“Співай, поневолена Україно, співай, щебетушко!”: Тіна Пересунько про українську культурну дипломатію 100 років тому

“Культурна дипломатія стала питанням нацбезпеки аж на 25-му році Незалежности”

– Тіно, як Ви зацікавилися культурною дипломатією?

– Я завжди цікавилася темою промоції української культури. У 2008 році, коли закінчувала магістратуру з маркетингу, писала дипломну роботу “Формування інструментів соціального маркетингу у просуванні національного культурного продукту”. Праця ґрунтувалася на досвіді фестивалю “Українське Різдво”, який ми з Кирилом Стеценком провели 2007 року. Він був дуже вдалим прикладом, як можна просувати український різдвяний продукт. На захисті диплома, пригадую, ніхто так і не зрозумів, що таке маркетинг культури. Одна професорка запитала: “Це у вас щось з національною ідеєю пов’язано?”.

Паралельно працювала ведучою на радіо та піарницею видавництва “Наш час”. Потім – прессекретаркою у Міністерстві культури. Року 2011 поїхала до Польщі як стипендіатка програми імені Лейна Кіркланда. І там вперше почула термін “культурна дипломатія”. Я поїхала до Варшавського університету прослухати курс з маркетингу культури, бо в Україні тоді нічого подібного не було. 

У поляків усе, що належить до теми промоції польської культури закордоном, називають культурною дипломатією. Вони цей термін використовували ще з 1990-х. Уже тоді в Польщі існували державні інституції та установи, які займалися цим як сферою.

Я захистила наукову працю про польську модель культурної дипломатії та її досвід для України. А повернувшись із Польщі, вступила до аспірантури і з  маркетологині перекваліфікувалася на історикиню. Мені було цікаво дослідити не лише сучасний період становлення культурної дипломатії в Україні з 1991-го, а і її витоки. У Києві я натрапила на архів Української Республіканської Капели доби УНР. Розповідь про капелу мала бути коротенькою передмовою до моєї кандидатської роботи. Але я настільки захопилась, що вирішила почати окреме дослідження.

– Коли термін “культурна дипломатія” став популярним у нас?

– У 2015 році. Відтоді його вживали не лише в науковому, а й у політичному середовищі України. У Києві почали проводити форуми, говорили про те, що Україна у сфері культурної дипломатії відстала від західного світу на сто років... На той час я вже працювала з архівами УНР, тож бачила, що це не так. Я захотіла спростувати ці тези.

Мій маркетинговий бекграунд і розуміння промоції української культури у світі, доповнені історичними знаннями, дали проєкт “Світовий тріумф Щедрика – 100 років культурної дипломатії України”. Мені було важливо заявити, що українській культурній дипломатії вже щонайменше сто років, і що вона як державна політика українського уряду почалася щонайпізніше 1919 року. Тому проєкт і має у назві прив’язку не тільки до “Щедрика”, а й до сторіччя української культурної дипломатії.

Я реалізувала його як співробітниця Українського центру культурних досліджень на грант Українського культурного фонду. Мені було важливо розробити його при інституції, підпорядкованій Міністерству культури України. Втілити задум саме так було важливо ще й тому, що сто років тому хор Кошиця був штатним підрозділом УНР-івського Мінкульту. Я прагнула наголосити на інституційній тяглості української культурної дипломатії.

Якщо говорити про добу новітньої незалежности, то термін “культурна дипломатія” у нас вживали щонайменше від початку 2000-х, але переважно в наукових колах. Лише від 2015-го питання культурної дипломатії стало врешті питанням національної безпеки.

“На першому місці – культура, на другому – політика”

– Ви досліджуєте турне Америкою українського хору під орудою Олександра Кошиця впродовж 1922–1924 років. Ті поїздки можна вважати прикладом культурної дипломатії?

– Історія світового турне хору Олександра Кошиця мала два періоди – європейський і американський. З погляду культурної дипломатії ці гастролі різняться.

Європейське турне було прикладом державної політики культурної дипломатії. Від 1919-го до 1921 року хор гастролював в Європі як державна установа, за підтримки МЗС і Міністерства культури. Колектив називався “Українська Республіканська Капела”, що акцентувало на його політичному статусі.

В Америку хор переїхав зі зміненою назвою – “Український Національний Хор”. Це вже були гастролі у форматі народної культурної дипломатії. Адже хор тоді не отримував державного фінансування, а Україна була окупована. Колектив складався із колишніх громадян УНР і українських патріотів, які усвідомлювали, що в Америці вони продовжують нести ідею України як незалежної нації. Навіть назва – “Український Національний Хор” – позначала їх як представників окремої національної ідентичности.

Однак було суттєве “але”. Американський імпресаріо Макс Рабінов, який запросив українців до Америки, не був ентузіастом боротьби України за незалежність. Йому було важливо створити комерційно успішний проєкт. Тож додав до хору Кошиця трохи російського репертуару й кількох російських солістів. В американській пресі наш хор почали називали російським, а українських співаків – росіянами. Я знайшла інтерв’ю, у яких співаки спростовували ці закиди. Наприклад, тенор Троїцький – до речі, російськомовний – в інтерв’ю газеті The Dallas Morning News говорив: 

Попри те, що йшлося не про урядову, а про народну культурну дипломатію, у багатьох публікаціях згадували, що Олександр Кошиць є колишнім представником Міністерства культури УНР. Я навіть знайшла відгуки, де його називають “міністром музики і мистецтв України”. У каліфорнійській газеті San Francisco Chronicle у січні 1924-го – через три роки після анексії УНР – вийшла стаття з підзаголовком: “Дружина українського міністра зникла під час подорожі з Чикаґо до Сан-Франциско”. Важливо, що в термінології американської преси з’являлося те “український міністр”. Держави вже не було – а міністерство ще існувало. Тобто своїми гастролями хор нагадував Америці не лише про існування української культури, а й українських державних інституцій.

У 1922–1924 роках хор гастролював у сімох країнах Північної і Південної Америки: США, Канада, Мексика, Бразилія, Аргентина, Уругвай і Куба. Рецензії місцевої преси були сповнені захоплення українською музичною культурою. У деяких висловлювали підтримку боротьби України за незалежність. 

Я виявила дуже цікаву статтю в Journal do Brasil за 1923 рік. Текст називався “Альма Україна”, із португальської – “Душа України”. У ній автор писав про турне капели як про вихід України з-під російської неволі.

Велику захоплену рецензію написав Енріке Коелью Нетто, знаковий автор, один із засновників Бразильської академії літератури. Свій текст він закінчив словами: “Співай, поневолена Україно, співай, щебетушко! Прийде весна, якої ти так чекаєш”. І це 1923 рік!

Концерти українського хору в Америці продовжували утверджувати ідею української незалежности. Ідею, що Україна прагне свободи, має на неї право й бореться за неї. Це приклад культурної дипломатії. Навіть попри те, що вже тоді українська держава була під окупацією.

– Чи знайшли тоді дружину міністра?

– Ані в щоденнику Кошиця, ані в газетних публікаціях мені не вдалось натрапити на продовження цієї детективної історії. Але вочевидь усе закінчилося добре, бо вона й надалі співала в хорі. Вони прожили разом ціле життя, і саме Тетяна Георгієвська-Кошиць зберегла архів чоловіка і сприяла публікуванню його спогадів.

– Чи можна визначити співвідношення: скільки в культурній дипломатії має займати мистецтво, а скільки – політика? Якби хор просто їздив і співав, не акцентуючи на українськості і УНР, то, напевно, ми мали б значно менше зараз підстав говорити про, власне, культурну дипломатію.

– Попри те, що культурна дипломатія – це політична наука, її парадокс у тому, що основним має бути мистецтво. Якщо навпаки, тоді вона не спрацьовує, бо її сприймають як політичну пропаганду.

Коли йдеться про гастролі хору Кошиця, то культура завжди була на першому місці. Петлюра спершу захопився піснею Леонтовича, а вже потім дав політичне доручення Кошицю організувати гастролі. Попри те, що хор був державною установою і співаки розуміли, що служать державним інтересам, вони передовсім були натхнені мистецтвом. Публіку вражав насамперед музичний перформанс, і тільки потім люди починали цікавитися – що це за культура й нація. Інтерес до країни виникав з інтересу до культури.

Магія і гіпноз – це порядок і дисципліна

– Закордонні критики писали про Кошиця “маг”, “чарівник”, “гіпнотизер”. Що їх захоплювало?

– Під час таких концертів вся увага зосереджена на постаті диригента, його харизмі, характері. Олександр Кошиць був надзвичайно темпераментним, артистичним, рухливим. Я бачила відео з диригуванням Кошиця – воно переконує, що він був дуже виразний, захопливий і гіпнотичний на сцені.

Кошиць диригував без палички, а співаки співали без партитур. Уся зала споглядала за тим, як співаки стежили за капельмейстером. Це додавало захопливості видовищу. Хористи добре відчували диригента, тому могли імпровізувати. Публіка була свідком дійства в моменті. Тому Кошиця й називали “чарівником”.

У відгуках часто писали про порядок, який панував на виступах українського хору. Одна швейцарська газета зауважила: 

– Яким був репертуар хору в тих поїздках?

– На чільному місці були твори Леонтовича. Хітом став, звісно, “Щедрик”. Але й інші його пісні мали велику популярність. Усіх надзвичайно вражав “Кант про Почаївську Божу Матір”, яким зазвичай відкривали концерти у Європі. У Парижі його називали Notre Dame de Potchaïv. Ще один хіт Леонтовича – “Пряля”. Публіка також любила “По опеньки ходила” Лисенка, “На вулиці скрипка грає” Кошиця, “Ой на горонці” Стеценка та інші.

Концерти зазвичай тривали майже дві години й мали три відділення. Спочатку виконували гімн країни, яка приймала, і гімн  України. Потім – духовні твори. Далі – колядки та щедрівки. Насамкінець – народні пісні.

В Америці до українського репертуару додали колискову “Ой, ходить сон” в обробці Кошиця й Барвінського. Власне ту колискову, яку сьогодні впізнаємо в Summertime Джорджа Гершвіна. Проаналізувавши численні рецензії американської преси, я переконуюся, що вона також була хітом гастролей.

Під час світового турне Кошиць мав ефективну, з погляду культурної дипломатії, традицію аранжувати закордонні пісні. В Америці хористи виконали кілька місцевих пісень. Одна – афро-американського композитора Натаніеля Детта, дві – Стівена Фостера, “батька американської музики”. Іще Кошиць зробив аранжування двох мексиканських пісень і однієї каталонської. Тому концерти й були успішними, бо українці презентували не лише свої пісні, а й виявляли інтерес до музики інших народів. Через це в газетах писали: 

Ця свобода проявлялась не лише в музиці, а й, наприклад, у расовому питанні. Цікавий епізод трапився під час виступу хору в Гемптонському університеті, який на той час був закладом тільки для темношкірих студентів. Після нашої програми перед українцями заспівав університетський хор. Їхній спів настільки вразив Кошиця, що той не стримався і розцілував на сцені афро-американського композитора й директора цього закладу. А це ж початок 1920-х років, період гострої расової нерівности в Америці! 

У спогадах він писав: зчинився такий крик і вереск у залі, бо ж як так – білий поцілував чорного?! Менеджер зробив зауваження, але Кошиць його проігнорував. Для нього не було ніяких перепон у тому, щоби співпрацювати з представниками інших культур, народів чи рас. І навіть цим Кошиць вражав тодішню, як він писав у лапках, “свободолюбиву Америку”.

“Українські афіші обписували російською лайкою”

– Чи не натрапляли Ви на приклади російської пропаганди проти України?

– Такі приклади є. Особливо коли йдеться про європейські гастролі. Якщо хор позиціонували як проєкт українського уряду, російська еміграція протидіяла концертам і навіть намагалась їх зривати. Кошиць писав у спогадах, що у Швейцарії не раз бачив українські афіші, обписані російською лайкою. Їх зазвичай робили в жовто-блакитних кольорах. Є згадки, що на одному з таких постерів поруч було розміщено український і швейцарський прапор, швейцарський хрест та український тризуб. Російська еміграція казилася, бо вважала такі прояви неформальним визнанням України. Найвідоміший випадок у Парижі – росіяни на прем’єрному концерті планували освистати виступ, їм завадила тільки поліція.

В Америці російська еміграція намагалась приватизувати собі українське. Є документальні підтвердження, що у 1930-х роках, коли “Щедрик” уже ставав популярним у США, його почали виконувати місцеві російські хори. Заявляючи, що це російська народна пісня. У партитурі першої англомовної версії “Щедрика” (йдеться не про колядку "Carol of the Bells", а про пісню "The Bluebirds" 1933 року) було написано, що це переклад тексту з російської. Оригінальні рядки українського “Щедрика” сприймали за російську мову. Українська громада це, звісно, спростовувала.

– Тобто ще тоді росіяни вели гібридну інформаційну війну проти українців?

– Так. Бо хор привіз до Америки надзвичайно цікавий фольклор, він став популярним – а російські хори почали виконувати українські твори, називаючи їх російськими народними піснями. Сьогодні Український інститут (офіційна українська інституція, що підпорядковується Міністерству закордонних справ і працює у сфері культурної дипломатії) чи МЗС на такі речі реагують. А тоді України як держави не було, і спростовувати фальшування могла тільки українська громада.

– Як думаєте, скільки людей у світі, коли чують "Carol of the Bells", знають, що це українська мелодія?

Думаю, дуже мало. Цим переймаються тільки українці. Коли в Нью-Йорку у великому супермаркеті я вперше почула "Carol of the Bells", то, мабуть, була єдиною, хто подумав у цей час про “Щедрика”. Живу тепер у Нью-Йорку. У різдвяний період його мелодія лунає всюди. Натомість про самого композитора в публічному просторі нічого не розповідають. Це треба виправляти. 

Я запропонувала українській громаді Нью-Йорка ініціювати найменування якоїсь з вулиць міста на честь Леонтовича. “Щедрик” став інтегральною частиною американської різдвяної культури – впевнена, що тут композитора приймуть як свого. Наприкінці цього року відзначатимемо 100-річчя американської прем’єри “Щедрика” і 145-річчя від дня народження Леонтовича. Це нагода.

– Як історію цієї пісні розповідати американській авдиторії?

– На 2022-й рік я готую виставку у Нью-Йорку, щоб історію інтернаціоналізації “Щедрика” подати мовою документів. Тим самим хочу відкрити американцям історію їхнього "Carol of the Bells". Також хочу підготувати англомовну книжку, у якій би коротко з документальними ілюстраціями вдалося розказати історію появи “Щедрика” у США та його перевтілення. 

Мені цікаво донести західному суспільству “уенерівський” бекграунд цього різдвяного хіта. Зокрема історію української боротьби за незалежність через культурну дипломатію. Ця тема буде зрозуміла світові, бо нині маємо продовження гібридної війни з Росією, її гаслами про “один народ”.

Коли 2019 року “Carol of the Bells” виконав оркестр військово-повітряних сил США, мене найбільше вразило звернення до українців його диригентки-підполковниці Крістіни Мур Уррутії. Вона заявила, що цим виконанням артисти засвідчують підтримку України з боку США у захисті нашої територіальної цілісности та суверенітету. Я тоді подумала: як нам бракувало такої заяви сто років тому, коли хор Кошиця співав закордоном “Щедрика”, намагаючись здобути прихильність західного світу до ідеї незалежної України! Тим паче, що одним із найтрагічніших аспектів цієї історії було те, що після російської окупації України Миколу Леонтовича вбив російський чекіст.

“Бренд держави визначається внеском у світовий розвиток”

– Наскільки українська культурна дипломатія потрібна всередині України –  щоб пояснювати і пропагувати нам самих себе?

– Ми належимо до націй, які мало знають власну історію і є чутливими до зовнішньої пропаганди, котра часто ту історію спотворює. Тому моя відповідь ствердна – ми маємо потребу у внутрішній культурній дипломатії. Вона має бути інструментом консолідації суспільства довкола спільних цінностей та історичних знань.

Кілька років тому я зібрала матеріали про культурну дипломатію Симона Петлюри і світових гастролей “Щедрика” для виставки, яка об’їздила схід України. Прізвище Петлюри в такому позитивному наративі там [на Сході] прозвучало, певно, вперше. Я переконана, що це мав би бути стратегічний напрям і для державних інституцій, і для громадських ініціатив.

– Ви не полишите цю роботу після американського етапу досліджень?

– Ця історія дуже багатоаспектна. Роботи вистачить на десятиліття. На початку мені було принципово окреслити українську тяглість у сфері культурної дипломатії. Тепер хочу донести до суспільства той вир захоплень українською культурою, який був у західному світі сто років тому. А це тисячі відгуків у пресі, численні листи з університетів та музичних академій, композиторів, депутатів, міністрів, голів держав. Частково це робота над виправленням нашого комплексу меншовартости.

Маю улюблену цитату, яку знайшла в бельгійській пресі, – “Яке щастя бути українцем!”. Так писали після української прем’єри у Брюсселі у січні 1920 року. Хочеться, щоб українці про таке знали.

Нещодавно я заснувала громадську організацію "Інститут Леонтовича", планую надалі реалізовувати свої дослідницькі і просвітницькі проєкти на тему “Щедрика” і цих гастролей. Є дуже багато неопублікованих матеріалів. Наприклад, у нью-йоркській бібліотеці є величезний альбом-збірник відгуків про турне Кошиця в американській пресі за 1923–1924 роки – там 1700 згадок. Їх ніколи не перекладали українською.

Такі ж прогалини супроводжують історію європейського турне. Я нарахувала приблизно 700 рецензій іноземної преси, які ніколи не видавали. Є надзвичайно цікавий проєкт  “Золота книга капели”, яку зберігають в Національній бібліотеці Чехії. У цьому виданні на кількох сотнях сторінок зібрано автографи й відгуки глав держав, міністрів, директорів музичних академій, журналістів.

Лишається неопублікованою заключна частина спогадів Олександра Кошиця про світове турне, рукописи інших хористів тощо. Тобто є цілий пласт для дослідницьких, видавничих, виставкових і концертних проєктів, які чекають свого часу. Вважаю, що це тема для майбутніх українських серіалів. Історій для сценаріїв – багато. Наприклад, при хорі був художник, який малював шаржі й карикатури з гастрольного життя. Він створив цілу еротичну серію про любовні взаємини між співаками і співачками. Хотілося би популяризувати цю тему у всіх мистецьких жанрах не лише в Україні, а й закордоном.

Теоретик брендингу націй Саймон Анхольт на форумі “Україна – 30” сказав, що бренд держави визначається не її конкурентними перевагами, а внеском у світовий розвиток. Історія “Щедрика” – це яскраве свідчення українського внеску у світову культуру.