас благаю, пришліть нам капелана. Ми не даємо ради, нам потрібен капелан для молитви". Мене це дуже зворушило... Це один із прикладів, наскільки війна змінює бачення».

Із початком повномасштабного вторгнення ця потреба ще більше зросла. Анкетування серед бойових бригад, де є капелани, засвідчило вражаючі цифри. 91 % військовослужбовців стверджує, що присутність капелана надзвичайно важлива. Отець переконаний: людина, яка опиняється віч-на-віч зі смертю, намагається довіряти життя Богові. Інакше дуже складно. "Це, власне, породжує віру і довіру до Бога. І, відповідно, потребу в капеланах".

Перейти межу страху

Уперше отець Тарас виїхав на фронт 2015 року. Це були околиці Маріуполя, селища Степанівка, Сартана, Зоря, місто Волноваха. Сьогодні вони в окупації. Він згадує: військові облаштували ночівлю у якійсь будівлі, схожій на ферму. Там була електрика, а ще був дзвінок, подібний до шкільного.

«Той дзвінок почав дзвеніти серед ночі. Я визирнув у коридор і побачив, що всі кудись біжать з автоматами, з бронежилетами. Узяв свій бронежилет, шолом. Пам’ятаю, дехто біг і в спідній білизні... Ми побігли в підвал і згуртувалися. По рації передали: розвідка доповідає, що по нашій позиції летять "Гради". Я помітив, як військові взяли мене в кільце. Вже потім збагнув, що це означало. Я про це не просив, досі не можу відійти від того зворушення. Ті "Гради" прилетіли на сусідню позицію. Це було перше таке відчуття війни».

Тоді щодня служили літургію. Отець молив Бога, щоб відправити її до кінця. Адже іноді доводилось переривати і тікати в укриття. Наступної ночі після тієї тривоги було важко заснути: весь час знов очікував того дзвону. Те саме відбувалося наступними ночами. Перша поїздка з відвідинами різних підрозділів тривала тиждень. Капелан згадує враження, коли заїхали в Тернопільську область: «Немовби вертаєшся з пекла до раю, в той спокій. Тоді люди були ще абсолютно далекі від того, що таке війна. Вже вдома, засинаючи в комфортних умовах, я мусив собі тричі сказати: "Тарасе, ти вдома. Ти не на війні. Спи". Потім були різні поїздки, але цей досвід став основним. Я вже знав, що там чекає. Страх було переборено».

У поїздках важливо мати навички тактичної медицини. На початку війни турнікети були дефіцитом. Та й навіть їхніх пращурів — джгутів Есмарха — мали не всі військові. Капелани діставали ті джгути і передавали на фронт. На вишкіл із такмеду капеланів запросила Уляна Супрун.

"Тоді я багато чого відкрив для себе, — визнає отець Тарас. — Що таке турнікет. Як можна рятувати життя. Під час Великої війни в наплічнику завжди маю турнікет. Прошу всіх капеланів, щоб завжди носили їх зі собою. Навіть якщо вони не на фронті".

Отець переконаний: кожна зустріч на війні особлива. "На фронті вони настільки цінні! Тут того не відчуєш. Бо тут ми багато чого не цінуємо. А там для кожного військового, навіть для вищого керівництва, твоя присутність надзвичайно важлива".

Знакових зустрічей та історій отець Тарас має цілу колекцію. Один його друг-військовий виконує секретні завдання і ніколи не каже, на якому напрямку працює.

«Пригадую, ми біля Бахмута стоїмо в посадці на нашому автомобілі. І бачу, що назустріч полем мчить позашляховик, — згадує він. — Усе в пилюці. Мчить, певно, на максимальній швидкості. Я придивляюся, а це авто, яке ми від храму дарували приятелю. Він пролітає повз нас. Я беру телефон, набираю його номер. Бачу, є зв’язок. І кажу: "Пане капітане, ви чому порушуєте правила дорожнього руху в бахмутських лісах?" А він у відповідь: "А-а-а-а! Це що, ви там стояли?!" Я кажу: "Так, це ми. Ану вертайся!" Ця зустріч пройняла до сліз. А він каже: "Ви мені вибачте, я побачив ворожі позиції. Мені треба доповісти про них, мушу їхати", — і погнав далі».

Отець згадує, як на Великдень на Запорізькому напрямку один із воїнів попросив зателефонувати його бабусі й повідомити, що поряд є священник. "Бо вона сказала, що поки не посповідаюся, не буде їсти паску. А в нас така традиція, що хто не сповіданий, не може нічого споживати з великоднього кошика. Я набираю бабусю, кажу, що я такий-то священник. Обіцяю, що внук обов’язково буде висповіданий цього Великдня. Вона в плач. Я вперше з ним зустрівся, а через рік цей воїн прийшов до храму і попросив охрестити його дитятко. Цікаво, що воно в нашому храмі було двотисячним! За тринадцять років, відколи святиня відкрита".

Чимало військових прохають отця Тараса  про молитву. Та за духовними потребами йдуть цілком матеріальні. Просять допомогти з РЕБами, амуніцією тощо. Він не вважає себе волонтером. Однак Гарнізонний храм має чимало друзів, зокрема за межами країни. І чимало з них жертвують на військо.

"За мертвого ворога можна і помолитися"

Капелани не нав’язують спілкування, адже не всі на фронті позиціонують себе як християни. Однак за деяких обставин ставлення людей змінюється. Отець Тарас згадує, як один майор дорогою на Сумщину поставив йому провокативне запитання:

«"Ну, ви — християни. Ми ж брати і сестри всі. Ви, певно, думаєте, що і росіяни — християни. І як це, про що ви нам будете розказувати?.." На що я йому при всіх кажу: "Знаєте, я сумніваюся, що ворог може бути ближнім. А за мертвого ворога вже можна й молитися". Він потиснув мені руку і до вечора цього дня вже звертався до мене "отче". Багато хто думає, що ми пацифісти, або що казатимемо не воювати. Є доктрина Церкви, є оборонна війна. Вона справедлива, виправдана. Ми як капелани не беремо зброї до рук. Але розуміємо, що зло, яке суне, треба зупиняти збройно. Іншого вибору, ніж захищати себе, ми, українці, не маємо. Коли нехристиянин-військовий чує від священника слова про захист, про цінність того, що треба боронити побратимів, він змінює думку. Не можу сказати, що ці люди одразу стають вірянами. Але вони починають поважати священника. Багато з них, зокрема агностики, дуже вірять у людину як таку. У її потенціал».

На ставлення до капеланів впливає і те, що вони, на відміну від військовозобов’язаних, їдуть на фронт лише добровільно.

Із початком повномасштабного вторгнення кількість і рівень викликів зросли. Отець Тарас потрапляв і під мінометні обстріли, однак межу страху було перейдено значно раніше. Тож надто гострих переживань ці події не принесли. Зросло навантаження і в тилу: доводиться і допомагати з ремонтом авто, і організовувати Свято Миколая для дітей полеглих. Адже опікуватися родинами полеглих — іще одна частина служіння.

«Ми керуємося гаслом "Капелан — це людина, яка завжди поруч". Під час Великої війни бути поруч — це вже великий виклик, бо завжди є загроза загинути. Треба було перебороти страх, щоб наважитися і постійно бути там. Я помітив по наших штатних капеланах, що вони стараються постійно бути на фронті. Раніше так не було. Тож дякую тим, хто віддає левову частку часу, щоб постійно бути поруч із воїнами», — говорить отець Тарас.

Тяжко даються сльози дітей під час похоронів, а також відвідини поранених воїнів у шпиталях. "Бо я розумію, що реабілітація пораненого воїна із пошкодженим мозком займе багато часу. Потрібно дуже багато любові. Це великий виклик, щоб любов перемогла всі страхи, відчай чи щось інше. Кланяюся матерям та батькам наших воїнів, які неперервно поруч. Дружинам, які їх виходжують, зводять з інвалідного ліжка чи крісла колісного й допомагають встати на ноги. Розумію, що нам треба багато сили, милосердя, аби бути поруч. Щоб упродовж років робити все можливе, стати їхньою опорою, підтримкою".

Підтримка іноді буває у простих, але необхідних речах. До прикладу, один із входів до Гарнізонного храму обладнали електричним пандусом-трансформером. Будь-хто у кріслі колісному без сторонньої допомоги має можливість потрапити до храму. Пандус приїхав із Данії, вже працює.

"Іще немає його аналогів, — тішиться отець. — Коли людина під’їде на кріслі колісному до храму й натисне кнопку, сходи перетворяться на платформу. Коли заїде на неї — автоматично буде піднято захисний бортик, щоб крісло колісне не відкотилося назад. Пандус підніме на рівень підлоги. Автоматичні датчики відчинять двері, і людина потрапить до храму. Тільки-но двері зачиняться, пандус знову перетвориться на сходи".

"Не лише виклик, а й шанс здобути незалежність"

Заокеанські друзі, які допомагають, — це передовсім єпископи в Америці. Отець Тарас зазначає: "Українська Греко-Католицька Церква є в усьому світі: від Австралії до Арабських Еміратів. Є багато парафій, громад, священників, єпископів, митрополитів. Нещодавно греко-католицький єпископ, який служив в Австралії, став кардиналом. Але найбільше нас підтримує Стемфордська єпархія в особі єпископа Павла Хомницького. А також єпархія святого Йосафата в місті Парма в особі владики Богдана Данила. Про нас пам’ятають інші єпископи з Чикаго. Великою підмогою є литовці. Допомагають поляки. Є друзі в Ірландії. Вони переказали щонайменше 65 тисяч євро для родин наших захисників. Увесь світ об’єднався.

Трохи важко, бо війна триває декілька років. І кожен акумулює кошти, щоб їх раціонально скерувати. Але ми й надалі відчуваємо підтримку. Наприклад, владика Павло Хомницький та владика Богдан Данило допомогли створити простір для дозвілля дітей наших захисників. Маємо можливість подорожувати з ними, організовувати табори. Велика організація — Спілка українок Америки — також надає кошти на різні виховні, освітні табори для діток".

У контексті міжнародної підтримки не можу не запитати про іноді неоднозначні вислови Папи Франциска. Зокрема нещодавно він назвав українців і росіян "братами". Отець Тарас визнає: такі вислови важко коментувати й не хочеться виправдовувати.

«Але, думаю, частину виривають із контексту. Папа займає таку позицію, аби якимось чином припинити війну. Нас це ображає. Бо розуміємо, що з ворогом про таке взагалі неможливо говорити. Та поза тим намагаюсь ширше дивитися на це та на багато інших процесів. На те, скількох людей Ватикан допоміг визволити з полону. Скількох дітей допоміг повернути, полікувати, і у Ватиканських лічницях також. Папа десь пів року тому сказав: "Біль України — це мій біль". Є багато висловів на підтримку України, але про це ніхто не говорить. Коли він скаже щось, із чим ми не можемо погодитися, одразу голосно обговорюємо.

Вірю, що його зусилля спрямовані на закінчення війни. Але те, що Берґольйо походить з Аргентини, впливає на світогляд. Гадаю, Папа не знає контексту. Він тут не був. І сприймає це так, як люди, які ніколи не торкалися війни і про неї говорять. Подібне завжди ранить тих, хто був на війні. Вірю, що Ватикан абсолютно на боці України. Якщо йдеться про перемовини, мусить бути той, із ким усі сторони можуть розмовляти. Інакше про переговорний момент узагалі не йдеться. Ми тоді будемо воювати і воювати».

Росія століттями по-різному знищувала українців: геноциди, голодомори тощо. Отець Тарас переконаний, що країна-агресорка стала уособленням зла для всього світу, а для нас — шансом нарешті відбитися від нього.

"Ми такого ніколи не мали. Це для нас не лише виклик і випробування, а й шанс нарешті здобути незалежність. Уже вся Україна побачила, що маємо ворога поряд. Бо люди не вірили. Багато хто ще до Великої війни говорив, що то брати. Але всі побачили, що це війна. Зараз наші козаки й козачки мужньо стоять на фронті зі зброєю в руках. Маємо нагоду нарешті відірватися від імперії зла і бути вільними в тому, щоб розвиватися та виховувати своїх діточок на засадах християнської моралі й добра. Тому що у світі панує зло. Є багато темряви й всього поганого. Тож маємо можливість, будучи світлом, ту темряву розсіяти. Бо особисто для мене — воля або смерть, третього немає. Пригадую слова аналітика-полковника Петра Черника про те, що в рабстві гине значно більше людей, ніж на війні".

Поки ми спілкуємося, у Гарнізонному храмі відспівують ще одного загиблого героя. Почорнілі від горя обличчя і натовп, що стає навколішки, проводжаючи захисника в останню путь, — звична картина для цього місця. Однак отець Тарас говорить, що наші полеглі воїни потрапляють на Небо. І вже звідти виконують роботу, допомагаючи своїм. Він оповідає про приятеля, який залишився без ніг, але вижив. Майже помирав із двома турнікетами, знепритомнів, аж раптом ніби побачив найкращого друга, загибель якого нещодавно ледь пережив. Бачив його ніби крізь сон і чув: "Брате, заради мене ти маєш жити. Ану розплющуй очі й рухайся вперед!.."

 «Наші полеглі воїни й ми всі разом — як одне ціле, міцна нація. Я хотів би, щоб ми черпали силу в наших родин, які переживають горе, але, попри це, несуть світло надії. Насамкінець розповім про ще один досвід. Одна з матерів наших воїнів після того, як поховала сина, сказала: "Знаєте, в мене таке відчуття сьогодні, як було тоді, коли я свою дитину носила під серцем. Я знала, що він живий. І так хотіла любов’ю огорнути, обняти й поцілувати його. Але розуміла, що мушу трішки почекати, доки він народиться. Сьогодні я теж чітко розумію, що моя дитина в Небі жива. Тільки мені ще треба трішки почекати, щоб із ним зустрітися"».