"Небажання повертатися в СРСР було настільки сильне, що люди накладали на себе руки", — історик Руслан Сіромський

"Українці писали себе поляками й румунами"

Всього у повоєнній Європі діяло 763 табори Ді-Пі. Найбільше — у Німеччині та Італії, значно менше — у Франції та Бельгії. Найчастіше українські переміщені особи — це остарбайтери, яких вивозили на роботи до Третього Рейху. Це також були військовополонені, яких утримували теж на цих територіях. Третя категорія — це ті, кого інколи окреслюють, як "біженці". На початках терміни "переміщена особа" і "біженець" вважалися синонімами. Але 1951 року відбулася конференція у справах переміщених осіб, де спробували їх розмежувати. Відтак біженці — це люди, які добровільно покинули місця проживання, перш за все з політичних міркувань. Це ті, кому могло загрожувати політичне чи кримінальне переслідування за те, що вони виступали проти радянської влади. А переміщені особи — це остарбайтери чи військовополонені, себто люди, які примусово покинули свої домівки. В українській діаспорі вживають ще один термін — "скитальці". Його також розуміють як синонім до "біженці" чи "переміщені особи".

Українських Ді-Пі було кілька мільйонів. Точну кількість визначити неможливо. Багато людей було із західної частини України, яка до війни офіційно перебувала у складі Польської Республіки. Вони записували себе громадянами Речі Посполитої. Вихідці з Буковини могли писати себе румунами. Це ускладнює обрахунки. Більшість українців репатріювали на територію Радянського Союзу. Однак у 1948—1949 роках у таборах ще залишилося 200—225 тисяч українських Ді-Пі.

Якщо дивитися чисельність Ді-Пі по громадянству, а не національності, то лідером був Радянський Союз. Вже далі, з суттєвим відставанням, ідуть Франція, Бельгія, Югославія і Польща. Громадяни СРСР — це була неоднорідна маса. Найбільше серед них було українців, на другому місці — вихідці з країн Балтії. Серед українських Ді-Пі були й червоноармійці. Після закінчення війни вони опинилися в делікатній ситуації. Адже солдату, який дезертував або опинився у полоні, загрожували репресії.

"Тих, хто воював проти Червоної Армії, тримали найдовше"

Американці та британці влаштовували для Ді-Пі "скринінги" — ретельні перевірки. Спеціальні комісії з’ясовували, звідки походить людина, чи вчиняла воєнні злочини, чи варто її повертати додому, чи слід дати шанс залишитися у вільному світі.

Першими до СРСР репатріювали остарбайтерів. Втім, бажання повернутися проявляли не всі. Наступні — військовополонені. Там відмовників було ще більше, адже вони розуміли, що вдома їм загрожує покарання. Тих, хто воював проти Червоної Армії, тримали найдовше.

<p>Українці в DP-таборі, друга половина 1940-х років</p>

1947 року постало гостре питання щодо вояків 14-ї гренадерської дивізії Ваффен-СС "Галичина". Врешті комісія постановила, що дивізійники були колаборантами, бо воювали на боці Третього Рейху, але не були злочинцями. При тім у висновках вказували, що українці стали заручниками ситуації. Бо, опинившись між Сталіном і Гітлером, були змушені вибирати, проти кого воювати, сподіваючись у майбутньому створити власну державу.

Дивізійники опинилися у таборі спочатку в Австрії, потім — в італійському Ріміні. Відбули там низку скринінгів, після яких їх почали випускати. Першою країною, куди з’явилася можливість виїхати, стала Бельгія. Тамтешній уряд був зацікавлений в чоловіках для роботи на шахтах. Згодом британці наважилися поселяти українських Ді-Пі в себе. Створили окремі табори, один з яких — на території Шотландії. Вже звідти після 1948 року почали давати дозволи на еміграцію за океан — в Канаду, США, Австралію.

В Ді-Пі ретельно перевіряли стан здоров’я — західні країни, яких чекала довга повоєнна відбудова, цікавили молоді й здорові люди, а не поранені чи особи з інвалідностями. Цей факт використовувала комуністична пропаганда. Поширювали думку, що людьми з таборів торгують, ніби худобою. 

"Лишитися на Заході виглядало кращою перспективою"

Близько 1,2 мільйона осіб відмовилися повертатися в СРСР. У західній історіографії для їхнього означення навіть є поняття last millionостанній мільйон. Часто це небажання було настільки сильне, що люди накладали на себе руки. Іван Багряний написав про це брошуру "Чому я не хочу повертатися в СРСР".

Основні причини цього небажання були політичні — страх переслідування режимом. Друга причина — нікуди повертатися. Село чи дім, у якому жили скитальці до війни, просто було знищене. Лишитися на Заході виглядало кращою перспективою. Остарбайтери, які пожили в Німеччині кілька років, звикали до нового середовища. Тим паче якщо в Україні їх ніщо не тримало, не було батьків чи дітей.

Галичани стверджували, що до 1 вересня 1939 року були громадянами Польщі, тому не можуть повертатися в СРСР. Такий самий аргумент використовували балтійці. Траплялося, наддніпрянські українці домовлялися з галичанами — й ті свідчили, що умовний Іван з Полтавщини є насправді греко-католиком зі Стрия чи Теребовлі. Часто таке спрацьовувало.

Вагомою в справі неповернень була роль української діаспори, яка дуже активно працювала в Європі. У Лондоні створили спеціальний комітет на чолі з Богданом Панчуком. Він був канадським офіцером, брав участь у висадці союзних військ в Нормандії. Такому чоловікові було легше доносити думку до військових. Допомогло й те, що почалася Холодна війна. Західний світ побачив, що являє собою комуністична система. Відтак почали зі співчуттям ставитися до переміщених осіб, які не хотіли повертатися.

"Влаштовували концерти, випускали газети"

Йосиф Сталін декларував: всіх громадян в СРСР треба повернути додому. Якось радянський військовий аташе на зустрічі з діпістами сказав, що місця вистачить усім. Цей саркастичний натяк означав, що багато кого відправлять у Сибір. Пізніше ці слова підтвердила статистика — кожен п’ятий репатрійований, опинився у таборі.

СРСР також потребував робочих рук для відбудови. Крім того, прагнули покарати "колаборантів" і "злочинців". Радянський Союз був серед держав-переможців. Комуністам не личило, аби їхні громадяни залишалися на заході. Тим більше, що ті починали говорити про репресії, погану систему й нестерпні умови життя. Радянський уряд працював дуже активно. В табори Ді-Пі відправляли творчі колективи, влаштовували концерти, випускали газети. Були й спроби забирати людей силоміць. Американські та британські офіцери не завжди цьому перешкоджали.

Варіанти, куди податися, були різні. Хтось мав родичів у західних країнах — ті клопотали перед владою і забирали своїх. Інші активно шукали роботу. Канадський уряд виділив квоту для українських поселенців. Людям давали ділянки, щоб могли вести господарство. Тому українські діпісти досить швидко наважувалися на переїзди. Тим паче за океаном почувалися спокійніше — там не було агентів СМЕРШ і радянських розвідників, як у Європі.

Серед українських Ді-Пі значний відсоток становила інтелігенція: Ярослав Богдан Рудницький, Улас Самчук, Іван Багряний, Олександр Оглоблин. По війні осередок наукового життя українців перенісся у Мюнхен. Чимало наших науковців почали працювати в європейських наукових інституціях й університетах. А через кілька років, коли переїхали в США чи Канаду, знайшли своє місце й там. Українців брали на роботу через знання слов’янських мов і хороший науковий бекґраунд.