Незакінчена війна генерал-майора Кривоноса

10:19, 13 вересня 2022

аеродром Краматорськ

Весна 2014 року для Григорія Кривоноса видалась пекельно спекотною. Вдома, у селі на Полтавщині, все було так, як завжди: рясно цвіли яблуні й біля вух гули бджоли. Чоловікові ж вчувалося, наче то свистять кулі біля вух його синів — Сергія та Станіслава. За сотні кілометрів від батьківського райського саду. У самісінькому пеклі війни. 

24 травня високий чоловік із військовою виправкою у формі міряв кроками розпечений цемент Краматорського аеродрому. У голові складав операцію з утримання стратегічного об’єкта. Він ще не знав, що попереду 47 ночей, коли не засне й на секунду. І що час визначатиме по зірках. І що видихне та заплющить очі, лише якщо доживе до світанку. 

Інтерв’ю з генерал-майором Кривоносом записали у червні 2021, текст вийшов у номері "Локальної історії", присвяченому темі українського війська. 

Bez nazwy-1.jpg

Христина Коціра

журналістка

Нелюбов із молоком матері

У під’їзді старої багатоповерхівки в центрі Києва, попри товсті стіни, спекотно. Через грибок несе затхлістю. Потрібний мені номер на дверях знаходжу на третьому поверсі. За ними — офіс, у якому генерал-майор Сергій Кривонос призначив зустріч. Боюся спізнитися бодай на хвилину, щоб не осоромитися перед офіцером. Але на дзвінок у двері ніхто не реагує. Телефоную панові Кривоносу. Він просить почекати. Спізнюється хвилин на 12. 

Коли врешті з’являється, нагадує мені скелю. Високий — метр дев’яносто — не в хакі, попри очікування. Сканує гострим поглядом, ніби рентгеном, поки знайомимось і ручкаємось. У невеликій кімнаті зі столом, стільцями й картиною на стіні немає родинних фото чи особистих речей. Пояснює, це — офіс його друзів. 

Кривонос

Сергій Кривонос

Усі фото: Олександр Хоменко

— Який Ваш найяскравіший спогад дитинства? — починаю із простого запитання. І ним заганяю співрозмовника в кут. Він звик говорити про спецназ, війну, політику. Але не про особисте, тим паче таке далеке. Відповідь віднаходить лише за хвилину. 

— Батько працював у Сургуті, і ми переїхали до нього. Здивували білі ночі. А якось ми зустріли геологів, які на повідку вели живе ведмежа. Так, як у нас собаку водять. 

Він народився у Кременчуці на Полтавщині. До Сибіру родина переїхала, коли хлопцеві було 6 років. Там закінчив три класи початкової школи. І звідти його позивний: "Юган". Так називається річка в тій околиці. 

— У нашому селищі було чітко видно, де живуть естонці, де — українці, а де — росіяни. За побутом. Потім вже, в Україні, був десь 1983 рік, ми великою родиною зібралися і говорили про різне. Хтось сказав: "Москва — мать городов русских". А моя бабуся, росіянка з Нижньогородської губернії, комуністка й офіцерка, заперечила: "Москва — це не Русь, Москва — це мордва немита". А ще з дитинства знав, що я — з родини розкуркулених. Нелюбов до Росії, до Союзу всмоктав із молоком матері.

Служба для фанатів

Також рано усвідомив, ким хоче стати. Дідусь з бабусею були офіцерами, у Другу світову нагороджені орденами та медалями. Їх поважали свої та чужі. А вдома багато розмовляли про війну та солдатів. 

— Коли вчився в першому класі, прийшов до батька на роботу, він якраз піднявся з шахти. Кажу: "Тату, хочу бути військовим". Він тоді сказав: "Хочеш — уперед!". Зброю я взяв до рук, коли мені було 5, на полювання з батьком пішов у 8. 

Навички розвідника почав здобувати теж із дитинства — коли крав у чужих садках яблука. Жартує: без цього в розвідники — ніяк. Однак до омріяного Київського вищого загальновійськового командного училища (нині розформоване) його двічі не брали. 

— Мені в обличчя казали: "Куди лізеш? У тебе батьки — прості робітники". Взяли лише після строкової служби. І це було правильно, бо там я чітко визначився, що реально хочу стати офіцером.

Року 1994 лейтенант Кривонос вирушив на службу до Криму. Його 10-та бригада спецпризначення базувалася в селищі Первомайське. Цей Крим був далеким від зображеного на туристичних листівках. Кілька казарм і п’ятиповерхівок у чистому полі. Без води, опалення, з електрикою по кілька годин на добу, із затримками зарплати.

— Побачив, що є дві категорії офіцерів: ті, які служать, і ті, які спиваються і хочуть звільнитися. Там був жорсткий природний добір. Реальні фанати лишалися. Всі інші ламалися, переводилися.

Старший лейтенант із зарплатою 15 доларів

Кривонос був із фанатів. Майже одразу його призначили командиром навчального взводу розвідників. На загальноукраїнських змаганнях його група посіла третє місце. За це отримав погони старшого лейтенанта й почав керувати ротою. 

— Моя зарплата була 15 доларів. Коли ввели гривню, стала 200 доларів. Це було феноменальне підвищення. Та через 4 місяці гроші перестали виплачувати. На літо 1999-го заборгованість була за 1,5 року. Нам давали якісь шматки раз на три місяці. Соромно було повертатися додому. Що відповісти дружині? Дякую батькам, які допомагали. Це реально було виживання. 

— Що ж тримало? 

— Реальна служба у спецназі — як наркотик. Ти постійно виводиш себе й підлеглих на вищий ступінь. У Криму я мав позивний "Мішка Ґаммі". Експериментував зі собою й підлеглими. Могли кілька діб без сну виконувати завдання… Коли твій підлеглий думає, що вже край, а ти змушуєш його зробити крок через "не можу", і він його робить, стаючи ще сильнішим — це реальний кайф. 

Року 1999 Кривонос вступив до військової академії. Від пропозицій залишитися у президентському полку відмовився — "краще бути кимось у селі, ніж ніким у місті". Обрав службу на Хмельниччині, у 8-й окремій бригаді спецпризначення. Там кар’єра йшла, як по нотах: заступник командира бригади, заступник командира полку, командир полку…

— Забезпечення армії тоді було хрінувате. Контрактникам, які приходили до мене, казав, як є: великих грошей платити не зможу, квартири не дам. Але купу яскравих вражень і стерті ноги обіцяю. Бо чого нормальний хлопець іде в армію? Аби відчути себе крутим. А часи були ще гірші, ніж у 1990-ті. Щоб виконати програму стрибків, ми скидалися власними коштами, наймали й заправляли літак, платили льотчику за виліт.

Академія напівфабрикатів

У 2003 році Кривонос поїхав до Іраку. Цей досвід змінив його уявлення про армію. Виявилося, вона може працювати, як злагоджений механізм: від побутового й технічного забезпечення ідо стосунків командирів з підлеглими. 

— Пам’ятаю шок українських воїнів, які вперше заходили в американську їдальню. Це ніби дитина побачила б живого Діда Мороза біля ялинки. Але це лише шлунок. А коли ти бачиш кількість і якість техніки, як вони забезпечують охорону баз, яка дисципліна, як готуються військові — це викликає повагу. Ну і найголовніше: для них людське життя — основна цінність.

Двічі полк Кривоноса ставав найкращим в Україні. Він влаштувався викладачем у Львівську академію сухопутних військ. Буквально через тиждень почався конфлікт із керівництвом вишу. 

— Я хотів змінити систему, яка полягала у клацанні підборами та прибиранні території. Казав: ми виготовляємо напівфабрикати. Мені відповідали: "Тобі яка різниця? Випустив і забув, май свій інтерес і заробляй бабло". А я ж прийшов готувати людей до війни. З мене сміялися: "Яка війна, що ти кажеш?". Через кілька місяців я звідти пішов. Багато прізвищ тих курсантів першого-другого курсу я знайшов серед загиблих у 2014–2015 роках. І це не випадковість. 

Кривонос повернувся у спецназ. Року 2012 став начальником штабу Високомобільних десантних військ. На цій посаді й зустрів війну. 

"Ми були готові"

— 31 січня 2014 року нас підняли по тривозі. Наказали готуватися до виконання завдань уздовж південних кордонів. Так, армія була маленька. Порізана, виведена. Але ми були готові. Нам дали наказ, а потім його скасували.

Кривонос вважає це помилкою, яка дорого коштувала країні. 

— На жаль, бойові розпорядження пан Замана (Володимир Замана — тоді начальник Генштабу. — Ред.) не підписав. Операція зависла в повітрі. Єдині, хто вийшов із Криму зі зброєю — це ті, хто туди зі зброєю зайшов. Десантники 25-ї повітряно-десантної бригади. Хлопці під командуванням тоді підполковника Паласа окопалися й були готові до бою. Росіяни злякалися, провели перемовини — і випустили. Це показало, що вони поважають силу. 

Наприкінці травня Кривоноса перекинули в зону АТО. У той час, коли він планував операцію з утримання стратегічного Краматорського аеродрому, робили операцію його братові Станіславу, пораненому під Семенівкою. Маму від цієї інформації берегли. А самого Сергія берегла мамина ікона. 

— Я вірю в Бога. На війні вивчив багато молитов. 90-й псалом — це дуже сильна молитва. Хлопці часто просили: командире, прочитай. А вертолітникам хтось сказав, що я завжди їх хрестив, коли вони відлітали. Вони потім самі просили: командире, перехрести. Ті вертольоти жодного разу не обстріляли. 

— Розкажіть про операцію "Кріт", із якої ви почали захист аеродрому.

— Я зібрав командирів і сказав: вкопуємося в землю. Тоді в моєму підпорядкуванні були і десантники, і спецназівці. Лопат було мало, солдатів багато, копали почергово цілодобово. Коли невдовзі почалися систематичні обстріли, хлопці зрозуміли, що всі вимоги отого бородатого полковника були не забаганками. Це зберегло їм життя. 

Коли вода на вагу золота

47 днів оточення. 16 боїв. 60 обстрілів. Серед 182-х підлеглих Кривоноса — жодного загиблого.

— Один хлопчик із залишків 95-ї потрапив мені на очі без бронежилета. Я йому і його командиру "виніс мозок". Він одягнув бронежилет, каску. Буквально через пів години почався обстріл. Йому в бронежилет прилетіло чотири уламки. Тоді "замполіт" узяв його за руку, провів по всіх позиціях і той усім кричав: "Через те, що полковник "Юган" мене змусив одягнути бронежилет, я вижив!".

30 травня сепаратисти підірвали водогін. На 19 днів захисники аеродрому лишилися без води. Пили з пожежних водоймищ. Кілька блоків мінералки, скинуті з неба вертольотом, були на вагу золота.

— Після успішного бою я дарував командиру "півторачку" чистої шикарної газованої води. Кожен ковток — це був дикий кайф. Вода — сильний важіль впливу. 

Спека була неймовірна. Аеродром нагадував розпечену пательню — хоч бери й м’ясо смаж. Але з припасів була лише "червона риба" — страшенно смердюча кілька в томаті. Вояки сміялися, що в бою голодний солдат "зі страху не всереться". На 20-й день облоги пішов дощ! Воду пили, у ній милися, нею наповнили всі посудини.

Кривонос був на фронті весь 2014-й, частину 2015-го, 2017-й і 7 місяців 2018-го. Найчіткіше закарбувався саме захист Краматорського аеродрому. Може, тому, що всі 47 ночей він не стулив очей — лише вдень дозволяв собі поспати. Навіть час навчився визначати за зірками. Найяскравіший спогад — перший бій.

— То був початок червня 2014-го. Нам скинули вантаж не в той час і не там, де ми просили. Фактично на голову ворогам. Там було 62 міни. І я розумів, що через годину ці міни полетять у мене. Ми почали бій і забрали все до останнього. 

Найвища нагорода

Якось із гвинтокрила скинули чергову передачу. Посилка гепнулася на землю з висоти 7 тисяч метрів, все порепалося, побилося, в оптиці повилітало скло, зброя погнулася, згущівка змішалася з тушківкою. Вціліли лише три скляні банки з салом. 

— От що значить стратегічний продукт, — Кривонос сміється, поскубуючи чорну бороду, у якій уже проступає сивина. — Сало й тютюн — головні товари. Цигарок тоді в нас якраз не було. Скурили все, навіть недокурки визбирали. Написали листа фірмі "Філіп Морріс", розкатали губу: "Так і так. Надішліть нам цигарки". Вони відповіли: "Ми поза політикою, йдіть нахєр". Відтоді їхні цигарки ВДВ і спецназ не курять.

Аеродром втримали, а 5 липня Краматорськ повністю зачистили від бойовиків. Кривоносу дали тиждень відпустки. Він приїхав до Києва, щоб відіспатися. Підійшов до свого під’їзду. Там на нього чекали. 

— Їх було десятеро. Дружини і мами тих, хто був зі мною в оточенні. Ми познайомилися, попили чаю-кави. Коли розставалися, мама одного солдата підійшла, поцілувала мені руку й каже: "Дякую, полковнику, що наших дітей зберіг". 

Кривонос замовкає. Ковтнувши води, продовжує.

— Це — найвища нагорода. Все інше — важливо, але ось це — значно вище. Схожий момент був ще у 2016-му чи 2017 році. Мене запросили на день звільнення Краматорська. Я піднявся на сцену, впродовж 2–3 хвилин величезна кількість людей аплодувала і кричала "Дякую". Дуже добре, що я тоді був у темних окулярах. Сльози лилися. Отут усе стало... — піднімає руку до горла. Знову п’є воду. В очах виступають сльози. Тремтячим голосом продовжує.

 — В такі хвилини розумієш, що щось у своєму житті робиш правильно. Це стимулює.

Пенсіонер, який готується до політики

— Хто ви зараз: військовий чи політик? — запитую. Сергія Кривоноса звільнили зі Збройних сил 5 червня, за місяць до нашої зустрічі. Не замислюється. 

— Офіційно зараз я — пенсіонер. Готуюся до майбутньої політичної діяльности. 

Пенсіонер Кривонос каже, що хотів би знати, чому операцію із протидії захоплення Криму скасували після виконання першого пункту. Чому стався Іловайськ? Чому колона Гіркіна дійшла до Донецька? 

— На цій війні багато брехали. Колону Гіркіна можна було роздовбати якщо не в Слов’янську, то елементарно на дорозі від Костянтинівки до Авдіївки. Там практично відкритий степ, авіація могла це зробити. Ми авіацію наводили, а вони нам відповідали — нічого не бачимо, не можемо стріляти. Чому? Історію назад не відмотати. Але я би хотів, щоби над "і" поставили крапки.

Крапку ж у своїй кар’єрі, попри звільнення, Кривонос не ставить. Набиратися сил він їде на Полтавщину — до батьківського саду. Тут його коріння у прямому та переносному значенні — три сотні яблунь колись насадили разом із батьком і братом. Він ходить поміж дерев і дослухається, як бджоли гудуть біля вух. Тоді забуває про свист куль. Бо хоч він і повернувся з війни, вона для нього ще не закінчилася.

— Війна сниться. На війні все дуже просто — немає напівтонів. На війну тягне.

Схожі матеріали

vugledar_tekst-21-1.jpg

Симфонія Донбасу

Улас Самчук з письменником о. Юрієм Станинцем та Петром Міговком у Хусті (1938) 1939.in.ua.jpg

Улас Самчук "Нарід чи чернь?"

ук.jpg

Москва дістає старі ідеологеми: що таке "Малоросія" та "Новоросія"?

1200х600_majdan.jpg

"Революція триває". Огляд книги "Український Майдан, російська війна" Михайла Винницького

600х400.jpg

Андреас Каппелер: "Україну вже років 150 сприймають як шахову фігуру"

600х400.jpg

"У війні проти Росії ми дуже непогано протистоїмо", – Михайло Винницький

600.jpg

Піщано-інформаційна анексія. Як Росія спробувала захопити український острів Тузла

600.jpg

Тут Україна, тут стрибай!

600.jpg

Тімоті Снайдер: Кожна нація мусить визнати баланс між мучеництвом і мучительством