Останнє інтерв’ю Юрія Шухевича. In memoriam

Бути сином Романа Шухевича

Наша родина відчувала тиск ще від 1934 року, з часу першого ув’язнення батька. Але, як виявилося, це була тільки прелюдія. Попереду чекали реальні репресії. Тоді я був ще зовсім малий, але рік за роком дізнавався нові й нові факти. Наприклад, знав, що загинув як борець брат моєї мами Юрко Березинський (У 1932 році він брав участь у нападі боївки ОУН на польську пошту в Городку, застрелився, щоби не потрапити до рук влади). Саме йому завдячую ім’ям. Я мав називатися Богданом, а він загинув за кілька місяців до мого народження, і мама Наталія вирішила назвати мене Юрком-Богданом. У нашому домі панувала патріотична атмосфера і я досить швидко зрозумів, ким є мій батько і чому він мусить бути в підпіллі. 

Від жовтня 1939-го до квітня 1941 року – фактично єдиний період, коли ми з батьком мешкали разом. А далі з початком радянсько-німецької війни він пішов на фронт. Того ж року Львів зайняли німецькі війська, почалися розправи над націоналістами у тюрмі на Лонцького та інших тюрмах. Усе це неабияк впливало і я відчував, як руки репресивної машини дотягуються і до мене. Та попереду було ще сім років свободи.

Я жив у Львові з мамою, сестрою Марусею і бабусею Євгенією Шухевич. У січні 1943 року приїхав тато і ми мали декілька зустрічей на Личаківському цвинтарі. Тато був на нелегальному становищі, тому ми мусили зустрічатися подалі від людських очей. Пригадую, як гуляли доріжками поміж могил і розмовляли про війну, про життя, про цінності. Він відчував, що мене треба підготувати до непростих років. 

Три роки потому, 1946-го, мене разом із сестрою забрали від матері, яку разом із бабусею посадили до в’язниці. Спочатку відправили в Чорнобиль, а тоді у дитбудинок для дітей “ворогів народу” у Сталіне, нині – Донецьк. Це не стало для мене несподіванкою і не викликало ніяких запитань. Я знав, що раніше чи пізніше так станеться. 

За два роки в дитбудинку я двічі втікав до Львова, обидва рази мене ловили й відправляли назад. Під час однієї з таких втеч зв’язався з батьком і ми зустрічалися декілька разів. Він відчитав у моїх очах, що я хотів би в підпілля. Так і запитав: 

– Юрку, ти хочеш у підпілля?
– Так, – відповів я. 
– Ми приречені, але то є наш національний обов’язок, – сказав він, а потім додав. – А хто ж через 15–20 років буде піднімати цей народ знову на боротьбу, якщо такі, як ти, підуть у підпілля і загинуть?

Це було для мене святим, це був заповіт. І я знав, що маю його виконати.  

Період ув’язнення

Після двох років у дитбудинку, 1948-го, наді мною розпочали судовий процес. “Особое совещание” МВС СРСР у Москві судило мене за “связь с подпольем ОУН – УПА и за антисоветскую деятельность и пропаганду”. А насправді лише через те, що мій батько – Роман Шухевич. Присудили 10 років ув’язнення у радянській тюрмі. На той час мені було 16. 

Стосовно мене як неповнолітнього скоїли грубі порушення Кримінального кодексу. По-перше, мене не мали права засуджувати до тюремного ув’язнення. По-друге, не мали права тримати в одиночній камері у слідчому ізоляторі до 1951 року.

У 1954 році я потрапив під дію закону про амністію неповнолітніх, але одразу був заарештований за протестом Генерального прокурора СРСР, який сказав: “Ю. Шухевича звільняти не можна, позаяк він син ліквідованого зрадника й посіпаки фашистів Р. Шухевича”.

До 1953 року, тобто смерти Сталіна, у в’язниці ставились дуже суворо. Окрім поганих умов, нам ще й практично обірвали будь-який зв’язок із зовнішнім світом. Дозволяли написати лише одного листа на рік, але і його могли конфіскувати й навіть не повідомити про це. Будь-які передачі були заборонені. 

Пригадую, як працівники в’язниці іронічно назвали нас “п’ятдесятивосьмиками", тобто тими, хто сидить за 58 статтею. Ще нас називали “антисоветчиками” або й фашистами, але точно не дисидентами – тоді такого поняття не існувало. Всіх політичних в’язнів вважали приреченими й суворо відділяли від решти. Але, уявіть собі, нас це не ламало, хоч ми й знали, що система саме це ставила за мету. Ми вірили, що кінець їй буде – як не нині, то завтра. Ми бачили, що кругом фальш, а на фальші довго не втримаєшся. 

Атмосфера між нами, політичними в’язнями, була просякнута підтримкою. Я сидів із тими хлопцями й дівчатами, які знали хто я, і в якомусь сенсі опікувалися мною, допомагали. А я, ставши старшим, почав опікуватися меншими. Це було взаємне виховання. 

Без тягаря і образ

Відбуваючи термін, я не думав, що все це зі мною через батька, через те, що я син Романа Шухевича. Жодного разу навіть подумки не звинуватив його, не відчув крихти образи. Я знав, що так має бути, що це частина боротьби і сприймав ув’язнення як щось неминуче. До того ж зі мною були десятки та сотні хлопців і дівчат, батьки і матері яких були в підпіллі. 

Сиділи діти не лише військової верхівки, але й рядових. І я жодного разу не чув від них скарг, мовляв, я тут, бо мій батько чи мати пішли в підпілля. Ми не відчували тягаря, навпаки, глибоко поважали їхню місію і хотіли її продовжувати. 

<p>Юрій Шухевич, початок 1950-х</p>

Зв’язкова УПА Дарка Гусяк, яка відсиділа 25 років у радянській в’язниці, з дуже високим пієтетом ставилася до командира: про Чупринку псевдо Романа Шухевича вона казала не інакше як “провідник”. Навіть такий нібито незначний нюанс багато про що свідчить. 

У 1958 році закінчився мій термін, і того ж року мене повторно засудили на 10 років на основі сфальсифікованої тюремної справи з підставними свідками. Вийшов на волю 1968 року, але через заборону повертатися в Україну поселився в Нальчику Кабардино-Балкарської АРСР, працював електромонтером. І вже там 1972 року мене заарештували втретє і знову засудили на 10 років тюремного ув’язнення і 5 років заслання. А причиною став план Української державності з усіма її складовими, зокрема військом, який я розробив. Назва – “Роздуми вголос”. Очевидно, радянська верхівка не могла таке проігнорувати. Цей термін я теж відбув до кінця і наостанок втратив зір. 

Тоді ж став учасником Української Гельсінської групи, яка боролася за права політв’язнів. Але мушу сказати, що політв’язні та дисиденти мали різні бачення. Ми були державниками, націоналістами й нашою кінцевою метою бачили українську незалежну Державу. Тоді як дисиденти хотіли трішки покращити Радянський Союз, мовляв, якщо усунути недоліки, у Союзі все буде прекрасно. Хрущов їх влучно назвав “лакировщиками”. Я знав, що кінцевим результатом боротьби має бути незалежна Україна. Це нарешті сталося і я зміг повернутися на Батьківщину. 

Ще варто сказати, що кожен із нас, хто був ув’язнений, боровся не за абстрактну Україну, а за вільний рідний дім, у якому ми хотіли будувати власні сім’ї, виховувати дітей, передавати їм ідею нації і любов до неї. Так на засланні 15 червня 1970 року в мене народився син Роман (помер 3 вересня 2002 року). Разом із дружиною Лесею ми виховали пасерба Юрія, який подарував нам онучку Софійку.

Прикро, що коли кажуть про проголошення незалежности, часто забувають, що за цим стоїть тривала боротьба багатьох поколінь. Без їхніх повстань і без їхньої крови 24 серпня 1991 року було би неможливим. Натомість ті, що прийшли до влади, зневажали й витісняли націоналістів. В’ячеслав Чорновіл в інтерв’ю газеті “Голос України” за 6 червня 1991 року навіть сказав, що ОУН треба викинути на смітник історії. Потім за рік, коли ситуація змінилася, він відхрестився від своїх слів.

Доля матері та сестри

Стосовно матері, то 1946-го вона теж була засуджена: спершу на п’ять років заслання, але за рік справу переглянули й засудили на 10 років таборів. 

<p>Юрко з матір'ю Наталею та сестрою Марусею, яка народилася в Кракові</p>

Жодного зв’язку з нею ми не мали, і лише після тривалого голодування їй дали наші адреси. Мама повернулася до Львова 1956-го, де згодом їй дали ще три роки позбавлення волі через відсутність паспорта і прописки. До того, як її спіймали, вона переховувалася, ночувала по підвалах, церквах, її ніхто не хотів приймати – боялися. Врешті-решт, отримавши паспорт і прописку, 1958 року мама повернулася до Львова. 

Вперше з Марусею вона зустрілася за рік до того, у тюрмі. Ще роком раніше мама написала їй першого листа: так сестра у 14 років дізналася, що мама жива. Після слов’янського дитбудинку Маруся закінчила будівельний технікум у Дніпропетровську, відпрацювала три роки і приїхала до Львова. Тут уже і влаштувалися з мамою. 

Спочатку було непросто, довелося звикати одна до одної. Марусю виховували в атеїстичному, комсомольському дусі, а мама була віруючою націоналісткою. Але з часом з’являлося все більше і більше порозуміння. Мама прожила у Львові до смерти – відійшла 2002 року.

Імперія мусить розпастися

Те, що попереду буде масштабна і кровопроливна війна Росії проти України, я завжди знав. Це наш смертельний ворог і те, що відбувається, є геноцидом.

Вигнання російської орди з наших земель – це тимчасовий успіх. Поки існує Росія у такому вигляді, як зараз, вона ніколи не дасть нам вільно дихати. Імперія мусить розпастися і тільки тоді це буде реальною перемогою. 

Проблема в тому, що вони не можуть ідентифікувати себе, своє життя без нас. По-перше, позбуваються більше половини історії без штучного спадкоємства Київської Руси. Хто тоді вони? Улус Золотої Орди, Московське царство, князівство? Їм потрібна ця історична велич. По-друге, вони не терплять європейськости, яку ми приносимо, якою ми живемо. Їхній тип мислення – азійський. 

Ще 1910 року тодішній російський прем’єр-міністр Столипін кинув російським лібералам: початок нашої державности не в британських судах присяжних, а в Золотій Орді. Це 1910 року надрукувала газета “Россия”.

Росіяни звикли бути рабами

Росіяни дуже інфантильні й не можуть чи не хочуть осягнути простого. Під час ув’язнення я сидів з російськими демократами, так би мовити опозицією. Вони казали, що співчувають нам, що мають бути українська пісня, борщ, вареники, але коли доходило до нашої незалежности, то вже ні-ні-ні, того бути не може. Їх влаштовувала контрольована українськість, така собі резервація – з варениками, борщем і українським гопаком, але без держави як такої.

Також вони по-іншому розуміють державну владу й готові стерпіти все: “Да, я знаю, не хорошо, но это правительство, куда денешься”. Звикли бути рабами. Українці думають по-іншому. Наша система координат – справедливо чи несправедливо. Якщо ні, то ми готові бунтувати й навіть руйнувати. Москалі це вже називали анархізмом, але ми були революціонерами.

Пригадую одного разу у Кракові малим я сидів з татом і його товаришами за обіднім столом. Серед них був Ярослав Стецько, який в один момент сказав до тата: “О, з Юрка буде справжній революціонер!”. На що тато жартома відповів: “Що ти, Славку, не псуй мені хлопця! Коли ми вже матимемо свою державу, то що ж він щораз буде революцію робити?”. 

Жарт жартом, але так і сталося. Той 31 рік, який я прожив у незалежній Україні, я тільки те й робив що революції. Я протестував, тому що це була, на мій погляд, не така Україна, як мала бути. Революцій боялися, і навіть уже в незалежній Україні нам нав’язували, що зміни потрібно робити тільки еволюційно, а націоналізм сприймали як щось надміру радикальне. 

Будучи депутатом VIII скликання, я ще 2014 року звернувся з депутатським запитом до президента з вимогою розсекретити засекречені пенсії: партійної номенклатури, секретарів ЦК, політбюро, представників каральних органів. 

Мільйони в’язнів Союзу спочатку не отримували за свою рабську працю нічого, крім пайки хліба і скромного приварку. Пізніше почали отримувати заробітну плату, але відразу МВС забирало в них у таборах 50 %, а у в’язницях – 60 %. Із цих грошей, що залишалися в’язневі, вираховували за харчування і одяг. Після звільнення ці роки не зараховували до пенсійного стажу і при виході на пенсію тюремні терміни множили на нуль. 

Сподівався, що після Майдану постреволюційний уряд і президент врешті-решт переглянуть це питання і покажуть народові, кого ми годуємо. Логічно було б це зробити після ухвалення декомунізаційних законів. Знімати пам’ятники і перейменовувати вулиці потрібно, але в жодному разі не можна забувати про живих жертв того режиму. А також слід пам’ятати, що наші пенсіонери ледве виживають, і розсекречення могли б навести деякий порядок у розподілі пенсійних коштів.

Але, на жаль, цього не сталося. Ви собі тільки уявіть на мить: ми годуємо гнобителів, а своїх моримо голодом.

Бути націоналістом

Ми і наші батьки були націоналістами, бо це означало любити своє: свій народ, свою землю, свою релігію, мову, культуру, історію. І прагнути, щоби той народ жив достойно – за це боролися до кінця. Революція Гідности 2014 року показала, що в Україні люди з такими ідеалами не перевелися. Були ті, хто йшли під кулі. Вони не називали себе націоналістами, але були такими.

Пригадалося, як я прийшов опізнавати тіло вбитого тата. Коли клякнув біля нього, поцілував руку і зрозумів, що прощаюся з ним навічно, що дорога людина відійшла, загинула, мені стало боляче. Але одночасно я відчув, як із серця звалюється тягар – слава Богу, живим не здався. Мене переповнила гордість за виконання обов’язку. Воля України, або смерть – це дуже буквальне гасло для УПА. Так є і для сучасних українців, які боролися на Майдані, а тепер відстоюють свою землю на передовій.