"Пам’ятати із вдячністю — шлях відчувати речі тендітніше", — Юрко Вовкогон

Як місто робиться твоїм

— Ми недалеко від Закапелка Маркіяна Іващишина, де Ти ночував, коли вперше приїхав до Львова. То був 1999 рік. Як відтоді змінилося місто, чим Львів є для тебе?

— Львів дуже, дуже і дуже змінився. Насамперед за відчуттям комфорту. У 1999 році я йшов між сірих людей, коли бачив когось в яскравому або нестандартному одязі, чи просто з розумним виглядом обличчя, підходив і казав: "Здоров, я Гон. А як тебе звати?". І ми знайомилися. Зараз немає цього сорому, з яким я прожив пів життя, — сорому за людей поруч через те, які вони затуркані, залякані, озлоблені, одноманітні. Тоді панувала атмосфера безвиході та страху. Ці напруга і сором були, напевно, до Революції Гідності. А нині є фантастично велика кількість людей, з якими цікаво спілкуватись, які думають трошки більше, ніж про щоденні матеріальні речі.

Водночас Львів у кінці 1990-х — на початку 2000-х був "резервацією" для нестандартних людей, із якими тобі хотілось би жити в одній країні. І також відчувався дуже великий контраст між Львовом та Києвом, чи ба більше іншими містами. Львів якраз був найбільш європейським і найбільш українським містом України. І це попри іронію стосовно "галицького П’ємонту" і "львівського месіанства": тут справді творилася нова культура нової України, на рівень вища від російської, завдяки якій українська ідентичність зараз поширюється. У цьому велика заслуга Львова та львівських митців, культурних діячів — покоління від початку Незалежності і, звичайно, всіх поколінь, які були до того та змогли передати, з одного боку, мрію, з іншого — певний рівень поведінки.

— Тобто місто для тебе — люди.

— Звичайно. Хоча я думаю, Львів — це трохи більше, ніж люди, які тут є зараз. Це й ті, котрі створювали "декорації", формували місто в матеріальному вимірі, закладали спосіб життя, творячи його архітектурою, процесами чи інституціями. І цей спосіб життя приймали як норму ті, хто прибував і залишався тут, це якоюсь мірою визначало їхню поведінку. 

Феномен Львова у тому, що його населення багато разів кардинально мінялося, але, я думаю, між сучасними львів’янами та львів’янами, які жили тут кілька століть тому, все одно є спільні риси. Це як у Бредбері — про смаглявих і золотооких марсіан: перша колонізація Марса землянами — смагляві й золотоокі марсіани вимирають від епідемії, завезеної землянами; через сто років зі Землі прибуває нова експедиція, а там — знову всі смагляві й золотоокі. Зі Львовом теж так: настільки багато класних людей вклалося у цей спосіб життя, що місто може адаптовувати інших. У принципі це й називається культура. Ти ніколи не бачиш очевидного, але у тривалому періоді розумієш, що саме воно й визначає все і, може, набагато сильніше, ніж події, які здаються куди важливішими.

Ідентичність, революції та фестивалі

— Ти згадав про культуру кінця 1990-х — 2000-х і далі. Ти теж творив процеси, зокрема коли працював у мистецькому об’єднанні "Дзиґа". Розкажи, як це було, чи любиш згадувати ті часи?

— Я навіть не знаю, чи цей період закінчився. У мене враження, що я прожив з десять різних життів. З часів Студентського братства в мене почалося дуже-дуже яскраве життя, сповнене спілкування з багатьма нестандартними людьми. "Дзизі" я завдячую тим, що у Львові почуваюся комфортно. Львів не дуже відрізняється від мого села: ти завжди можеш когось зустріти і з кимось поговорити. В голові усе собі маркуєш людьми і подіями: тут живе той, тут відбулось те, тут ми були тоді, тут робили фестиваль і т. д. Як в хаті, коли знаєш, де що лежить, можеш в темряві ходити. Завдяки "Дзизі" в мене є таке відчуття Львова і можливість близько спілкуватися, напевне, із найкращими людьми України — з українськими митцями. Для мене це найважливіші люди серед українців і в цілому світі, бо в ньому мені якраз найцікавіші українці. Це спілкування і є змістом мого життя. Життя — це існування плюс спілкування.

У "Дзизі" я пропрацював близько десяти років. Ще студентом  заходив туди, в антикварний магазин — і дивився: не було грошей "на поїсти" (тільки на пиво), але все одно розглядав ті антикварні штуки — і так теж пізнавав культуру. Не вірив, що це справді домашні речі, і розумів, яка прірва утворилася під час Радянського Союзу. Було усвідомлення, що ти живеш на руїнах цивілізації. Напевне, так само себе почували нащадки римлян, дивлячись на похилені колони... Тоді я, напевно, знав напам’ять усі книжки, які видавали українською мовою за останній рік. Те, що ми зараз маємо як даність, творилося або впертими, або наївними романтиками, але воно вижило і стало мейнстрімом. І нині бачимо молодь, з якою цікаво, є про що поговорити, які на крок попереду світу, — бо ми зараз на вістрі історії, як би воно не було трагічно чи, навпаки, як не мотивувало б.

Нині ми розуміємо, напевне, більше за всіх на цілій планеті. Це радше заслуга тих, хто був перед нами, і ще випадок історії. Та без таких штук як "Дзиґа", цього не сталося б. Сучасна українська нація і її ідентичність творилася саме на революціях та фестивалях — і це прекрасно. Я пам’ятаю, перший фестиваль, від якого я кайфанув, — "Флюгери Львова". Він справді дуже-дуже львівський і атмосферний: знаєш, що там усі свої; атмосфера захищеності, волі та легкості, як за родинним столом на Великдень. Зразок раю чи щось таке.

— Цьогорічні "Флюгери" для тебе теж були такими?

— Так! Кайф останніх "Флюгерів", що вони були дуже сімейні, камерні. І в Закапелку [Маркіяна Іващишина] дуже гарно помістились. І після перервиостанній до 2024-го фестиваль наживо відбувся 2019 року, а 2020-го — онлайн-концерт "Прокидання з Міськом Барбарою" це було доречно, що фестиваль почався з такого інтимного формату — і далі буде розростатися. Це правильно, якщо соціальні процеси наслідують природні: складаються гірші умови — рослинка зменшує ріст, скидає гілочки, пішов дощик — росте потихеньку. 

Чому ми виживемо

— Про культуру в час війни. Торік на Лекції Незалежності "Бути собою", що відбулася на Меморіалі пам’яті Героїв Небесної сотні 24 серпня, ти казав, що два твої досвіди — менеджера культури та військового — спонукали думати про війну та культуру, їхній взаємозв’язок. Якою культура має і може бути під час війни? Чи змінює свої завдання відповідно до умов?

— Від того, що ми скажемо, як воно має чи як не має бути, нічого не зміниться. Культура завжди трансформується відповідно до умов. Твориться як щось органічне, незалежно від наших бажань: її не законсервуєш, не обрубаєш — що має прорости, зробить це. Якщо культурі давати завдання, це буде фальшиво — і вона перестане бути культурою.

Я бачу, що ми маємо право на життя, ми виживемо, тому що — і це видно насамперед завдяки  культурі — перед загрозою у нас всі життєво важливі процеси стали інтенсивніші. І волонтерство з’явилося, і суспільство може групуватися з державною допомогою чи без неї. Культура стала насиченішою: люди хочуть сказати більше, посили розмаїтіші та промовистіші, праці митців сильніші. З’явилося більше тих, які вважають важливим донести свої думки і переживання, переважно про війну, втрати, силу, слабкість. Наш суспільний організм перед загрозою знищення активізувався, а це означає, що все добре.

— Коли я кажу про зміни, фокуси культури під час війни, то радше маю на увазі чутливість, інклюзивність, арттерапевтичні моменти, роботу з травмою...

— Для мене культура — це все, що виходить за рамки буденності. А це якраз і є простором переживання справді глибоких вражень та емоцій, осмислення і комунікації. Культура занадто всеохопне поняття, щоб про неї говорити конкретними тезами. Вона є і арттерапією, і комунікацією, і намаганням донести свою думку та показати свій спосіб життя, зрозуміти щось для себе і подякувати іншому; маю на увазі меморіалізацію, творення культурних явищ і об’єктів на вдячність комусь та у пам’ять про них. Це все теж пошук і переосмислення: як ми жили, що маємо робити і ким ми є. І зараз це й дає віру в майбутнє та в перемогу. Як багато людей хочуть лишити якийсь слід по собі в пам’яті та в культурі, як багато з’явилося книжок, творів, навіть глибоких дописів у соцмережах — відчувається, що свідомо чи підсвідомо люди чіпляються за життя, намагаючись лишити якнайбільше всього, щоб нас хоча б пам’ятали. І це найважливіше. Що ми знаємо про греків, римлян, інші цивілізації? Їхня культура. І вона якраз постає із бажання, щоб про тебе пам’ятали, із бажання розказати про те, що ти проживаєш і що проживають коло тебе, бо відчуваєш, що це дуже важливо. У нас зараз це є. Це важко симулювати.

Напевно, щось таке люди переживали сто років тому під час національно-визвольних змагань — відчуття відродження, настільки концентроване (хоч і короткий період), що дало нам імпульс, щоби зараз воювати і ствердитися. Якщо нам тих кількох років незалежності, пам’яті про них вистачило, щоби через століття відродитися і воювати нарівні з одним із найбільших монстрів у світі, то, думаю, нинішнього досвіду незалежної України, української культури вистачить на століття вперед. У цьому плані ми вже перемогли, нам тільки лишилося москалів вигнати.

Те, що в тебе є, — не тільки твоя заслуга

— Цей імпульс упродовж останніх ста років наче перетікає в різні форми: Українська революція 1917–1921 років, культурне піднесення 1920-х, збройна боротьба УПА, шістдесятництво, дисидентський та правозахисний рухи, а потім три революції — Студентська на граніті, Помаранчева, Гідності, а нині — знову захист свого зі зброєю в руках… Це теж до теми пам’ятання, тривання, передання мрії, як ти сказав на початку розмови.

— Шлях, яким ти можеш робити себе кращим — це якраз і є шлях вдячності, а пам’ять є різновидом вдячності. Це розуміння приходить з досвідом: те, що в тебе є — це не тільки твоя заслуга, це було закладено певними людьми, хтось тобі допоміг у житті щось збагнути, або так просто склалися обставини — ти маєш бути вдячний за це, навіть не обов’язково комусь конкретному. І це можливість трошки придавити свій егоїзм, який дуже часто замулює очі, й відчувати речі тендітніше. Може, хтось доходить до цього через духовні практики, віру в Бога, хтось — через трагічні випадки у своєму житті, а мені легше до такого делікатного відчуття речей підходити через пам’ять і вдячність.

Мій дідо був істориком, і я з дитинства читав історичні книжки, їздив на олімпіади з історії — і просто розумію, скільки зруйнованих доль, мрій, болю і сили вклали, щоби мрія про Україну дійшла до нас. Та й кожна з ідей: скільки людей було спалено на вогнях, щоби ми могли вільно жити чи, як зараз, сидіти на рівних, спілкуватися. За такі речі треба бути вдячним.

— Коли я оглядаюсь назад, то мене найбільше дивує, якою сильною може бути переконаність людини. Як, наприклад, Левко Лук’яненко у 1960–1970-х, маючи незалежну Україну лише у своїй уяві і не маючи жодної певності, що в осяжному майбутньому побачить її втілення, все одно вірив і діяв. Звідки береться ця віра, впевненість, впертість, яка веде людину?

— Таких людей було мало. А певність — теж із розуміння, що ти не один, не перший, перед тобою були ті, хто так само відчував, міг пропускати через себе весь біль і радість цього світу.

У 2015-му році, повернувшись з АТО, я приїхав у своє село, а там москальська попса грає: я обурився, як можна перебувати в одному просторі з цими людьми?А потім подумав, що ж мали відчувати вояки УПА, які після сибірів, після того, як справа їхнього життя зазнала поразки, приїхали назад і через межу жили з виродком, який на них донос написав… Зрештою, твої емоції тимчасові, а важливо розуміти, що процес, історія рухається у правильному напрямку — може, не так швидко, як би хотілося, але хто ти такий, щоб вказувати історії, як їй рухатися.

— Повернімося до пам'яті. Мені здається, ти нерідко торкаєшся цієї теми: говорив про це на Лекції Незалежності, навесні у проєкті "Пам'ять діється власновільно" втілив інсталяцію-присвяту пам'яті Євгена Гулевича, який загинув під Бахмутом 31 грудня 2022 року.  Нині втрати, смерті для українців є чимось дуже масштабним, інтенсивним: щодня попри мій офіс на прощання везуть загиблих хлопців чи дівчат, у родині чи не кожного з нас є хтось, кого ми поховали, нові та нові жертви серед цивільних у різних містах і селах країни… Коли ми говоримо про пам’ять, то її зворотний бік — це забування, витіснення. Наша система самозбереження працює так, що ми в якийсь момент намагаємось дистанціюватись, щось витісняємо. Запитання, на яке я не маю відповіді — може, ти маєш: як нам пам’ятати і бути чутливими, але водночас, наскільки можливо в нинішніх умовах, не зневірюватись і не зламатись під вагою втрат?

— Через вдячність. Пам’ятати із вдячністю. Не так із жалем, що цієї людини немає з тобою, як із вдячністю їй за те, що вона з тобою була. Так, це, на жаль, багато наших друзів. Бути їм вдячним за життя, за спілкування, за радість, яку ми пережили разом. Усе, що колись було, то вже навічно. І якщо ми про це будемо пам’ятати, воно буде. Спільно пережита радість має давати силу.

— Тобто коли ти думаєш про своїх загиблих друзів, побратимів, згадуєш світлі радісні моменти з ними?

— Так. Я б хотів, щоб і про мене так згадували, казали: "Нормальний був хлопака! Кльово, що був!".

— Так, але це все ж не скасовує суму, бо втрата — це завжди боляче.

— Краще дякувати за те, що є, ніж сумувати за тим, чого немає.

Мистецтво, що залучає та реабілітує

— Зараз ти є в команді YMCA Lviv — організації, яка працює з молоддю. Серед ваших активностей — проєкти для волонтерів, ветеранок, раніше були й ВПО. Чому важливо зосереджуватися на цих аудиторіях і над чим саме працюєте тепер?

— Зараз реалізовуємо проєкт від ООН "Жінки", спрямований на підтримку волонтерок. У Львові в YMCA зібралися люди із мистецького середовища або тісно з ним пов’язані, і від початку вторгнення Росії в Україну, з 2014 року, YMCA займалася адаптацією переселенців через мистецькі  засоби й артреаблітацію. Це були курси із театральних практик і вистава з ВПО. Потім у нашому середовищі було багато ветеранів, теж пов’язаних з мистецтвом. Був проєкт "Дерев’янко"4-метрова дерев’яна маріонетка для вуличних вистав, створена ветеранами АТО. Тоді зробили оперу-міф, присвячену Василеві Сліпаку. У цій роботі над оперою та у співпраці з Уляною Горбачевською, довкола автентичного українського співу сформувалася спільнота "Коло Раю" — і це нас звернуло у мистецьку сферу.

Нині мистецтво найактивніше зіштовхується зі соціальною сферою через артреабілітацію. У наших проєктах вона займає максимальну частку й орієнтована на людей, які найбільше вигорають: це волонтери, особливо волонтерки, дружини військовослужбовців. Завдяки артреабілітації відбувається й інтеграція або просто відпочинок ветеранів. У цей бік нас привело природно. Це щось на перетині мистецтва й соціалки, корисне для суспільства, молоді.

— Ти згадав про оперу-міф "Ukraine — Terra Incognita": її історія ще триває?

— Під час ковіду, 2020 року, ми її створили. Записали на відео. У 2021-му презентували прем’єру у Львівській опері та планували 2022-го їздити Україною і за кордоном, але почалася повномасштабка. Зараз цей проєкт дуже важко вивезти: це 50 виконавців. І ми не є установою: феномен цієї опери, що вона створена не інституцією, а навколо ідеї та людей, які вирішили, що це потрібно зробити. Тож, аби її повезти кудись, нам треба окремо шукати оркестр, займатися дозволами на виїзд для співаків... Ми зараз думаємо над різними форматами: співачкам, скажімо, легше виїхати. Час від часу показуємо проєкт партнерам, дивимося на можливості. Але це потребує ресурсу, часового і фінансового, цим треба займатися цільово. Шукати продюсерів, промоутерів у Європі або виходити у світ через фестивалі — наступний великий етап.

— Юрку, хто відповідальний за долю Всесвіту?

— Кожен із нас. Мій підпис у листах "Відповідальний за долю Всесвіту" був іронічним: коли тебе на роботі закидають всім — ти, зрештою, кажеш: "Так, давайте ще!". Тож кожен із нас відповідальний, визнає він це чи ні.