“Радянська влада спалила пам’ять про Новаківського. Ми його досі не знаємо”

“Я почала читати історію про прадіда і усвідомила, що знаходжу себе цілими клаптиками”

– Коли ви розповідаєте про проєкт “Новаківський Space”, то використовуєте термін, популярний у маркетингу – unboxing, “розпакування”. Що ви маєте на увазі?

– Новаківський – щось таке, як величезний курган. Згори він виглядає як невиразний елемент ландшафту, на який можна і не звернути уваги. А нам треба розкрити цей простір, щоб зрозуміти всю глибину, весь масштаб постаті та творчості. Олексу Новаківського “просканували” як примітивного художника, і по суті, вкрали частину його історії, а водночас і нашої історії.

Для мене unboxing – це “розпаковка” Новаківського на різних рівнях. А водночас – “розпаковка” себе, моєї особистої історії.

Новаківський досі не вивчений. Мені написала дослідниця з Франції – вона якраз пише наукову роботу про його творчість. Каже: “О боже, це геній! Його треба відкривати!” І запитує мене, чи я можу дати їй щось про Новаківського. А я не маю ґрунтовних матеріалів, які були б написані англійською мовою, чи французькою – їх немає. І навіть українською мовою!

Якщо запитати львів'ян про Новаківського, у Львові скажуть: “Так, знаємо такого художника”. Але коли випитувати, яка улюблена картина, або якийсь захоплюючий момент із його життя, то тут уже починається пауза.

– Ви сказали, що для вас відкривати Олексу Новаківського – це також особиста історія. Як виникла ідея “Новаківський Space”?

– Це стовідсотково мій особистий шлях! Коли я читала у дорослому віці його спогади, то раптом почала впізнавати себе у прадідові. У мене трохи бунтарська натура, і я не могла зрозуміти, звідки воно. Я почала читати історію про прадіда, про те, як він мислив, як бачив, і усвідомила, що знаходжу себе цілими клаптиками, почала краще розуміти його життя.

<p>Олекса Новаківський у майстерні. 1934 рік</p>

Перед 150-літнім ювілеєм я зважила, що, окей, напевне, нічого цікавого на рівні держави, на рівні національного музею не планується. У традиції нашої родини склалося так, що, власне, кожен такий великий ювілей… Я не беруся сказати, що на 100%, але більшість того, що готується – готується за кошт або за ресурс родини. Це було закладено ще моїм татом, а до того – моїм дідом. І, по суті, я цю традицію підтримую.

Перед ювілеєм я прийшла порадитися до Остапа Лозинського львівський художник, іконописець; помер 6 січня 2022 року – з питанням, що цікавого можна зробити. Я не є професійним мистецтвознавцем і усвідомлювала, що найкраще можу реалізувати те, що сама добре вмію. Я комунікаційник, консультую у сфері комунікацій, і власне через цей інструментарій працюю із різними організаціями, особистостями. Тому ми вирішили, що нам треба ініціювати проєкт, який би був медійним. Звідси народилася ідея “Новаківський Space”.

Олексі Новаківському бракує медійності. Хоча якщо подивитися на час, коли він жив, то прадід був дуже медійною людиною! Він був модним, про нього є маса згадок у львівських медіа. Про нього багато писали у Польщі, про нього говорили у Берліні, у Парижі, він був відомий у Штатах і в Канаді. Наприклад, у Чикаго, коли відбувалася всесвітня виставка досягнень у 1933 році, і українська діаспора готувала власний павільйон, то для участі в експозиції запросили саме мистецьку школу Новаківського, і вони відправляли туди свої картини.

Новаківський був дуже яскравою постаттю. Але коли прийшла радянська влада, то все це – клац! – в один момент почало замовчуватися. І це замовчування, на жаль, помітне досі.

“Диктатор у такі речі не грається. Нарцис над собою не посміється”

– Що ви мали на увазі, коли казали, що постать Новаківського “примітизовано”?

– Якщо є пусте місце – воно порожнім не залишиться. Тоді його заповнять якимись різними не дуже приємними вигадками і легендами. І я сама не раз чула від різних людей деякі огидні історії.

– Можете розповісти приклад?

– Наприклад, у певних середовищах поширюються інсинуації, що Новаківський був авторитарним диктатором. Мені було неприємно це чути, але я не могла заперечити, поки не прочитала щоденник. Слухайте, Новаківський постійно був оточений молодими людьми. Якщо подивитися на фотографії з його школи, то вражає кількість молоді, яка гуртувалися навколо нього. До диктатора так би не горнулися. І не поверталися б на навчання із Лувру – бо були й такі випадки.

Перед ювілеєм мені скинули згадку про карнавал 1925 року. Уявіть собі, це міжвоєнний Львів, бідося страшна. І вони готують карнавал у Львові саме для того, щоб підтримати один одного – для підняття духу, щоб не відчуватися цими пониженими, пригніченими людьми. І кожен мав вибрати собі костюм або маску. Новаківський для чоловічого конкурсу вигадав собі наряд – пінну маску. Пінна маска! Я собі уявляю, що це, швидше за все, був крем для гоління. Він узяв собі щось найдешевше, найдоступніше, щоб створити екстравагантний наряд. Питання було зовсім не в ціні, а у вартості оцього креативу. Тож коли я чую такі історії… Слухайте, диктатор у такі речі не грається! У диктатора не вийде школа мистецтв із такою кількістю послідовників.

Ще є історії про те, начебто Новаківський був неймовірним нарцисом, і саме тому він намалював багато автопортретів. Прадід цікавився філософією, психологією. У ті роки зачитувалися Фройдом, Ніцше, він обожнював Гессе. Інтелігенція захоплювалася психоаналізом: є свідомість, є щось підсвідоме – ми можемо бути різними у різних емоційних станах. І якщо дивитися на автопортрети Новаківського, то можна зробити висновок, що його зарисовки – абсолютно здорова, нормальна робота людини над собою. Ці автопортрети настільки різні! Це було вдивляння у себе, саморефлексія: ким я є, яке моє я, як я проявляюсь? 

Новаківський запровадив у своїй школі карикатуру. Вони малювали шаржі один на одного. Це був один зі методів творчого осмислення, спосіб критичного мислення. Нарцис над собою не посміється. Нарцис посміється над вами, для того, щоб підняти себе. І він це робитиме прекрасно, цинічно і дуже вміло. 

“Була епоха, коли вибір бути українцем нічого не давав з точки зору багатства, успіху, визнання”

– Олекса Новаківський мав теплі відносини із митрополитом Андреєм Шептицьким. Як вони заприятелювали?

– Новаківський був дуже великим другом Шептицького. Настільки великим другом, що після смерті прадіда Шептицький, по суті, став батьком для його дітей. Він узяв опіку над дітьми і взяв їх до себе жити.

Новаківський і Шептицький познайомилися ще до того, як прадід переїхав до Львова. Вони зустрічалися на різних закордонних заходах, куди з’їжджалася інтелігенція – Лепкий, Антонич, Стефаник. І потім він побачив картини Новаківського на виставці у Кракові. Уявіть собі, у Новаківського там була окрема зала! Він виставлявся у Варшаві, готувалася його виставка у Відні, йшла робота над великим альбомом у Берліні.

Прадід закінчив Краківську академію красних мистецтв із золотою медаллю. Остап Лозинський розповідав, що в нього була така кількість відзнак, якої не мав жоден студент академії. Новаківський міг залишитися у Кракові, він мав можливість обрати собі будь-який європейський мистецький заклад для продовження навчання, перед ним були усі дороги. Бути українцем – це був свідомий, дорослий вибір зрілої особистості.

Розумієте, йдеться про епоху, коли вибір бути українцем нічого не давав з точки зору багатства, успіху, визнання. І очевидно: якщо я володію якоюсь певною територією (тут мається на увазі Друга Річ Посполита, – Ред.), і на цій території народжується геній, то чому цей талант треба приписувати іншій культурі, а не своїй? Водночас, якщо є два рівних генія, і один належить до своєї культури, а інший – до чужої, то чому треба підтримувати чужу?

– І тоді Шептицький переконав Новаківського переїхати до Львова?

– Як я розумію, Шептицький мав великий план. Він планував збудувати – не знаю, як це сформулювати інакше – школу української еліти.

У бізнесі, якщо ти хочеш побудувати систему, яка б відповідала визначеним цінностям, найперше потрібні люди, які б поділяли ті цінності. І тоді вони зі своїм рівнем розвитку через певний час можуть розвинути саму систему. Українці були бездержавною нацією, української еліти не існувало. Людина, яка живе у режимі виживання, яка мислить щонайдалі завтрашнім днем у парадигмі цінностей – їжа, хата, забезпечення сім'ї – не може будувати країну, бо мислить іншими категоріями. 

Із подальшої історії Новаківського можна зрозуміти, що його запросили із двох причин. Перше – Шептицький побачив у ньому не просто митця, який малюватиме картини, а вже готову рольову модель, у якій молодь бачила би певний зразок для себе. Новаківський був дуже самоцільним і самовпевненим. Це дуже сильно дратувало багатьох львів'ян, але водночас викликало повагу. Він уже приїхав до Львова як людина-міт.

Шептицький хотів показати: вибір бути українцем – це круто! Ти теж можеш бути освіченим, амбіційним, сучасним, впливовим.

– Дивовижно, що це розкусив саме Шептицький, митрополит.

– Слухайте, Шептицький сам був сучасним, ерудованим, активним! Я не дивуюся, що вони із прадідом зійшлися. Іван Голубовський писав у мемуарах: “Справжня картина співжиття між тими обома мало була бути гідною богів. Бо з одного боку був там визначний митець, а з іншого справжній володар душ”. Приватний фотограф митрополита Ярослав Коваль постійно фотографував Новаківського, і теж написав про нього круті спомини.

А друга причина, яка спонукала Шептицького запросити Новаківського – це бажання мати власну західноукраїнську академію мистецтв. Він уявляв собі цю справу масштабно, він хотів розширити це коло до рівня спільноти, а в перспективі – країни.

<p>Андрей Шептицький в образі Мойсея. Новаківський створив близько двох десятків малярських портретів і понад 200 рисункових начерків зі зображенням митрополита</p>

Через школу Новаківського пройшли сотні людей. Там навчалися не лише галичани – приїжджали навчатися ще й із Наддніпрянщини. Зі школи вийшло багато імен. Роман Сельський, Мирон Левицький, Святослав Гординський, Григорій Смольський, Едвард Козак… І, власне, цього року ми відзначаємо ще й столітній ювілей створення мистецької школи Новаківського.

Учні згадували, що Новаківський давав першокласну академічну основу, з котрою можна було рухатися далі. Ці учні пізніше починали весь той рух із новітніми течіями і новітніми поглядами. І це те найголовніше, чого вдалося досягнути Новаківському і Шептицькому. Вони прагнули, щоб людина почала мислити масштабно, по-сучасному, щоб українці усвідомили себе європейцями.

Шептицький сам приходив читати лекції у мистецьку школу Новаківського. І це для мене теж показник. Якби йому не розходилося на діяльності цієї школи, він не знаходив би часу для викладання. Людина, яка заклопотана розвитком церкви, яка управляє великим бізнесом, думаю, мала чим зайнятись. Але Шептицький приходив у школу – для нього це був пріоритетний момент.

У нас у родині є легенда. Коли прадід був маленьким, він загубився у лісі. І йому було видіння – чи то в сні, чи то не в сні – що до нього прийшов Бог, і сказав: твоя задача – повертати людям красу буденного. Цю красу треба розкривати – розпаковувати! – і показувати людям. Новаківський узяв на себе цю місію і перетворив її на власне призначення. Він багато працював над собою, у нього не було сумнівів у справі, яку він робить. Найбільше сумнівів стосувалися того, чи він достатньо докопався, занурився, чи достатньо розкрив красу. І насправді в нього лише наприкінці життя з'явилася фраза – “тепер я пан свого пензля”. Аж наприкінці життя!

“Я є продуктом “тихого покоління”, яке мало розуміє історію свого роду, історію народу”

– Якими були ваші перші знання про прадіда? Які історії вам запам'яталися?

– Недавно мене запитали: “Чи в тебе вдома є якісь картини?” Я сміюся! Серед картин я народилася! У бабуні з дідусем ціла хата була наповнена картинами.

Мій дідо – Ярослав Новаківський, архітектор, головний художник Львова, автор повоєнної відбудови Львова. Після війни був план великої перебудови середмістя, і, власне, дідо врятував історичний ареал від вибухів, які мали розчистити територію під широкий проспект.

<p>Олекса Новаківський з дружиною Анною-Марією та синами Ярославом і Жданом-Олексою</p>

Тато, Андрій Новаківський, займався реставрацією. Вони з мамою були авторами важливих реставраційних проєктів – Арсенал, Музей-аптека, Чорна кам'яниця, Порохова вежа. Пізніше його вмовили очолити Національний музей у Львові (його заклав Андрей Шептицький у 1905 році, – Ред.), який тоді називався Музеєм Леніна. Був початок перебудови, він повірив у те, що щось можна зробити, і йому вдалося втілити багато революційних речей.

Я виростала у цьому середовищі, це дуже сильно вплинуло на те, як я сприймаю світ. Мало того, мене готували до вступу на мистецтвознавство. У той час вважалося, що це хороша професія для дівчинки, щоб потім поєднатися із правильною родиною у Львові. Це виглядало доволі патріархально. Вважалося, що для того, щоб добре вийти заміж, за чоловіка з такої родини, як наша, треба піти на мистецтвознавство.

Мені пощастило, що мене готувала до вступу Мирослава Майорчук – Мар'яна Чорна. Вона була людиною надзвичайного інтелекту. Мирослава привила мені розуміння: ти не зможеш збагнути картини, чи людини, чи якоїсь дії, якщо не розумієш контексту. Власне, вона й почала мене втаємничувати у те, ким був Новаківський, в українське мистецтво, у те, що українці – це європейці.

– Яким вам запам'ятався прадід із родинних розповідей, коли ви були маленькою?

– Зізнаюся, що я майже нічого не пам'ятаю про прадіда з тих років, коли була маленькою. Дідусь і тато були дуже заклопотаними. Тепер я вже розумію: це доволі типова історія. Вони багато працювали, жили роботою – розповідати було нікому. 

Другий момент – тоді про прадіда ще не можна було говорити. Я є продуктом “тихого покоління”, яке мало розуміє історію свого роду, історію народу, саме через те, що існувала звичка – не говорити про минуле. Наприклад, моя бабуся дуже мало розповідала про своє життя. Я лише у дорослому віці дізналася від неї, що діда забирали у “штрафбат” через те, що він був сином “ворога народу”. 

У дитинстві цього ніхто не розповідав. Я не мала відчуття, що ми чимось вирізняємося серед інших. Коли тато очолив Національний музей – аж тоді до мене почали доноситися якісь уривки. Власне, це Мар’яна Чорна почала формувати в мені уявлення про те, ким був Новаківський. Мар'яна дала відчуття тієї внутрішньої гідності через усвідомлення, що прадід займався творчістю, яка була співзвучна з тогочасною Європою. І що українська культура – це не село, а контексти, співмірні з європейськими.

“Новаківський шукав важливий духовний символ, архетип, який давав би українцям енергію віри”

– Водночас, я дуже добре пам'ятаю, що ми ходили у меморіальний музей на різні події, – продовжує Дзвенислава Новаківська. – Але знову ж: це Радянський Союз – що говорилося на радянських подіях? Основна задача – сказати правильні загальні фрази, щоб ніхто нічого не зрозумів і не було як доносити.

– Художник із села, оспівував труднощі трудового народу…

– Саме так. Коли прийшла радянська влада, Новаківського почали нищити. Є згадки, що понад музеєм у Львові стояв дим, коли палили картини художників. І палили картини Новаківського. Скільки їх знищили – ми не знаємо. Але якщо вивчати рисунки прадіда, то можна зробити висновок, що багато робіт пропало. До однієї картини він міг зробити десятки, сотню ескізів. Коли є багато рисунків на одну тему, то розумієш, що, швидше за все, за цією працею стояла якась картина. І є дуже багато таких робіт, про яких ми нічого не знаємо.

А потім – раз! – усе перекрутили. Зробили так, що він, ось, хлопчик з села, який не піддався панській культурі капіталізму, відмовився від багатств і оспівував життя селян. 

– При тому, що сам Новаківський був богемним.

– Так. Прадід любив модні речі, він модно одягався. Коли популярними стали листівки, він запропонував це школі – і учні робили листівки, які потім брали у друк.

Новаківський розробляв меблі. То був один із тодішніх трендів, коли митець стає дизайнером. Ти не змальовуєш – а дизайнуєш. Це його дуже приваблювало, він сприймав це, як захопливий виклик.

Взагалі, я вивчаю історію прадіда, і вражаюся тим, як він умів не зраджувати собі. Його називали гіперпринциповим. Він справді дотримувався принципів – наприклад, принципу поваги і цінності роботи. Новаківський вимагав, щоб до мистецтва ставилися з пошаною і власне правив дуже високі ціни за свої картини. Через цю принциповість часто зводили наклепи, називали його жадібним. Але це було частиною його самосприйняття. Він дорого продавав свої полотна, при тому дуже легко дарував картини, коли до нього, наприклад, приходили гості.

Справді, Новаківський міг відстояти себе – але не можна казати, що він був невдоволеним. Він не бачив художника у пасивному режимі виконавця. Ні! Прадід творив креативну індустрію, підтримував лідерство у креативній індустрії. Він умів любити життя і давав йому статися. Попри всі труднощі в житті, попри те, що йому доводилося недоїдати. Треба мати величезну довіру до всесвіту, до Всевишнього – щоб дозволити життю статися. 

– Ви розповідали, що Новаківський прибув у Львів із певною місією для України. Чи це метафорично проступало у його роботах?

– У Новаківського є знаменита картина, довкола якої є багато версій, інтерпретацій. На полотні зображений він і його дружина, моя прабабуся Анна-Марія Пальмовська. І там є маленький гробівець. Була така версія, що це їхня дитина, і вони плачуть над дитиною. Але картина дуже дивно називається – вона і про втрату, і про визволення  назва полотна: “Втрачені надії, або Визволення”. 

Як сприймаю її я, зі своїми знаннями у психології та навичками у коучингу? Коли людина здійснює дуже чіткий свідомий вибір, вона відсікає якусь частину себе. Якщо це бізнес, то відсікаються певні клієнти, підлеглі, контракти. Інакше не можливий рух уперед. Для мене ця картина – це відображення вибору, який робив Новаківський.

Остання робота Олекси Новаківського – “Мати Милосердя”. Цей образ мав прикрасити вівтар у Соборі Юра у Львові і заповідався як життєвий підсумок творчості прадіда. На мою думку, ця робота могла мати референс від башти Джотто біля собору Санта-Марія-дель-Фіоре у Флоренції, яку прадід бачив під час мандрівки до Італії. 

Джотто запросили до Флоренції провести останні роки життя. Для нього ця башта була символом величності культури. На розписах осмислюється філософія життя, духовний шлях людини. Там метафорично зображені віра, надія і… замість любові – милосердя. Тобто любов там зашито як щось інакше, ніж ми собі уявляємо.

Я підозрюю, що Новаківський шукав важливий духовний символ, прямо архетип, який давав би українцям енергію віри. І остання праця Новаківського – “Мати Милосердя”. У цій роботі заховано історію про суспільство і спільноту, які будують храм, які спільно підносяться через розбудову святині. Милосердя в тому, що цей храм возвеличується вгору, у майбутнє, і ця роботу гуртує спільноту, гуртує нові покоління і учнів – і це разом формує історію Олекса Новаківський не завершив роботи над картиною “Мати Милосердя” – помер 29 серпня 1935 року. Джотто теж не завершив праці над вежею – башту завершували його учні.