"Ще у XII столітті журавлів тримали як домашніх птахів", – палеорнітолог Леонід Горобець

"Птахи – нащадки однієї з груп динозаврів"

– Які розуміння про минуле можуть дати дослідження скелетів давніх птахів?

– Пернаті не годні терпіти зміни умов – вони відлітають при найменшому погіршенні. Тож завдяки їхнім решткам можемо реконструювати клімат різних часів. На відміну від гризунів – ті не можуть переміститися далеко, тому є чудовим матеріалом для стратиграфії, тобто визначення геологічних шарів.

Також це розуміння впливу кліматичних змін на природу. Важливо встановити види, які завжди були рідкісними на території України. Решток степового журавля маємо буквально одну-дві за всю історію. Інший вид – сірий журавель – сьогодні занесений до Червоної книги. Але так було не завжди. Дослідження вказують, що їхня чисельність знизилась не без допомоги людей. Ще у XII столітті журавлів тримали як домашніх птахів. Підрізали одне крило, щоб не могли відлетіти. У Західній Європі журавля вважали окрасою шляхетського столу. Хоч з точки зору сучасної людини їхнє м’ясо було жорстким і несмачним.

Чисельність тепер червонокнижної дрохви зростала в холодні періоди і знижувалась у тепліші. Оскільки тепер потепління, їхня кількість знову зменшується. Це не означає, що можна розслабитися. Навпаки, вид потребує охорони. Баклани ж навпаки – останнім часом селяться все вище по Дніпру. Вважають, що це через побудову водосховищ. Однак у часи неоліту баклани також підіймалися по Дніпру та Бугу. Отже, можемо пов’язувати це явище з потеплінням.

– Тобто через потепління варто очікувати зміни чисельности й навіть зникнення деяких видів?

– Чисельність коливатиметься. Щодо зникнення – не впевнений. Зміниться баланс. За всю історію цілковите зникнення виду птахів із території України зафіксовано лише раз. Це олуша, яка залітала сюди в античні часи, тепер це винятково атлантичний вид.

– Чому київські фахівці шукають викопних птахів на Луганщині та Донеччині?

– Територію України від Мезозойської ери вкривав океан Тетіс. Карпати і Кримські гори тоді були западинами. У Палеогеновому періоді, Кайнозою, себто приблизно 50 мільйонів років тому, єдина суша тут – це острови на місці теперішніх Києва, Луганської та Донецької областей. Українські дослідники вважають, що острови також були на Волині, наслідок цього – поклади бурштину. Поляки кажуть, що бурштин занесло течією з сучасної Балтії. Я схиляюся до думки других. Птахи, які жили тут в той час, селяться дуже далеко від материків.

– Наскільки точно за кістковими рештками можна простежити зміни клімату та їхню циклічність?

– У Меджибожі на Поділлі знайшли рештки пташки хохітви, чітко датовані кінцем XVIII – початком ХІХ століття. Скелет лежав у мийній ямі – отже, її з’їли. Сміттярки й могили – найбільш вдячні місця для розкопок. Шведські археологи навіть мають термін на позначення кухонних решток. Тепер хохітва гніздиться на Керченському півострові, Поволжі – тобто в сухих степах із холодними зимами. На материкову Україну залітає час до часу. Там же відшукали рештки куріпки, яка також живе на відкритих територіях. Якщо подібні знахідки повторюватимуться, це дасть підстави стверджувати, що 200 років тому ці околиці більше нагадували степ.

– Зі школи ми знаємо, що птахи – це нащадки динозаврів. Як це трактує сучасна наука?

– Це питання коректности терміна. За найпопулярнішим сьогодні кладистичним методом біологічної систематики динозаврів і птахів необхідно об’єднати в одну групу та назвати одним словом – відповідно до відгалуження у процесі еволюції. Кладистика не визначає, яке це буде слово. Ви можете сказати, що птахи – це динозаври, або що динозаври — це птахи. За встановленою традицією цю групу називають динозаврами. Однак за таким широким використанням терміна втрачається суть. Найкоректніше говорити, що птахи – нащадки однієї з груп динозаврів.

"Пропажі – це не хаос"

– Коли нас у дитинстві водили на екскурсії до природознавчого музею, то пафосно повідомляли, що на цей заклад працював "весь Радянський Союз". Наскільки це так?

– "Весь Радянський Союз" працював на Палеонтологічний музей імені Юрія Орлова в Москві. Його творили не лише як наукову установу, а й як показ здобутків соціалістичного устрою. Туди звозили експонати з Монголії, Сибіру і так далі. Більшість наших артефактів походять з України. У нас не було динозаврів через океан Тетіс. Єдині рештки динозавра віднайшли в 1930-х у Криму. Але тоді півострів був частиною РСФРР, тож їх закономірно перемістили в Ленінград.

– А іхтіозаври?

– Вони є у нашій колекції. Але це переважно окремі частини. Нефахівець не вважатиме їх вартими уваги. Хоч насправді вони вагомі.

– Чи є дійсно унікальні експонати?

– Маємо чудові взірці ссавців Кайнозойської ери, чимало копитних тварин, будинок із мамонтових кісток. У 2012–2013 роках на Луганщині зібрали колекцію решток псевдозубих птахів. Їх знаходили по всьому світу, але тільки нам вдалося об’єднати кістки одразу кількох особин. Це дає змогу дослідити етапи їхнього дорослішання. Є підозра, що ці птахи розвивалися один-два роки, а це дуже довго. Крім того, є шанс дослідити процес появи їхніх псевдозубів і з’ясувати – можливо, ці псевдозуби були справжніми. Ці птахи були м’ясоїдними, але досі не відомо, що саме вони їли. Риба їхні зуби поламала б. Можливо, проціджували планктон. Найлогічніша версія, що вони полювали на кальмарів.

– У процесі упорядкування фондів трапляються несподівані знахідки?

– Регулярно. Нещодавно натрапили на кістку пелікана, знайдену й описану в XIX столітті. Це типовий зразок, цей вид описано по ньому. Пізніші знахідки потрібно порівнювати саме з цією кісткою, щоб переконатися, чи належали рештки пеліканові цього виду. У довідниках про неї писали: "Вероятно, пропала в годы Великой отечественной войны". Ще одна маленька кісточка, знайдена в 1930-х. По ній описано вид Plioperdix ponticus, який жив понад 2,5 мільйона років тому. Якимось чином потрапила до Москви, а за інвентарним номером числиться в Києві. Перевірка записів виявила пропажу. На щастя, тамтешній палеорнітолог виявився адекватною людиною і повернув артефакт.

Те, що виявляються такі пропажі – це не хаос. У фондах всіх музеїв світу перебуває маса знахідок. Часто вони невідомі не тому, що їх хочуть заховати, а тому, що на все банально не вистачає рук.

"Герой стрічки шукав звичайну качку"

– Палеонтологія, як і археологія, пройшла шлях від аматорства до дисципліни з розвиненими науковими методами. Чи виникали у процесі цього розвитку якісь конфузи?

– Один триває досі. На території України знайшли рештки птахів, раніше описаних у Франції як курка, що жила 7–3 мільйони років тому. Їх теж описали як курей. У печері Киїк-Коба у Криму також відшукали рештки домашньої курки. Пізніше курку знайшли й у трипільців. Професор Михайло Воїнстовський, чудовий ретельний науковець, повівся на ці дані та зробив висновок, що курку одомашнили на території України. Сьогодні всі аргументи цієї теорії спростовані. "Кури", яких описали французи, виявилися павичами, знахідка з Киїк-Коба – значно пізнішого часу. Однак деякі українські науковці досі пишуть: "Є версія, що кури відомі на території України з часів палеоліту", або: "Трипільці одомашнили курку".

– Як би ви оцінили стан палеонтології сьогодні?

– Фахівців по всьому світу небагато. Останні років 10 розвивається такий напрям, як біоетнографія – те, як люди взаємодіяли з живими істотами. Скажімо, виготовляли горілку з мурах або добували фарбу з молюсків чи рослин. Раніше цим займалися етнографи, мало ознайомлені з біологією.

– Які явища взаємодії людини та птахів чи тварин  можливо та важливо пояснити?

– Можна дослідити використання тварин в обрядах. Наприклад, деякі культури клали в могилу сов чи пугачів, скіфи лишали в похованнях орлів. Цікаво з’ясувати шляхи експорту продуктів. У козацькі часи сюди возили устриць і кальмарів. Якими шляхами їх доставляли, яку роль ці істоти відігравали в раціоні, як їх готували? Ще одна тема – поширення виноградних слимаків. Є теорія, що великі популяції равликів сьогодні прив’язані до місць, де колись були панські садиби. Їх завозили з Франції, вирощували у господарстві для споживання в їжу і підтримували таку кулінарну культуру.

– Ви на фейсбуці ведете пізнавальну сторінку Stromata. Що підштовхнуло до цього?

– Я ставив собі запитання: що палеорнітологи дають суспільству, досліджуючи рештки, які не мають практичного застосування? Вважаю своїм обов’язком забезпечити людей цікавою і корисною інформацією. Якщо говорити про меркантильну мету, то кожному вченому приємно, коли його читають. Звісно, що науково-популярні статті притягують більшу авдиторію, ніж наукові. Це своєрідна автотерапія. Назва Stromata походить від твору Климента Олександрійського. Так називалася його книга, написана як збірка цікавих фактів, які може читати й широкий загал.

– У блозі ви даєте практичні рекомендації щодо цивілізованого співіснування з природою. То є і суспільна місія.

– Так. Наприклад, про те, що не потрібно знищувати бджолоїдок. Це роблять по-варварськи. Підпалюють покришки, ллють бензин під урвище, де вони гніздяться. Це жорстоко. Цивілізований шлях передбачає значно менше часу й зусиль. Можна збільшити пасіку й не ставити вуликів біля колоній бджолоїдок. Як свідчать дослідження, кількість цих пташок не зростає у разі збільшення колонії бджіл. Знищувати тільки тому, що не подобається – не аргумент. Комарі нам також дошкуляють. Але можна поставити антимоскітну сітку, а можна позаливати болота нафтою. Ми обираємо сітку. 

– На початку фільму "Мої думки тихі" головний герой відвідує природознавчий музей і оглядає кістки рахівського крижня, рідкісного птаха з дивовижним голосом. Це бутафорія чи реальні рештки?

– Мене попросили скелет качки. Тим паче, я не міг надати кіношникам рідкісного експоната. Тому герой стрічки фактично шукав звичайну качку.