Отець Севастіян Дмитрух: "Робимо музей не для митрополита Андрея, а для нас"

Увічнити памʼять у граніті

Ми звикли, що українська інтелігенція жила і працювала в селі. Коли згадуємо спадок митрополита Андрея Шептицького, насамперед говоримо про села Шептичі на Самбірщині та Прилбичі на Яворівщині, звідки походить його рід. Але Шептицькі жили й у Львові. Їм належали кам’яниці на площі Ринок, 26 і на сучасній вулиці Зеленій, 46. Шептицькі були великими меценатами, тож і майбутній митрополит УГКЦ продовжив у Львові предківську справу. Після інтронізації на митрополичий престол Галичини 12 січня 1901 року він активно розбудовував українську громаду, долучався до виховання молоді, жертвував на навчальні та культурні проєкти. Андрей Шептицький став добродієм і батьком для сиріт, удів, знедолених, митців, музикантів. Митрополита шанували не лише українці, а й вірмени, євреї, німці та поляки. З руки благодійника постав і Львівський національний музей, що нині називається на його честь. У 1913 році на відкритті музею професор Богословської академії отець Василь Лаба у промові виголосив: "Якщо би ваша ексцеленція нічого в житті більше не зробила, а лиш музей, від українського народу належалося б увіковічнити вашу памʼять в гранітах". Та в гранітах памʼять увічнили нескоро.

Попри благодійну діяльність, митрополита УГКЦ знеславили в час совєтської окупації України. Партійні діячі, історики й ті, хто нещодавно говорив про його велич, писали цидулки з брехнями до місцевих і всесоюзних газет. Підшивки тогочасної преси із цими статтями досі є в бібліотеці Василя Стефаника у Львові. А багато авторів відвертої брехні про митрополита Андрея дотепер живі. Він же важко переживав наклепи і, занедужавши, помер 1 листопада 1944 року. Андрея Шептицького поховали у крипті собору Святого Юра. Похорон же став грандіозною подією, що, попри небезпеку, зібрала чимало вдячних українців. По смерті митрополита всі його особисті речі розібрали і сховали монахи, які прислуговували йому до останнього подиху. Вони розуміли, що совєтська влада влаштує переслідування та репресії, тож боялися, що важливий спадок може бути знищено.

Після відновлення незалежности України настала хвиля національного піднесення. Науковці та дослідники розвінчували міти Радянського Союзу про Андрея Шептицького, тоді ж у Львові навіть організували фонд його імені. Та про діяльність цієї установи майже не було чути. Владикою Андреєм прикривались, як плащиком праведности, додаючи до своїх промов патріотичні гасла. Усе це було голослівністю і галасуванням. Насправді ж нічого не робили, щоб увічнити його памʼять. Лише з нагоди 150-ліття від дня його народження у місті почали говорити про спорудження пам’ятника. Я був в оргкомітеті та в конкурсній комісії, і в мене склалося враження, що львівʼяни не люблять свого благодійника. Відбувалася дивна боротьба, бо противників було дуже багато. У граніті діяльність митрополита врешті було увічнено з Божою поміччю.

"Бо він святий"

Кожен народ має своїх велетів духа. У поляків є Іван Павло ІІ, якого шанують, на якого спираються. Він став частиною національного духу Польщі. На його честь збудували декілька музеїв, найбільший розташовано неподалік Кракова. Мені здавалося дивиною, чому ж ми не можемо зробити такий самий музей нашому велетові духа — митрополитові Андрею? Адже його причетність до розбудови України дуже помітна, хоч часто недооцінена. Тим паче у Львові було з чого робити музей.

Мені вдалося застати священників, духовних осіб, монахів, які щоденно служили митрополитові, допомагали йому, супроводжували до останнього дня. Коли Шептицький переставився у вічність, вони почали зберігати його особисті речі. Я запитував: "А для чого?" І чув у відповідь: "Бо він святий". Тоді, у 1970–1980-х роках, ніхто й не думав про музей, бо не можна було думати. Та речі зберігали з поваги до його святости. Молитовники, портрети, що їх Новаківський, Бойчук, Бутович малювали при житті владики. Одяг, знимки, записники, папери… Я дивувався, як багато всього вдалося зберегти.

Митрополит Андрей мав чотирьох фотографів, які його знимкували. У нього було шестеро секретарів, які записували те, що він надиктовував, говорив на зустрічах, засіданнях, виголошував у проповідях тощо. Кожна картка листівка, яку він підписав, кожне його слово було вагомим, тож усе зберігали. Найбільше вдалося зберегти монахам-студитам. Наприклад, отець Атанасій Кольбенко служив поруч із митрополитом 18 років і був його тінню. Отця Атанасія часто можна помітити на світлинах біля Андрея Шептицького. Його молодший брат Мирослав Кольбенко, якого я застав, прислуговував у митрополичих палатах. Єфрем Михайлюк, що працював у митрополитовій друкарні, отець архимандрит Юрій Макар, бухгалтер тієї друкарні, — вони після смерти митрополита Андрея усе ретельно зібрали. Що треба було, попрали, попрасували, полагодили і в пошані зберігали у своїх монастирях, келіях і навіть домівках, попри загрозу з боку радянської влади. Аж 1978-го, коли я прийняв монаший сан, ці речі почали передавати мені.

Скажімо, у колекції маємо полотняні ноші. Перед смертю митрополит Андрей був лежачим, і, щоб перестелити постіль, його на цих ношах підіймали шестеро монахів. Четверо тримали ноші, один підтримував за ноги, інший — за голову. Ці ноші зберіг і передав мені брат Єфрем Михайлюк із Дашави. Отець Володимир Грицай, особистий секретар митрополита, знайшов і зберіг його Євангеліє. Він не уникнув репресій радянської влади, тож після 10 років таборів у Сибіру повернувся й оселився у Львові на вул. Вірменській, 15 у помешканні 8. Якось до нього прийшла жінка. Принесла книгу. "Отче, я знайшла святу книжку на смітнику", — переказували мені ту пригоду. Коли отець узяв її до рук, то впізнав Євангеліє, яке митрополит Андрей Шептицький при житті щодня читав на Святій Літургії. Хтось викинув таку цінну річ. Також він зберіг ціпок, на який спирався митрополит. Отець використовував його так само, а що був значно нижчий за Андрея Шептицького, то підтяв його під себе. Звісно, це не надто шанобливо, але, можливо, саме тому ціпок і зберігся. Монахині-студитки передали мені пороховик — білий плащ, у якому митрополита можна побачити на фото. Він штопаний безліч разів, але так і жив святий: своє майно віддавав на добрі справи, а сам ходив у полотняному плащі. Сестри передали мені й інший одяг, постіль, листи від сиріт, у яких ті називали його "найдорожчі таточку". Маю й посуд до Літургії: на вино, на воду для омивання, для Причастя. Є книжки, ікони й навіть ризи Андрея Шептицького.

За якийсь час у мене назбиралося до пів тисячі цих предметів. Саме тоді я замислився про музей. А після відновлення незалежности мені здавалося, що його заснування — питання часу. Та коли я звертався до місцевої влади, вона не надто цікавилася колекцією митрополитових предметів. Що вже казати про допомогу з пошуку приміщень під музей.

Голодування за приміщення

У 2007 році я взяв під опіку костел Святого Казимира. Сьогодні це церква Священномученика Климентія Шептицького, що на вулиці Кривоноса, 1. Спершу треба було привести храм до ладу, хоч про музей я не припиняв думати. Він був у жахливому стані — костел використовували як склад. Тож я зробив ремонт, реставрацію, почав правити Літургії. До храму підходять приміщення, які колись були монастирем ордену Реформаторів. Логічно, аби вони відійшли церкві. Власне тоді почалися мої митарства кабінетами міських чиновників. Я був у райрадах, міськраді й облраді, ходив до фонду держмайна. Від усіх керівників чув, яка ж то гарна справа — музей. Та ніхто не допомагав, лише гарно говорили або навіть фальшували документи. Так я дізнався, що монастирські приміщення міська влада віддала в користування Університету внутрішніх справ. Заднім числом, поспіхом, тільки-но я почав просити виділити його нам. Мовляв, воно дуже потрібне для навчального процесу. Хоча зовсім не годилося для таких цілей: то були маленькі келії. Натомість на першому поверсі відкрили університетську друкарню. А коли вона стала нерентабельною і навіть збитковою, її закрили. Аж тоді мені передали ключі. Сказали: "Робіть свій музей". Коли я побачив перший поверх монастиря — жахнувся. Приміщення було розбите, з купою сміття і боргами. Лише за електрику, яку використали не ми, довелося заплатити 50 тисяч гривень. Сміття вивезли аж 50 "камазів". На щастя, зробити ремонт усередині таки допомогла міська рада Львова.

Тільки-но ми закінчили цей етап, я почав далі ходити кабінетами й вимагати розширення музею. "Дамо дві-три кімнатки, вистачить на музей", — чиновники думали, що то я собі бавлюся. Але хіба можна розповісти про митрополита Андрея у двох-трьох кімнатках із колекцією у п’ятсот цінних експонатів, яка й далі поповнювалася? Щойно я приходив до голови міста на розмову, чув про «дорожню карту», за яку ніхто так і не сідав. Тож якоїсь миті я поставив питання руба: "Або даєте все приміщення, або починаю голодувати". Не те щоб була якась реакція, але медійного шуму наробив.

У 2020 році до музею навідався Максим Козицький, голова Львівської обласної державної адміністрації. Він розповів, що незабаром президент Володимир Зеленський завітає до Львова. Тож ми домовилися, що він прийде до нас на екскурсію. Нам обіцяли, що він виділить сім хвилин на візит, проте глава держави провів тут майже пів години. Президент уважно слухав екскурсію, розглядав експозицію. Помітив банери, які ми спеціально приготували. На них написали про свої плани і проблеми. А проблема одна: не маємо приміщення. Зеленський доручив Козицькому цю справу, і рух пішов. В університеті погодилися віддати нам монастирські келії, якщо їм натомість деінде дадуть таку саму площу. І площа знайшлася: навчальному закладові передали колишнє профтехучилище. Можна сказати, що обмін рівноцінний, але бачили б ви, у якому стані були ті келії... Брудні, обшарпані, дах і ринви текли, від чого у приміщенні був грибок. Усе потребувало ремонту й реставрації. Мене дивує, що костел і монастир — памʼятка архітектури, хай і місцевого значення, але її ніхто не пильнував і ледь не довели до катастрофи. Ми вже провели чимало робіт і сподіваємося, що незабаром музей запрацює на повну силу.

Масштабні плани в дусі Андрея Шептицького

Попри те, що музей працює вже п’ять років, лише торік ми отримали документи на приміщення. Тепер вони належать Львівській архиєпархії УГКЦ. Нам обіцяли й інші монастирські будівлі, однак не надто поспішають передавати. Хоч маємо чимало планів. Окрім музею Андрея Шептицького, я хотів би зробити експозицію про переслідування Церкви радянською владою та мистецько-просвітницький центр. Адже маємо чималу колекцію сакрального мистецтва. Ми хотіли би зробити реабілітаційний центр для родин українських військових, а ще частину приміщень обладнати під станицю для "Пласту", організацій "Українська молодь — Христові" та "Карпатський Лещетарський Клуб". Це ті спільноти, з яких митрополит Андрей починав будувати країну. Це еліта, майбутнє України. В їхній основі ж гасло "Україна і Бог". До слова, я уже дозволяю пластунам тут займатися. Щотижня ми приймаємо три групи. Вони проводять тут вишколи та гутірки. Звісно, умови не надто для цього годяться, адже музей іще не має опалення. Ми вже виготовили й давно оплатили проєктну документацію, та робіт усе ще не проводять. Востаннє нам пообіцяли зробити опалення "після Паски". Але я вже заплутався, після якої: тієї, що була, чи тієї, що буде.

Відсутність опалення дещо шкодить експонатам. Перепад температур у приміщенні спричиняє швидке руйнування тканин, паперів та ікон. Щовесни ми виносимо всі експонати у внутрішній двір і просушуємо. А на другому поверсі музею вже облаштували майстерню з реставрації, щоб пильнувати за їхнім станом. Маємо меморандум про співпрацю з Львівською національною академією мистецтв і сподіваємося на розширення нашої діяльности у цьому напрямі. Хотів би також відкрити при музеї мистецьку школу. Митрополита Андрея малювали при житті й малюють тепер, що мене приємно дивує. Це роблять професійні митці, аматори, малюють діти у школах. І ці полотна також дарують музеєві.

Знаєте, у чому проявляється святість людини? У діяннях по її смерті. Святість Андрея Шептицького відображається ще й у тому, що на його честь називають міста, вулиці, навчальні заклади, мистецькі центри й інституції. До нього звертаються, про нього памʼятають. Ми робимо музей не для митрополита Андрея, а для нас. Щоб ми себе знали. І щоб памʼятали про найкращих синів нашої країни та їхні діяння. Лише памʼять допоможе нам вберегти себе.

Однак влада не надто поспішає реалізовувати свої обіцянки. Тож, мабуть, іще раз доведеться оголошувати голодування або кликати президента.