Мрія про машину часу Ірини Пустиннікової

13:16, 11 червня 2024

Камянець 1960

Повітроплавання, мандри, архітектурні памʼятки та мозаїки, маланкування – здавалося б, скільки пристрастей може бути в однієї жінки? Журналістка, письменниця та краєзнавиця Ірина Пустиннікова поєднує їх у собі. А частину перетворила на масштабні проєкти. Першим був сайт “Замки і храми України”, який містить детальну інформацію ледь не про всі оборонні споруди країни. Ще один  проєкт розповідає про Маланку – новорічну традицію, яку досі плекають на Буковині. Ірині йдеться про збереження української спадщини. 

А ще вона авторка понад 20 путівників і кількох книжок на історичну тематику. Нещодавно у видавництві “Локальна історія” вийшла нова книжка – “Карпати. Коротка історія мандрів”.

Кокора

Анна-Лілія Кокора

журналістка

Спадкові захоплення

Хату на Руських фільварках у Кам’янці-Подільському, де народилась і мешкає Ірина Пустиннікова, її прадід Георгій Бржосневський купив 1927 року. До того родина мешкала на протилежному боці каньйону Смотрича. На картах 1930-х дім – останній, за ним йде стежка до цвинтаря. Ще одну стежку Георгій витоптав вже сам – до скель каньйону, де зараз міст “Стрімка лань”. Там плекав лозу, посадив перший у місці виноградник і лісопарк.

– В кімнаті, де я писала “Карпати” та інші свої книжки, століття тому прадід під сльози прабабусі Надії спалив у грубці всі свої дворянські грамоти. Цю історію мені часто розповідала бабуся Антоніна. Казала, що маю бути гідною, маю знати про це.

Ірина Пустиннікова в карпатах, 1983 чи 1984 рік

Ірина вдруге в Карпатах, 1983\1984 рік

Фото надала Ірина Пустиннікова

Батьки розлучилися, коли дівчинці не було й року. Мати Наталія працювала інженеркою на заводі “Електроприлад”. Профспілка заводу часто організовувала подорожі вихідного дня. Їздили в Карпати, на Шацькі озера, до Львова, Кременця, Почаєва, Бреста. Це у матері від її батька, діда Ірини – Михайла Бродюка. Він понад 13 років прослужив мічманом на підводному човні “Малютка”, возив лендліз зі США у Другу світову, у Північному Льодовитому океані переніс цингу і бачив білих ведмедів. А по поверненні з флоту дратував дружину розповідями про японок, котрі на ніч вдягають на волосся спеціальну сіточку.

– Коли дід забирав мене з садочка, ми йшли в старе місто й аж тоді – додому. Якщо я втомлювалась, дід садовив мене собі на шию. Блукати він дуже любив, то й передав це моїй мамі й мені. Подорослішавши, я увесь захід України сходила отак, пішки. Виходила з сільського “рафіка” десь вранці біля Збруча – йшла і фотографувала, аж поки під вечір не спиняла автобус чи попутку у зворотному керунку. Зараз вже так не можу.

У дитинстві Ірина Пустиннікова хотіла стати каскадеркою і космонавткою. Серпневими ночами лізла на дах бані у саду та крізь театральний бінокль – бо іншого не було – спостерігала сузірʼя Персеїди. Вже у старших класах остаточно обрала майбутній фах: журналістка, історикиня або теологиня. А що була золотою медалісткою, вступила на факультет російської філології. Каже, це був “шлях найменшого спротиву”. Помітивши талант студентки, викладачі переконали її змінити факультет. Так Ірина спинилась на англійській філології. Після пар бігала на репетиторство, на вихідних підпрацьовувала у соціологічній компанії. Згодом влаштувалася на 1,5 ставки вчителькою англійської.

– Школа стала мені тортурами. Я поверталася з роботи додому вічно в сльозах: дали 7-8 класи. Діти мене серйозно не сприймали. Так протягла кілька років. Гадаю, вчителям треба доплачувати за шкідливі умови праці. Всі вони – герої.

Спокій важливіший за славу

Архітектурою Ірина захопилась ще чотирирічною. Тоді вона вперше поїхала на море, в Алупку. Відвідуючи екскурсії, розштовхувала туристів, щоб стати ближче до екскурсоводів – слухала їх з відкритим ротом. Ці подорожі повторювались кілька років поспіль. До 2000-го Пустиннікова відвідала 70 українських замків. І вирішила поділитися своїми знаннями про них: історіями, маршрутами, фото.

“Була у 70 українських замках. Розкажу, що, де, коли і як”, – таке повідомлення залишила на “дошці оголошень” українського пошуковика “Інтернетрі”. Відгукнувся програміст з Хмельницького, нині геральдист Валерій Напіткин.

Ірина Пустиннікова, польоти у костелі в Сороцькому, 2022 рік

Костел у Сороцькому, 2022 рік

Фото надала Ірина Пустиннікова

– Написав, що з моїх матеріалів треба робити сайт, запропонував допомогу. Почали з обробки фотографій – Валерій майстерно затирав мою фігуру на знімках. Тоді це здавалося ледь не магією. Обіцяв написати й сайт, на що я терпляче чекала. А згодом натрапила на конструктор сайтів. Виявилося, що достатньо знати кілька HTML-команд – і все вдасться без сторонньої допомоги. Так у червні 2001 року з’явився сайт “Замки і храми України”.

Сайт Ірина робила за тодішньою модою – усе блимало, переливалося і світилося. Були ґіфки зі сніжинками взимку, блискавиці влітку. Від 2005-го сайт хостить львівська фірма “Веб-кузня” Марʼяни Рожанківської. Вона й оновила дизайн.

Щоб написати історію фортець, авторка довго сиділа з товстими зошитами у бібліотеках. Потім і сама почала збирати краєзнавчу бібліотеку. Раз чи два у рік замовляє “ящик” краєзнавчих талмудів з Польщі. Книжки в домі – скрізь. Краєзнавиця планує заповісти їх котрійсь з бібліотек Камʼянця-Подільського – син не надто цікавиться темою.

Схвальні відгуки не забарилися. Гостьова книга сайту стала своєрідним форумом, де познайомилися та подружилися багато людей. Були й “форумівки” з поїздками у Кудринці чи Сидорів. Сайт значив чимало для екскурсоводів. Якось Ірині сказали, що ледь не половина з них говорили текстами “Замків і храмів”. Медіа також регулярно звертались до авторки.

– У Пнівському замку почала обвалюватися стіна, в Мукачеві поставили скульптуру Ілоні Зріні з сином, у Кам’янці буревій зніс покриття на вежі – журналісти з-під землі мене діставали для коментаря і статті. Кликали в Київ редакторкою туристичного журналу, пропонували робити цикл туристичних програм на телебаченні. Та живе спілкування для мене завжди було мукою. Неамбітна до патологічності, згодом дратувалась: от могла ж зробити кар’єру, могла заробляти – і що? Поки була заміжня, це не здавалося важливим. Коли здалося, культовість розтанула. Вже зараз розумію – спокій важливіший за славу.

Ірина відвідала ледь не усі замки України. Лиш у рештки фортеці Собеського в Яворові потрапити не вдається – він на території військової частини. Сайту 23 роки. Авторка хоче оновити дизайн, пристосувати його для перегляду з мобільних телефонів. Все вже готово, однак бракує часу, аби впровадити.

– Мене захоплює архітектура середньовічна, сучасна, байдуже – аби крута. Це ж природна еволюція гобі – спочатку захоплюєшся чимось дуже великим і разючим, як от замками, а тоді помічаєш храми, палаци, вілли. Природу любити легко і приємно. А щоб любити архітектуру – треба дорости. До краси функціоналізму часом навіть спеціалісти за все життя не доростають.

Кам'янець-Подільський

Панорама середмістя Кам'янця-Подільського

Фото: Ірина Пустиннікова

Традиція, що зникає

У січні 2005 року Ірина Пустиннікова їздила у Маків неподалік Кам’янець-Подільського подивитись рештки маєтку Раціборовських. Побачила на вулиці людей в костюмах. Це здивувало і заінтригувало. “А що, так ще буває?” – жінка памʼятала ще з дитинства людей у масках, що посівали в рідному місті на зимові свята. А наступного року вже націлено поїхала у Вашківці – дивитись “карнавал”.

– Було весело, вульгарно, дивно, дуже етнографічно-експедично, наче дивишся чужий ритуал, дивуєшся, десь трохи гидуєш. У Вашківці я їздила регулярно, аж до 2009-го, дивитись Маланку.

Краєзнавиця саме закінчувала роботу над черговим путівником Буковиною і запланувала подорож до Красноїльська. 13 січня Ірина стояла на перехресті, а на неї з різних боків сунула кольорова гучна хвиля щастя – маланкарі збирались у центрі селища. Відтоді не може без них. Каже, що це квінтесенція її щастя.

Маланки строго привʼязані до календаря. Як пропустив одну – відвідати іншу можна лиш через рік.

– Буває, приїдеш у день ритуалу в Котелеве чи Черленівку, на січневому сонці разом з жителями села виглядаєш маланкарів, прислухаєшся до звиклих звуків труби з барабаном. А їх все нема. Я тоді не витримала й запитала продавчиню у магазині – а де ж Маланка? «”Турки” повпивалися і ходити не хочуть», – відповідає. І все. Наступного року вони вже теж не вийдуть. І, швидше за все, не вийдуть вже ніколи. Померла традиція й тут.

Ірина назбирала стільки інформації про маланки, що створила ще один сайт. Він діє завдяки ґрантовій підтримці Буковинського культурного фонду. Ні ковід, ні дві світові війни, ні радянська влада Маланку не зупинили. А от повномасштабне вторгнення – так. Краєзнавиця припускає, що війну переживуть лише найбільші ритуали у Красноїльську та Вашківцях.

Маланка в Красноїльську, фото Євгена Кравса

Маланка в Красноїльську, 2015 рік

Фото: Євген Кравс

Пристрасть до мандрів

Ірина відвідала понад 30 країн. Найлегші подорожі туди, де усе знайоме. Наприклад, у Німеччину. Та найцікавіші – у незнаних, далеко від дому.

На Шрі-Ланці у селі Сигірія жінка втікала від стада диких слонів. У вірменському Гарні пробиралася навкарачки до античного храму Мітри у день весняного рівнодення. Це священна дата, коли прикликають на землю бога війни й блискавки Ваагна. Однак жерці, які виконували ритуал, не вразили – дуже вже театрально виглядали.

Такі пригоди не коштують багато грошей. Ірина регулярно моніторить сайти авіакомпаній і шукає найвигідніші пропозиції. Квиток в одну сторону обходиться не більш як у 10 євро. Літає без багажу, з сином, а дати планує на великі свята, карнавали й фестивалі. Житло бронює на Airbnb, завжди намагається відвідати місцеву оперу. Сувенірів майже не купує.

Ірина Пустиннікова, Босфор, грудень 2022

Ірина з сином Григорієм біля Босфору, 2022 рік

Фото надала Ірина Пустиннікова

– Це точно не моє. Часом буває таки, що тягну зі шведського чи німецького секонду якусь напів антикварну захмарно красиву тарілку. Але це максимум.

Чи не найбільше Ірина любить гори. Вперше в українські Карпати потрапила шестирічною. Вразили літні гуцули у строях, котрі прямували з недільної служби по домівках. Вдома вишиванки одягали лише на концерти у будинку культури. Тоді ж, підкорюючи свою першу вершину, вона знайшла камінь. Виглядав як шмат мармуру з вкрапленнями залізної руди. Довгі роки він був своєрідним талісманом, стояв на вікні кімнати. Та зник.

Іноді краєзнавиця мріє про машину часу, щоб подорожувати Карпатами хоча б у 1980-х. Більшість храмів тоді були вкриті ґонтою, а не бляхою, а старі маєтки ще пишались своєю красою між соковитою зеленню. Ірина фотографувала б їх.

– Вони красиві. Альпи, Карпати, Воргези, Піренеї, рідні мої Медобори. Пласка лінія горизонту може й мила степовикам, але мене лякає. Добре, коли горизонт має чітко окреслені межі й контури. Це дає відчуття домівки, батьківщини.

Тож коли Ірині Пустинніковій запропонували підготувати проєкт про історію мандрів Карпатами, вона радо взялась за роботу. Онлайн-проєкт, а тоді й книга творилися дуже швидко – за якихось пів року рукопис був готовий. Користувалася матеріалами з онлайн-архівів і бібліотек – польських, румунських, українських. Серед усіх локацій, описаних у книжці, не відвідала лиш Горган Осмолоди й Бескидів Заросляку.

– Я в гори от так, щоб просто в гори, ходила раз в житті на початку двохтисячних. Хотіла пройтись Чорногорою – побачити обсерваторію на Попі Івані, озеро Марічейка, збігати на Петрос і додому. Ми з першим чоловіком Сергієм були аж настільки наївні, що приїхали десь опівдні в Дземброню. Залишили “жигуля” біля сільського магазину – і пішли в гори. Маршрут складали по крихітній карті “Української радянської енциклопедії”. Видавалося, що там же все поруч, лиш кілька кілометрів між об’єктами. Тож й вдяглась, як на прогулянку: сумочка, шкіряні шорти, босоніжки з пластиковою підошвою. Ні їжі, ні води з собою не взяли. Вже через кілька годин підйому інші туристи дивилися на нас квадратними очима. Радість від краєвидів змінилася роздратованістю через взуття. Я таки дійшла до Вухатого каменя – на більше не вистачило. Чоловік просунувся трохи далі – щоб бодай здалеку сфотографувати обсерваторію. Відтоді я ніколи не ходила в гори. А от Сергій, хоч і не горів тією мандрівкою, захворів на них серйозно. Він багато де був – здається, навіть на Памірі.

Ірина планує ще одну подорож горами. Але коптером, щойно небо відкриють. Попри війну, письменниця й далі популяризує історичні памʼятки та культуру, пише статті, книжки. Чекає можливості знову політати на повітряній кулі у рідному Камʼянці-Подільському. Опікується котами, яких врятувала від смерті. Разом з сином живе у хаті свого прадіда, яку оздобила врятованими вітражами з Київщини. Покидати рідне місто не планує ні за яких обставин.

– Бо воно найкраще у світі. Я була б дуже нерозумна, якби виїхала.

Пустиннікова

Ірина з сином Григорієм біля Кам'янець-Подільського замку

Фото надала Ірина Пустиннікова

Придбати книжку Ірини Пустиннікової "Карпати. Коротка історія мандрів"

Схожі матеріали

Борислав 1200

Мандрівка Галичиною 1851 року

пагутяк сео

Мальмансталь. Галина Пагутяк

600.jpg

Перший український готель

Теребовля

Як в Теребовлі проростає туризм

Карпати 1100x400

Карпати. Місця сили

buchach 1200-630.jpg

Бучач: бути відповідальними – розвивати туризм

IMG_1575.jpg

Чорнобильські селфі

хотин-дрон.jpg

10 українських фортець, які ви маєте побачити до кінця зими

Zhovkva.jpg

Туризм ідеального міста Жовкви