"Повернути загублену частинку пазлу історії України на своє місце". Максим Беспалов про книжку "У пошуках Єви"

– Чому вас так зачепив надгробок на могилі Єви та Марії Ориняк у Централії?

– Я граю в “Що? Де? Коли?” з 13 років, люблю загадки та бавитись в детектива. Можливо, коли я побачив його у 2013 році, то відчув майбутню силу цієї детективної пригоди. Але я побачив надгробок не особисто, а у дописі ізраїльського мандрівника Олександра Бєлєнького на ресурсі LifeJournal. Про це й зізнаюсь в останньому розділі. Проте, якби я написав, що побачив фото могили в інтернеті, чи зачепило б це емоції читача ще на початку книжки? Та і для мене ця історія була б ще віддаленішою, ніж насправді. А от моя друга поїздка в Централію уже реальна, тому я таки побував на могилі Єви Ориняк. Хоч опис цей, зрозуміло, дещо художній. Зрештою, книжка – заявлена як роман, тож я міг дозволити собі декотрі додумування.

– Як стало зрозуміло, що пошук переросте у текст?

– Не скажу, що пошук почав одразу. Спершу пошукав село на карті, погуглив прізвища. Не отримав результату, й ідея з пошуком заглохла на кілька років. У 2016-му Олександр Бєлєнький приїхав до мене у гості, ми помандрували в Карпати. От тоді я повністю занурився. Написав перший розділ книжки, почав вести активні пошуки. Але саме приїзд Сашка став точкою відліку. 

Після початкових розвідок, зрозумів, що про міграцію українців, зокрема бойків у Пенсильванію, книжок ніхто ще не писав. У мене було відчуття, що в основі книжки може бути велика історія однієї української родини. Передовсім, це було цікаво для мене, бо я пишу, щоб розважитися чи втамувати бажання знайти відповіді та сконструювати історії. Спершу планував художній роман. Та щойно завершував кілька розділів, розумів, що мені не вистачає матеріалу. Звісно, вигадати я міг би що завгодно. Але це було б не дуже чесно, зокрема перед самим собою.

– Одна справа гуглити, інша – їхати у Сможе й шукати людей за прізвищем. Як на розвиток історії вплинуло те, що ви знайшли Ориняків, але не тих?

– Починати розмову з людьми щодо їхніх родинних історій було важко. Я припускаю, що будь-який фаховий археолог чи історик подумає: “Боже, ну хто ж так шукає? Такі дитячі помилки!”. А репортажисти скажуть: “Ну хто ж так працює з людьми!”. Але сталось, як сталось. Саме та поїздка у Сможе й розмови з людьми спонукали мене описувати історію свого пошуку.

Кілька разів я заходив у глухий кут і припиняв писати. Відчуття жалю за витраченим часом та зусиллями переслідували мене аж до 2022 року. Але тоді мені нарешті вдалося завершити пошук і почати думати про фінал  книжки. Цитуючи оскароносного режисера Мстислава Чернова, скажу: волів би, щоб ця книжка завершилась не в той спосіб, у який вона завершилась. Тобто не завдяки війні. 

<p>Ориняки в Америці</p>

– Ви таки знайшли нащадків Ориняків. Що відчували, коли писали їм? Чи очікували відповіді?

– Багато Ориняків справді живе у США. Багатьом написав у Facebook, декотрі мені відповіли. Та то були геть не ті Ориняки. А от коли мені, після зняття ковідних обмежень, вдалось попрацювати з архівами, знайшов потрібних. Написав їм, хоч був дуже схвильований. Здавалось, ще день і історія мого пошуку закінчиться. Яким же було розчарування, коли ні за день, ні за два, ні пів року мені не відповіли. Тоді я написав паперового листа, але це також нічого не дало. 

Відповідь прийшла аж через півтора року, у березні 2022-го. Я йшов вулицею Костя Левицького у Львові, аж телефон дав сигнал. Я перечитав повідомлення від Девіда Ориняка кілька разів. Ох! Він писав, що зараз стежить за новинами з України і дуже переживає. Так і почалось наше активне спілкування спершу з Девідом, а потім Бетсі Кіршоу Арнольді. Вона, як виявилось, теж шукала своє коріння. Тож ми багато в чому допомогли один одному. Бетсі й показала мені фото Луки, Єви та Марії Ориняк. 

У мене була сильна-сильна ейфорія, момент катарсису – я, здається, навіть напився того вечора. Ми й досі спілкуємось з американськими Ориняками. Я надіслав їм статтю про свій пошук їхньої родини для “Локальної історії”. Поділився також і PDF-файлом книжки. Вони обіцяли перекласти її через чат GPT та прочитати. А ще домовились, що я колись приїду до них погостювати, і ми разом відвідаємо Централію.

– А як щодо далекого родича Єви Михайла Ориняка із села Погар?

– Його я теж знайшов у Facebook. На листи він не відповідає. На жаль, не взяв номер телефону при особистій зустрічі. Тому не знаю, що з ним зараз. Та у мене буде презентація в Сможому. Тож заїду до нього.

– Що зі знайденої інформації не потрапило до книжки?

– Чернетка книжки мала понад 700 тисяч знаків. А в кінцевій редакції – 450 тисяч. Скоротили переважно описи технічних моментів, патосних роздумів про долі людства та України. Наприклад, розділ про те, що українці не хотіли ненавидіти росіян, але росіяни самі нас навчили. Також вилучив розділ про поїздку до родини вбитого українського письменника Володимира Вакуленка у Капитолівку. Він просто не пасував до книжки. Зараз коротив би іще. Хочу викинути розділ “Омікрон”. Він зовсім не рухає сюжет, а радше є моїм щоденниковим записом. Забрав би помилкові згадки про священника зі Сможого, котрий наче б то теж виїхав до Америки. Насправді такого не було. У наступній редакції виправлю цю помилку.

– У вашому тексті дуже багато посилань й біблійних алюзій. Це зумисно?

– Так, справді. У нас з редакторами була дискусія, чи робити примітки. Я хотів їх якомога менше. В кінцевій редакції їх дві, і вони не пояснюють мою думку у тексті, а поглиблюють її. Якщо будуть переклади іноземними мовами, то таки доведеться робити примітки. Поміж тим, я згадую у тексті свою улюблену книжку “Сто років самотності” Маркеса. І один читач влучно зауважив, що до книжки пасувало би родинне дерево Ориняків, як і у Буендіа. Інакше можна легко заплутатись у родинних звʼязках. Згадую і російського письменника Буніна. Його імʼя у книжці є радше узагальненням усієї російської літератури. А історію з книжкою “Борислав сміється” Франка я вигадав. Коли писав перший розділ, то уже знайшов його нарис “Ярмарок у Сморжу”, шматок якого увійшов до книжки. А ще це дуже класна паралель про нелегку долю гірників.

А щодо біблійності – то це набір універсальних історій, які породили та надихнули на багато інших історій. Це частина нашого культурного та традиційного коду. Тож часто автор робить текст біблійним не навмисно. Так, читачі “У пошуках Єви” впізнають і Землю Обітовану, і Ковчег, і Геєну вогненну. Безперечно, вогонь у книжці найсильніший символ та метафора. Та й першочергово книжка мала називатись “Пожежа”.

– Видання можна було б наповнити великою кількістю мультимедіа. Чому у ньому лише три фото?

– Це була моя принципова позиція. Фото надгробного каменю в Централії. Фото Луки, Єви та Марії Ориняк. І лист Луки Ориняка – так я підтвердив достовірність. Не хотів доповнень, зокрема й тому, щоб читачі мали свободу у тексті та й чогось навчились. Бо передовсім книжка має освітню мету. Я писав про міграцію українців, про українське церковне життя в Америці, про залізний чи іржавий пояси Америки. А також про те, як історії двох країн переплелися. А ще я дуже довіряю читачам. Мої читачі після прочитання книжки гуглять. Шукають зображення, додаткову інформацію. 

<p>Фотографії Лукаса, Марії та Єви Ориняків</p>

– Як ви тримались та не закинули роботу над книжкою за весь цей час?

 – Я не лише цією справою займався. Паралельно видав “Усе, що ви знаєте про Ірландію правда, але…”, “Найкращу книжку про Каміно”, написав книжку про Африку, яка от-от вийде у видавництві Vivat. “У пошуках Єви” то приходила, то йшла від мене. До слова, кілька днів тому мене запитали, які у мене сильні й слабкі сторони. Якщо по правді, то у мене обмежений ресурс на день. Я можу працювати години дві. Але я працюю ці дві години у дуже ефективному режимі, і це дозволяє мені добре триматися на “довгих дистанціях”.

– Що дали вам знання про Єву Ориняк?

– Поштовх до дослідження свого роду. Багато інструментів пошуку, багато нових друзів та знайомих по світу, відчуття більшої наповненості життя. Вважаю, що пошук – це дуже важлива частина розвитку особистості та людини. Тому не варто зупинятись. А що шукати – це уже вибір кожного.

В епіграфі книжки я написав, що кожна історія має бути розказана й почута. Наскільки буде цікава широкому загалу читачів – інше питання. Але моє завдання, як автора, – повернути загублену частинку з пазлу історії України на своє місце. І це важливо, бо ми немов повторно проживаємо все ті ж патерни історії. Не надто часто, тож люди про них не памʼятають. Але вони надто важливі, щоб забувати. Частину оповідей історія зминає, тож і ланцюжок переривається. А він має бути цілий.

– Українці зараз шукають свій рід та своїх предків. Як робити це правильно? Що вам вдалось відшукати про своїх?

– Я маю написати про це статтю для “Локальної історії”. Тож детальну інструкцію до пошуку шукайте згодом у виданні. Найважливіше – не боятися шукати й не лінуватися. Гуглити сайти архівів – польських, американських. Ходити в українські архіви. Запастись терпінням, бо не усе може вдатися відразу. Але щомісяця в мережу викладають все більше інформації. 

А моя родина типово радянська. Всі з різних частин СРСР, з різними ідентичностями та історіями. Взяли й зʼявилися в Дніпрі десь у середині ХХ століття. Як я не намагався шукати – поки не виходить. Можна сказати, що я перша людина в сімʼї, у якої проявилася потреба власної ідентичності. Друга світова знищила більшість архівів, які мені потрібні.

– Кому книжка може бути цікавою?

– Будь-якій допитливій людині. Не обовʼязково любити історію, етнографію чи географію, щоб її читати. Достатньо просто мати цікавість до нового. Бо у книжці таки багато нового, раніше не надто обговорюваного. Людям, котрі цікавляться пошуком, і людям, котрі хочуть знати, як пишуться книжки. Я ж буквально пишу про те, як пишуться книжки.

– “У пошуках Єви” уже в двох довгих списках премій: ВВС та Шевельова. Чи очікували такого результату?

– За останні пʼять років я уже чотири рази потрапляв у лонглист премії ВВС. Але жодного разу у короткий список. Цього року – побачимо. Відверто, я був впевнений, що вона попаде в довгий список. Сподіваюсь, пройде далі. Хоча цього року дуже сильні конкуренти. І круто, що й на Премію Шевельова номінували.

– А як загалом оцінюєте українську документалістику? Який у нас потенціал для розвитку жанру? Чи готові читачі до цього напрямку? 

– Досвід останніх 10 років показує, що є надзвичайно широке поле і попит у читачів. Звісно, по тиражах бачимо, що попит поки передусім на іноземних авторів. Проте й українські автори добре продаються. Зокрема Володимир Станчишин, Рустам Гаджієв, Марк Лівін. Війна нам сильно звузила коло тем, про які пишуть українські автори.

Найбільше в документалістиці люблю художні репортажі. Мої улюблені: “Рибка дядечка Зевена” Ольги Карі, “Наші інші” Олесі Яремчук та нонфікшн Олега Криштопи.

– А якщо порівнювати наш ринок з європейським?

– До прикладу, у Польщі є школа репортажистики при “Газеті виборчій”. Журналістів вчать писати репортажі ще з 1980-х. Ми можемо так само. Проте саме ця ніша у нас все ще маргіналізована. Стенди з книжками цього жанру стоять у третьому залі “Книгарні Є”. Але туди мало хто доходить, якщо не йде безпосередньо туди. Щоб жанр розвивався, потрібно вкладати у маркетинг, просування, рекламу.

<p>Максим Беспалов під час презентації книжки "У пошуках Єви" у Львові</p>

– Що у роботі легше: писати документальну чи художню частину в книжці?

– Документальну. Уже якось навчився. Коли пробував писати художню частину, зокрема й до “Єви”, то відчув, що вчусь заново. Я писав художні тексти. Та зараз це трохи мука для мене. Але художня книжка буде, бо маю багато ідей. Попри те, у всіх моїх репортажах є художні частини. Мені видається, що я додаю у такий спосіб глибини, емоційності та обʼєму, роблю її опуклою. Тому мені й подобаються художні репортажі. Вони вимагають реакції автора на події, які він описує. Допускають експерименти та винахід нових піджанрів. А ще показують талант письменника.

– Як ви підбираєте теми для своїх текстів?

– Та дуже просто – пишу про те, що мене зачіпає. Спершу я відкриваю для себе щось цікаве. Тоді роблю дослідження, знаходжу дані. А потім розповідаю своїм друзям. Вони задовбуються від моїх розповідей, і просять, аби я написав про це. Так і роблю. Книжка про Шпіцберген почалась із лонгріду. Ще кілька книжок почались, коли дізнався інформацію, яку не міг тримати у собі. Книжками стають теми і почуття, які не відпускають. А ще – внутрішні переживання, які треба пропрацювати.

– Як проходить робота над книжками? Як і скільки часу працюєте?

– Про Ірландію одразу написав 70 тисяч знаків. І закинув. Затягнув побут, робота. А потім почалась пандемія. А я тоді щойно з Ірландії евакуювався. Сів і за два місяці дописав ще 300 тисяч знаків. Редагування займає тиждень-два. Спершу редагую, розуміючи, що редагуватиму іще. Даю місяць “настоятися”. А тоді ще один підхід. 

З “Євою” було інакше, бо другу редактуру я робив разом із редакторкою Настею Левковою. Також зазвичай працюю з бета-рідерами. Пропоную у фейсбуці почитати новинку. Цього разу запропонував кільком друзям. Але була умова – оперативно. Завдяки їм я зробив ще деякі правки в кінцевій редакції “У пошуках Єви”.

– Коли ви вирішили стати письменником?

– Десь у 4-5 років. Дідусь привчив мене читати. І, полюбивши читати, я почав писати. А професійним письменником я став у 9. Писав вірші, тоді ще російською. Оформив їх на листку А4, підписав “Максим Беспалов «Стихи»”. Вийшов на вулицю села і продав два примірники. Одна з покупчинь дала мені гроші, але порадила створити та залишити собі ще один примірник. Сказала, що маю на памʼять берегти. Тому я пішов вчитись на журналістику. На той час це був єдиний факультет, повʼязаний з написаннями текстів. Батьки переймались, пропонували розглянути інші факультети. Але я стояв на своєму.

– Що треба людині, щоб писати книжки?

– Навіть не талант, а наполегливість. Мало вважати себе письменником, щоби бути письменником. Треба писати і закінчувати тексти. Мати велику силу, щоби провести історію від задуму до останньої крапки. А ще потім мати сили, щоби той текст просунути кудись. І аж тоді талант. Хоч, як на мене, талант – це про начитаність та вміння аналізу. Тож головне – потрібно дуже багато читати.