"Ми не називали їх “бандерівцями” – то були “наші хлопці”"

17:10, 20 липня 2022

Бусовисько_ЛІД

Багато українських пісень набули серед людей такої слави, що їх вважали народними. Хоча часто мають конкретних авторів.

91-річна Ганна Гурин із карпатського села Бусовисько – авторка однієї з найвідоміших повстанських пісень "Ой, у лісі, на полянці". Ці рядки ґрунтуються на реальних подіях. Пісня є хронікою, у якій відображено облаву радянського винищувального батальйону на невеликий загін повстанців у вже повоєнній Галичині 1947 року. Тоді під час раптового нападу було вбито трьох хлопців-бандерівців. Того ж дня троє місцевих дівчат, які брали участь у русі опору й допомагали повстанцям, під враженням від вбивства склали пісню. Дуже швидко вона стала "народною". 

пуківський.jpg

Юрій Пуківський

кандидат історичних наук, етнолог

Я народилася 1928 року, 22 грудня на Ганни. Тому так мене і назвали.

Тато звався Тимофій, а мама – Мотрона. Писалися Кость. А тепер я Гурин. Тато був свідома людина. Він був на австрійській війні. Вже демобілізувався, вже був вдома, оженився, вже й дитина була. Але забирали на українську війну. Так казали. На українсько-польську. Воював біля Хирова. 

В 1914 році ту’ в селі було товариство "Луг". І тато вже був в тім товаристві ше до війни. Вчили різні вправи. Співали: "Гей, там на горі Січ іде". Вони з топірцями виступали в Бусовиську, і сам Андрей Шептицький похвалив Бусовисько. То так мій тато розказував. Він був активний. 

Колись люди жили на одній бульбіПрацювали в полі, жили з вирощеного. – Ред., ну, ше мали корову… І коли йшли до читальні – тих людей називали "читальняники". Бо були такі, шо не йшли. Завжди так є, шо частина якась свідома. Так було і буде.

106_Bolotnia_Grygorii Kotovskyj.jpg

Товариство "Луг" в Болотні, 1930-ті роки

Фото: архів проєкту "Локальна історія"

Поки будувалася читальня, то вистави ставили в такій великій стодолі. Там зробили якесь підвищення. І люди стоячи – прийшли і подивилися. Якісь там копійки кидали, і вже трошки тих грошей є.

Ну а потім, то вже дуже добре пам’ятаю, як мали викінчувати читальню. А грошей вже нема. Вже нема і якось так. І, значить, придумали таку коляду:

Нова радість стала, яка не бувала,

Серед села кола церкви "Просвіта" засяла.

Здвигнули ї’ люди, ревні українці,

Щоби мали де зійтися у своїй домівці.

А ви, люди добрі, не дивуйтесь з того,

Що ми нині колядуєм звичаю дивного!

Відкривайте двері та давайте гроші,

Щоби було чим скінчити цей дім прехороший!

То так будували. Можете собі уявити. І побудували.

Була парафія на два села: Лужок і Бусовисько. І був парохом Юліян Татомир. То він був навіть свого часу сенатором в польському сеймі. А в 1918 році, коли коротенько була незалежна Україна, коли проголосили Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР), то він був в Самборі. Був інспектором освіти той Татомир. А в 1944 році він виїхав – як то казали, втікав за німцями. Був декілька років в Австрії. В Австрії помер. Мав синів Славка та Чеська. Він був дуже патріот, націоналіст. Тоді вже "Сокіл" був, організація молодіжна. То Татомир заснував. Жінки були в організації "Союз українок". Село було навіть дуже свідоме.

Відкрили читальню в 1934 році. Вже "Просвіта" була. Але в 1938 році, перед самою війною, поляки казали запльомбували. Ну, опечатали будинок. То вже перенесли ту всю роботу до нас, до мого будинку. В нас були дві великі кімнати. А ми дуже послушні були діти, тихесенько в куточку сиділи. Так пам’ятаю, як ті проби робили. П’єса називаласі "Кукіль на ниві". Ну, і дівчина мала так бігти – а тут стерня, і вона мала поколоти собі ногу. І мала впасти. А я так сиділа і думала: "О, навіть не вміє показати. Я би ліпше показала, як впасти".

shkola-busovysko-2

Школа у с. Бусовисько (тепер Старосамбірський район Львівської области)

Фото: lvivskansen.org

Вчителька Сохацка була полька. Кричала до нас: "Чий хліб їсте? Польский! А на чиїй землі живете? На польскій!". То мала бути Польща. 

За Польщі приїжджали до нас, в село наше відпочивати. Так, як тепер на курорт їдуть. То більше в селі будинків було – шоб приймати відпочиваючих. Вже і молоко продавали тим літникам. Називали їх "літники". На літо приїжджали. Поляки і жиди приїжджали. Українців мало. Зі Львова і навіть з Кракова були. А переважно зі Львова. Приїжджали більшість хворі туберкульозом. Тому шо тут були кошари такі, де люди тримали вівці. Зганяли там овець, робили високу загорожу. Доїли, робили будзю. А лишалася сироватка – "жинтиця" називали. То ті літники ходили пити ту жинтицю. Казали, шо то помічне. Так лікувалися. Тим було вигідно, шо була станція, поїзд приходив. Ходили переважно на ріку купатися, загарати. В нас постійно, кожне літо були.

В нас було, раптом, три жиди. Був Йосько і той Шпіц. І той торгував, і той торгував. Шпіц, то камінні мав. А Йосько мав магазин. І на Горбі ше був жид: тютюн, папіроси. То тато мене посилав. Але як була кооператива, то вже нє. Коли побудували свою кооперативу, казали: "Свій до свого по своє". Були кооператори, давали внески. Вже були по хатах магазини.

Як прийшли москалі перші, я добре пам’ятаю. Ту’ на тартаку частина якась воєнна стояла. Чомусь дуже смерділи. В нас люди чисті були, хоч і бідні. До нас до хати приходив, ми його називали "свій хлоп". Він десь із Полтави був. Спочатку нічого так було. Аж почалися арешти. На "ксєндзовій загоді" зробили мітинг. Якесь підвищення зробили. Сеня вивезли до Сибіру. Він був комуніст ше за Польщі, в КПЗУКомуністична партія Західної України. – Ред.. В 40-му почалися арешти. Моя баба в Лужку була. Вона вийшла другий раз заміж за лісника. То в 40-му бабу вивезли в Омську область. Там набідилися страшно.

Пам'ятаю як прийшли перші москалі — чомусь дуже смерділи. В нас люди чисті були, хоч і бідні

Як прийшли німці, німців стрічали. То проголосили у Львові незалежну Україну. Чутка пішла. Багато хлопців поїхали на роботу до Німеччини. 

А там в 44-му знову прийшли москалі. Хлопці – одні на війну, а другі в ліс. Наші хлопці замість на призов йти в Спас, бо там був районРайонний центр. – Ред., то просто пішли в ліс. Ну, десь чоловік десять їх. Та й лишився з них живий один Павло. 

То з Бусовиськ вийшла та пісня "Ой, у лісі на полянці стояли повстанці". То не героїчна сторінка була. То просто, на мою думку, була зрада. 

То була неділя ранком 20 липня 1946 року. Невелика група повстанців тут зійшли до села. То була частина відділу – чоловік двадцять, більше там не було. З села нашого були, і з Лужка, з сусіднього села. Вони ночували в криївці (бо я знаю, де криївка), а зійшли в потік. І поставили сторожу – Юзьо Щербанів стояв на сторожі. Переважно, як облавники, то йшли не звідтам, а як від цвинтаря дорога. А той раз вони наступили звідтам. Там навіть дороги не було. Вони мусіли знати вже: то мусіла бути зрада. 

То ми дівчата, моя товаришка Гурин Ярослава, я і ше моя двоюрідна сестра, Кость Степанія, ми ту пісню складали таки того самого дня. Сотник "Соловій" – а ми його назвали в пісні "Соловейко", бо то так виходило нам до рими, та його хлопці порозбиралися, милися в потоці. І того "Соловія" стриг якраз з нашого села чоловік. Стриглися, брилися – отаке-во хлопці там. І тут раптом ні з того ні з сього напали на них... Та моя двоюрідна сестра, шо ми з нею пісню складали, була присутня там. Тому ми так то всьо знали. А ми з Славком, братом, в церкві були. Ми взнали, як вийшли з церкви. 

Ну, і шо… Вони з кулемета з гори. Там видно, як на долоні, все. Посікли їх. А той вже Залога, шо стриг того сотника "Соловія", то казав, шо куля його прошила, а він ше крикнув: "Хлопці, я ранений!". І Залога побіг – не туда в село, а побіг в ліс. І хлопці всі полетіли в ліс, а один пішов туди, як на цвинтар, в інший бік. Перед тим він стояв з моєю сестрою Стефою і казав: "Мені так вже надоїла та зброя". І підкинув кулемет догори, і він заблистів так на сонці – і відразу почалася атака. Я не тверджу, шо то він точно знак подав. Але то так на то виглядає. Але він і після того був в партизанці. Загинув в 1947 році. Ну, невідомо...

Ми, дівчата, склали ту пісню. Нас то боліло. То були наші хлопці. Ми не називали їх "бандерівці" чи "повстанці" – то були "наші хлопці", всьо. Ми були там між ними як дома.

Моя сестра там пасла корови. І знала їх. Вона то все бачила. "Соловій" там так і помер. Ше одного з Лужка так само – на смерть. А одного ранено. А він був ад’ютант того "Соловія". Такий красивий хлопець був, гарно малював, гарно вчився. Двоюрідний брат мій, маминої сестри син. Ну, і він, коли там мився в потоці, то йому дві ноги перебили. І то, казали, розривними кулями. Він ше зліз в потік і на себе натягнув, як то в потоці, всяке ріщеХмиз. – Ред.. Він то всьо на себе натягнув і під то ріща заліз в самому потоці. А над потоком дорога була. Вони бігають горою. Знають, шо поранили – матюкаються, хочуть його знайти. І його все-таки не знайшли. А тоді дуже дощ зачав падати. Пастухи мали по обіді гнати худобу – вже не гнали. Та й боялися люди. Він думав, шо виженуть корови і його там знайдуть. Так дощ на нього лляв цілий день. Аж в понеділок рано люди вигнали худобу на пасовисько, як звичайно. А там якийсь стогін. Вони до потока, а там Богдан. Ше говорив: "Я ду-ду-ду-дуже змерз". Вже не міг говорити. Пастухи побігли в село. Прийшли люди, перенесли його на поляну. В тих ранах вже жаби були. Він ше говорив: "Як я чекав, як я чекав, шо хтось прийде". Казав: "Я би випив трошка горівки". Та Стефа побігла в село. Не могла дістати в селі горівки. Хтось їй там дав сок яфиновий. Принесла йому той сік, він ше то лиґнув, а яфину не міг проковтнути. До вечера помер. 

Потім вона пішла то його сестрі сказала. Мій чоловік, а її брат пішов, шоб поховати його. Взяв коня, фіру. Поїхали там. Його поклали на фіру, накидали всякого ріща, завезли на цвинтар. Яму ще ранче вибрали. Навіть не оділи його. Той костюм кинула на него сестра Рузя. І так його поховали. Я пам’ятаю, як дуже заводила вже сестра його Рузя. Посходилися тоді дівчата і зложили ту пісню. Шо ту’ героїчного? Загинули та й всьо. Двох забрали до району. "Соловія" і "Соколенка" фірою повезли в Стрілки. Їх там біля вокзалу закопали. Тільки Богдана ми поховали в селі. 

Знаєте слова Романа Шухевича? "Ми свідомі того, шо ми загинемо, але наші тіла будуть добривом для майбутніх поколінь".

В славних горах у Карпатах

Над Дністром рікою

Тягнуться ліси і гори

Чорною смугою.

Під горою, на полянці

Стояли повстанці.

Вони зійшли до потока

Умиватися вранці.

Повмивалися повстанці,

Декотрі зібрались,

Більшовицького нападу 

Та й не сподівались.

А москалі проклятії

З гори наступили

Наших славних партизанів

Кулями накрили.

Заревіли кулемети,

Немовби скажені.

Крикнув сотник "Соловейко":

"Хлопці, я ранений".

І не думаючи довго пістолю виймає.

Прострілює собі груди

З хлопцями прощаєсь.

– Прощавайте, любі друзі,

Бийтесь до загину.

 Бороніть і захищайте,

 Рідну Україну.

І то першого дня – в неділю до вечора ми ту пісню склали. І пішли до Цапа та заспівали. Ми жили тими хлопцями, тим лісом. Ми співали на мельодію "Думи мої, думи" – бо шо ми могли придумати? Яку мельодію. Гурт дрогобицький "Соколи" десь то вчули ті слова і то обробили, скоротили.

А потім, як вже Богдан помер, то ми дочинили ше далі куплети:

Це все діялося в липні,

У неділю вранці.

Так невинно там упали

Наші три повстанці.

Упав "Соловій", упав "Орест",

Впав і "Соколенко".

Крикнув: "Слава Україні! 

Прощай, рідна ненько".

Я ше так сперечалася з дівчатами: "В сорок шостому в липні…", чи просто "Це діялося в липні...". І над тими словами "бороніть і захищайте". Бо то одно і то саме. Але так нам виходило. Такі з нас поетки. Ми однолітки, з першого класу до школи разом ходили. Та пісня складалася в нас на подвір’ї. А в нас було каміння на півницюПогріб. – Ред. завезено. І там заросло і кропив’я, і кущі якісь були. Ми так заховалися там всі три в то хабаззя, ніби нас хтось має побачити і буде вже знати, шо ми ту’ робим. Така була пересторога. 

То не тільки ми, то ціле село помагало. 48-й рік вже. Ми з Славкою несем їсти хлопцям. Мій тато тоді був головою сільської ради. Тато знав, шо я понесла їсти. Пшоно маю. В нас проса ніхто майже не сіяв – пшона мало було. Ми зварили – воно рідке. Кажу: "Славка, знаєш шо? А яйця є!". Ми взєли шось два чи три яйця, розколотили – і в те пшоно. Воно кипіло – таке смачне вийшло. Ми такі щасливі! Вже така велика банька пшона. Хтось пиріг ше спік. Якась ше кава чи молоко. Ну, я маю в двох руках, несу, і вона так само. Тут гора гола-гола. То були всьо поля. Межа і поле, межа і поле. І ми так горою йдемо зі Славкою. Але мали-сьмо розум – взєли серпи на плечі. Стоїмо на містку вже біля сільської ради на дорозі. І уповноважений, такий Труханов був: "Костю, ти так запевняєш, шо в нас "бандерів" нема, шо в нас ніхто їх не годує…". І знімає автомат – стріляти буде. Хмарно було. А в той момент, як він зняв автомат, так сонце яскраво засвітило. І серпи наші так аж заблищали. Казав тато, шо в той момент половина голови посивіла в нього. А він мене дуже любив. І той вже зняв з приціла нас. Тато каже: "Та ти видиш, шо жінки йдуть жати? Там за горов овес є і пішли жати і женцям понесли їсти". Така наша молодість була. 

Як шось нам бракувало, чи муки, чи сметани, то могли когось залучити такого надійного. Коли треба було приготувати, то вони давали знати. Не кожен день ми носили. Ше пастухами харчі передавали їм. Договорувалися. Був зв’язок з селом.

Наша якась доля така, наших українців – постійно оплакуємо жертви. А героїзму мало. 

Схожі матеріали

1.Кавер_головна_1200х600_.jpg

“Честь Божій дитині!”: якими були колядки УПА

hitar2.jpg

(Не)вирване коріння. Репортаж із "партизанської столиці" — Хітара

karaimy800.jpg

Ребека-Ольга-Лонгина. Життя однієї черниці

seo_image.jpg

“З автомата стріляти не можу. Моя зброя – різець”, – Ніл Хасевич

600.jpg

Гуцулка з Криворівні, яка стала легендою

600.jpg

Полювання на президента

Lvivskyi viddil «Soiuzu ukrainok»_005.png

Союзниці України: історія найбільшої жіночої організації ХХ століття

1200х600.jpg

"Про ідею, час якої настав". Огляд книги "Останній командир УПА" Аліни Понипаляк

сео 600х400.jpg

“Нас визволили, і нема на то ради”. Як відбувалась окупація Галичини "першими совітами"