"Сучасний Шевченко — це культ здорової людини", — Михайло Назаренко

Меми задля тяглости

Так само як в Англії існує культ Вільяма Шекспіра, в Україні є культ Тараса Шевченка. Культи бувають різні. Наш сучасний Шевченко — це культ здорової людини. Культ, який дає змогу спілкуватися з його об’єктом, змінювати ставлення до нього, гратись, оживлювати. Невипадково одразу після смерти Шевченка виникли легенди, начебто він не помер, а ще повернеться до свого народу. Невипадково в 1990-х у Харкові Сергій Жадан змусив пам’ятник Кобзареві зійти з постаменту та йти сучасним містом. Це все — ланцюжки однієї традиції. Шевченко живий, він з нами, актуальний і не потребує того, щоб ми дивилися на нього, роззявивши роти, знизу догори.

Кілька років тому Олександр Грехов спричинив шквал обурення своїм проєктом "Квантовий стрибок Шевченка". Той-таки Жадан написав пародійне листування Шевченка й Куліша, і тоді теж хтось образився. Шевченка надто часто вважають частиною не "канону", а "іконостаса", якщо використати термінологію сучасного літературознавця Марка Павлишина. Образ Кобзаря має бути незмінним — таким, яким начебто був завжди. 

Але твори Грехова, Жадана, інших — це продовження того, що насправді робили вже давно. Шевченко малював автошаржі, Карл Брюллов малював на нього карикатури. На початку 1910-х Осип Маковей написав оповідання, де Шевченко зустрічається з Михайлом Грушевським та іншими діячами того часу. Року 1914 Семенко написав у своєму футуристичному маніфесті: "Я палю свій Кобзар". Через 10 років своє зібрання творів він так і назвав — "Кобзар". У 1920-х футуристи в журналі "Нова ґенерація" започаткували серію "Реабілітація Шевченка". І так аж до постмодерністів. Це природний діалог. Неприродно, коли це когось обурює.

В УПА і на Майдані

Шевченко так чи так виникає в усі кризові моменти нової української історії. Його цитати — не завжди очевидні — постають у нових контекстах, митці знаходять явища сучасної культури, до яких можна його допасувати. Це почалося ще перед Першою світовою війною. У 1920-х і далі — в підрадянській Україні та в діаспорі — Шевченко став частиною пропаганди, і ілюстрованої також. Він воював на боці Червоної армії проти фашистів і в УПА — проти нацистів і комуністів. Це часто бачимо на плакатах і листівках того часу.

Відео з Майдану, де Сергій Нігоян читає поезію Кобзаря, невипадково стало таким популярним. Це поєднання історії, сучасности та поезії. Зображень Тараса Григоровича та цитат із нього було багато і під час Революції Гідности, і коли почалася війна. Навесні 2014-го мене вразив плакат із рядками з "Давидових псалмів": "Поборов Ти першу силу, побори ж і другу, ще лютішу!". Вже у 2022–2023 роках виникло безліч мемів, цитат, картин. Основними текстами стали "Заповіт" і "Кавказ". Тому що "І вражою злою кров’ю волю окропіте". Тому що "Борітеся — поборете". Шевченко пророкував, що кайдани будемо рвати — і от ми нарешті порвали. 

На слова Шевченка досі пишуть пісні. У росіян зазвичай пісні на слова класиків — це романси чи балади. В українців із Шевченкових текстів створювали реп, реґі, фолкрок. "Юркеш" поклав один вірш на музику гурту Rammstein. Наша сучасна культура поновлює тяглість від києворуської доби через добу бароко й до сучасности. А ще — актуалізовує постаті та твори класиків у масовій свідомості. Ми можемо зробити Шевченка героєм попкультури — отже, він і надалі для нас важливий.

Мережею шириться вірш про москалів, який приписують Шевченку, хоча справжній автор відомий — Ян Таксюр. Це явище, яке добре описали літературознавці. Ще 1863 року поезію Павла Чубинського "Ще не вмерла Україна" надрукували в добірці віршів Кобзаря. Така природна потреба людини: мав же Шевченко створити щось таке, що ми використовували б як ідеологічну зброю! Коли недостатньо того, що написав насправді, починаємо вигадувати. У цьому є небезпека. Ми справді можемо подумати, що Шевченко творив саме для нас і про нас. Хоча він, звісно, — людина XIX століття. Щоб цілковито зрозуміти його, ми маємо досліджувати контекст, у якому він існував, із ким полемізував, що приховано цитував. 

Військова форма замість кожуха

Після відновлення незалежности культ Шевченка попрямував двома шляхами. Це легко простежити за його візуальними образами. Навіть на гривнях спочатку він був жахливо намальований із вусами та в кожусі, потім його замінили на молодого. Ці два Шевченки доповнюють один одного. До війни це була культурна боротьба двох образів із поступовою перемогою молодого — його можна було вписати в будь-які сучасні, зрозумілі, актуальні контексти. Повернення до шаблонного Шевченка вже неможливе. Тепер ми можемо побачити його від молодого до зрілого, 47-річного.

Але навіть Тарас Григорович у кожусі, як на фото з Петербурзькою громадою, — не такий вже простий і зрозумілий. Він постійно так чи так створював різні образи — в житті та творчості. І, фотографуючись саме так, хотів показати, чим для нього стали 10 років солдатчини. Ми не можемо цей кожух відкинути, як закликав Іван Драч. Але його можна переосмислити. Кожух змінили військова форма, піксель. Так само як стрій молодого Шевченка замінили на косуху.

Історія промовляє до нас потужною мовою символів. Бої навесні 2022 року під Путивлем, Батурином, Крутами, Старобільськом — ніби вся наша історія від Ярославни до Мазепи й Жадана. Відео, де звільняють Балаклію і знімають плакат "Мы с Россией один народ", а під ним виявляється було "Борітеся — поборете", — це якраз визволення Шевченка, це нагадування, чому ми боремося і за що. 

Авжеж, Тарас Григорович ненавидів армію, бо вона була імперською. Він пишався, що так і не навчився ходити чітким солдатським кроком, тож видається людиною, не пристосованою до сучасної війни. Але ми точно можемо сказати, на чиєму боці він був би сьогодні. Щодо більшости письменників таке питання взагалі не виникає. На чиєму боці нині стояв би Данте?

Актуальний і небезпечний

Чому більшовики не намагалися позбутись Шевченка? Їм важливо було зробити національну еліту союзниками нової влади. Тарас Григорович виступав проти самодержавства та кріпацтва, тож міг бути пристосований до цієї ідеології, та для цього його треба було скоротити. Твори друкували майже всі, але тільки в академічних виданнях. З масових вирізали ті, що були на релігійні теми, де йшлося про москалів та імперію: "Розрита могила", "Великий льох", "Іржавець".

Шевченка проштовхували у сферу дружби народів. Є Пушкін, який — як було сказано офіційно — рідний усім народам, і є Шевченко — рідний лише українцям, але інші його теж поважають. Як українська культура мала бути другою серед рівних, так і Шевченко існував саме як селянський поет, важливий з боку соціального, але не як естетично актуальна постать. Як казав Євген Сверстюк, імперію лякала не українська культура як така, а основна українська культура. Тому шароварщину дозволяли, а те, що виходило за її межі, фальсифікували чи забороняли.

Сучасні росіяни вбачають у Шевченкові небезпеку. Можна згадати його прострілений пам’ятник у Бородянці. Це вже не "другорядний поетик", який писав про селян. Це один із тих, хто створив Україну такою, якою вона є. Україну, яка чинить спротив.

Один культуролог сказав, що з боку росіян ця війна — навіть не геноцид, а омніцид, бо вони хочуть знищити все, що пов’язано з Україною. Та попри це, пам’ятники Шевченкові вціліли, а окуповані міста повертаються. Мабуть, після перемоги головними для нас рядками Кобзаря стануть "І на оновленій землі врага не буде, супостата". Певно, знайдемо щось і з менш відомого. А далі вже кожен поворот історії актуалізуватиме Шевченка по-новому.