"Ми не могли собі уявити України"

"Янку, втікай, бо буде біда"

— Батьки нас вчили. Пхали нам в голову: Україна, Україна і ще раз Україна. І ми всі ці роки стежили за життям в Україні. В нашій хаті розмовляли тільки українською мовою, ми ходили до церкви, — розповідає Надія Галабурда.

Пані Надія народилася в Бельгії. Її батьки переїхали туди з німецьких таборів для Ді-Пі. Мати прибула до Німеччини з села Завій, що під Калушем. Їй тоді було тринадцять років, вона працювала на примусових роботах у селі Гархен-Енґельсберґ неподалік Мюнхена. Надіїн батько походив із села Старе Брусно, що на Любачівщині, нині — територія Польщі. Мусив тікати, бо співпрацював із підпіллям.

— У 1944 році він втік звідти, щоб його не заарештували за те, що носив до лісу зброю й інші речі. Якось прийшов один поляк і сказав: "Янку, втікай, бо буде біда", — розповідає пані Надія.

Спочатку батько працював на збройовій фабриці, потім її розбомбила американська авіація. Після капітуляції Німеччини опинився у таборі Ді-Пі у Штефанскірхені.

Надіїні батьки на десятиліття втратили контакт із ріднею в Україні. Власник господарства, на якому працювала мати, мав сина, що воював на українській території — він допомагав передавати листи материним батькам.

— А тато взагалі не мав жодних контактів. Старша батькова сестра розшукала його аж у 1970-х роках через Червоний Хрест у Москві, — каже пані Надія.

"Виловлювали й передавали совєтам"

У таборах Ді-Пі українці намагалися провадити якомога повноцінніше життя. Йшлося не лише про побут, а й про інтелектуальний і духовний розвиток. Люди, які опинилися у безпеці, але на чужій землі, починали боротьбу за збереження ідентичности. Яка потім мала продовжитись у їхніх дітях.

— Загалом життя у таборах було скрутним. Діставали допомóгові пачки з продуктами — навіть шоколад був. Із США також надходили такі пачки… Там було типове таборове життя. Але люди намагались відтворити свій минулий побут і життя загалом. Діяла школа. У ній також навчали дорослих різних професій, щоб вони мали роботу. В таборах мали свою церкву. Батьки мені розповідали, що відзначали дні Шевченка. Тобто там і вірші декламували, і танці танцювали, і вишивали, — розповідає Надія Галабурда.

Жінка пригадує із розповідей батьків, що в таборах мешкали переважно люди, привезені на примусові роботи.

— Були й політичні, вже переважно ті, хто переходили кордон наприкінці 1940-х — у 1950-х роках, частіше "упівціЧлени УПА.

Українці шукали можливість для подальшої міграції — до Канади, США, Великої Британії, Франції тощо. Інші отримували в Німеччині статус Heimatlose Ausländer — позбавлені громадянства. Вони не мали права покидати німецької території, зате для багатьох українців цей статус гарантував безпеку.

— Вони не хотіли, щоб їх репатріювали до СРСР. Було таке, що людей виловлювали й передавали совєтам, а ті депортовували їх до Сибіру, — пояснює пані Галабурда.

Надіїні батьки відважились поїхати до Бельгії. Тато вирушив у квітні 1947-го, мама — у жовтні. Там отримали статус політичних втікачів.

— Ми мали так званий синій паспорт від ООН. Ми могли їздити по інших країнах, окрім тих, що були за "залізною завісою".

"Україна — це там, де багато сонячного неба"

Після таборів Ді-Пі батьки Романа Шупера не мігрували й вирішили залишитись у Німеччині.

— Німеччина була суцільною руїною. Мої батьки й такі, як вони, свідомо тут залишались, бо мали доручення. Тут була штаб-квартира Організації українських націоналістів — і першої, і другої, і потім третьої, як вони розкололисьЙдеться про ОУН (б), ОУН (м) і ОУН (з). І вони кожна по-своєму виконували свою політичну роботу й налагоджували зв’язки з Україною, — розповідає пан Шупер.

Панові Роману 73 роки. Ми зустрілися з ним у його мюнхенській квартирі: простора, світла, повсюди — твори українського мистецтва.

Батьки пана Романа належали до підпілля. Їхня група переходила західний кордон із дорученням сформувати осередок, який би підтримував визвольну боротьбу, контактував з Україною, збирав потрібну інформацію тощо. Така діяльність вимагала конспірації.

— До 1991 року я навіть не знав, де мій батько народився. Про нього більше дізнався з радянської преси, де писали, який він «головоріз», і на якій машині катається, і що він агент ЦРУ. Моя тета була секретаркою Бандери. Ще студенткою брала участь у різних акціях. Її судили, вона сиділа в польській тюрмі, потім більшовики прийшли. Дитині про таке розповідати не будете, — пояснює пан Шупер.

Пан Роман зізнається, що він чув небагато розповідей про Україну, зокрема про родинні взаємини.

— Розповідали там якісь "анекдоти"Тобто оповідки, що чиясь бабця є там і там. Що копали м’яча проти поляків. Тоді більшість людей вийшла з підпілля чи була з ним пов’язана. Про родину не розповідали… Про Україну переповідали піснями, віршами, виставами, святкуваннями Миколая, Різдва. Ми жили уявленнями, що Україна — це там, де багато сонячного неба, — пригадує Роман Шупер.

Надія Галабурда теж каже, що уявлення про Україну було стереотипним.

— Як мене таке запитують, то я завжди переходжу на один анекдот, події відбувались в Австралії. Була одна подія для молоді, та й там запитали дитину, як вона собі Україну уявляє. А вона каже, що так, як Тарас Шевченко писав: хати, сіно. Ми не могли собі уявити України, бо тут була закрита зона, інформація майже не виходила. Все, що можна було прочитати в газетах або книжках, то ми те все читали й з того мали якесь уявлення.

Пані Надія (і пан Роман також) зізнається, що вона мало що чула про батьківщину від батьків.

— Мама мала 13 років. Востаннє як була вдома, то так багато не могла розповідати. Розповідала про родину, переважно про тіток, сестер, про бабу. Але мало, дуже мало. Ми з тієї діаспори, що дуже мало взяли з собою із дому. Хіба якісь старі фото — але і їх дуже мало.

Надія Галабурда бачить тут паралель із нинішньою війною.

— Тепер то схоже. Люди виїжджають під ракетами й теж не завжди можуть взяти щось із собою.

"Деякі не хотіли розмовляти"

Ми двічі зустрічалися з Надією Галабурдою, щоб записати інтерв’ю. Одного разу розмовляли в неї вдома. Її оселя повністю заставлена книжками — у шафі, на столі, на ліжку, на вільних поверхнях. У її бібліотеці переважно історична та художня література.

— Батьки наші мали таку "хворобу", як я зараз: книжки, книжки. Вони дуже багато купували. І, до речі, ті книжки, що в нас було їх повно, після [відновлення] Незалежности дуже багато пішли в Україну, — розповідає пані Надія.

Другого разу ми зустрілися на території української церкви в Мюнхені. Там власне була виставка її писанок.

Надії Галабурді 66 років. На перший погляд вона сувора, але у тривалішій розмові виявляється дуже приємною і доброю, світлою людиною. Можливо, суворість пов’язана з армійським минулим жінки — пані Надія десять років провела у війську: три роки служила у британській зоні Німеччини, а потім будувала військову кар’єру у Брюсселі.

— Тато був дуже-дуже проти того. Він хотів, щоб я продовжувала навчатись. А я сказала, що хочу до війська. Мама підтримала: "Ти маєш свій розум, ти знаєш, що робиш", — пригадує пані Галабурда.

Українці закордоном старалися берегти свою ідентичність і мусили гуртуватися.

— У Бельгії була Спілка української молоді. Організовувала літні табори, діяли також осередки чи відділи, де щотижня чи раз на два тижні проводили уроки, вчили історію. У Німеччині й досі є "Пласт", СУМ. Мій батько керував танцювальним гуртком, і вони їздили на фестивалі до Німеччини, Бельгії. Мама працювала з жіночими організаціями, робила виставки в різних містах, — розповідає пані Надія.

Водночас підтверджує, що в діаспорі є багато суперечностей.. Їй особливо прикро за так звану стару діаспору.

— Суперечності є. Але переважно через нерозуміння контексту, як і чому ми тут опинилися. Є наша повоєнна еміграція. Багато українців з походження у 1980-х роках із Польщі приїхало. Далі була хвиля у 1990-х та 2000-х роках. Тим людям теж було важко. Пригадую, як у Канаді ті люди, які в 1990-х виїжджали, називали нашу хвилю "банятство" — наче старі баняки. Думаю, що це природне таке, що ті критикують тих, а ті — тих. Насправді ми разом всі тримались, де б не жили, — розповідає пані Галабурда.

— Тут ще треба розуміти, що еміграція, яка виїхала в 1990-х роках, — то була економічна хвиля. Їм йшлося про те, щоб заробити, прогодувати, вивчити дітей. І вони тоді не цікавилися громадою чи церквою, або ж слабко цікавилися. Пам’ятаю, як 2004 року в Італії був з’їзд, і тоді ми в парку зустрічались із жінками-заробітчанками. Деякі не хотіли розмовляти, тікали. Небагатьох тоді цікавила Україна — йшлося про те, щоб прогодувати сім’ю. Але потім ті, які залишались на довше, легалізовувались, то вже й до церкви приходили чи дітей до суботньої школи приводили, до "Пласту" чи СУМу, — додає пані Надія.

Перше повернення

Українці з таборів Ді-Пі мріяли про час, коли Україна стане вільною, а Радянський Союз розпадеться.

Сім’я Надії Галабурди була політично активною.

— У 1970-х роках організовували голодовки за наших дисидентів. Як Валентина Мороза заарештували, то ми також виходили на вулиці, — пригадує жінка.

Багато українців мріяли повернутися на рідну землю.

— З тої генерації багато так думало. Але чим довше вони залишалися тут й чим більше вони спостерігали за політичною ситуацією у світі, тим складніше було про це думати. Мій батько до останнього не хотів змінювати громадянства з українського на бельгійське. Він довго тримався того статусу, та в один день вийшло так, що він мусив його взяти, і він це зробив, — розповідає пані Галабурда.

У 1991 році Надіїні батьки стояли перед Верховною Радою у день, коли парламент проголошував відновлення Незалежности України. І тільки-но посипався Радянський Союз, вони приїжджали до України майже щороку.

Роман Шупер уперше побував в Україні 1990 року. Тоді в Києві проводили Дні Мюнхена — це міста-побратими. Із Баварії до української столиці вирушила ціла делегація.

— Ох нас тоді й перевіряли! Як тільки в аеропорті показали паспорти, нам сказали: почекайте, будь ласка, секундочку, і пішли телефонувати. Тоді прийшов один із двома зірками, а потім другий із трьома. Допитували, хто ми є і чому приїхали.

Для них це все Russland

Роман Шупер і Надія Галабурда розповідають: їм із молодих літ доводилося пояснювати, що українці — окремий народ, який має власну історію державности.

— Мені якось на роботі одна колега-німкеня сказала: "Це був Совєцький Союз, так? Були республіки, і цей Совєцький Союз — то було для нас все Росія. І тому ми не можемо розуміти ту різницю". Для них це загалом все було Russland, — пригадує пані Надія.

— Коли я до школи ходив, то знання про Україну тут були дуже убогими. І російськоцентричне бачення — то є така німецько-російська традиція ще з імперських часів, — додає Роман Шупер.

Чоловік зазначає, що повномасштабна війна Росії вплинула на погляди німців про Україну та українців.

— Колись для нас побачити синьо-жовтий прапор по телевізору чи статтю прочитати — це було щось таке рідкісне. Як десь таке щось траплялось, то ми робили копії і ділились одні з одними. Уже з’являються поважні німецькі голоси, які ту російську пропаганду спростовують і переходять на позиції самостійного, українського й державницького, — зазначає Роман Шупер.

Водночас він зауважив, що російський шовінізм став нахабнішим.

— Є така думка, що це все активізувалося гостріше якраз із приходом Путіна до влади. Раніше воно не було таким агресивним. Навіть ті так звані російські німці не були такими чутними. Але з приходом Путіна вони розкрутили ту пропаганду. Раніше я не відчував, що воно так агресивно йде проти українства. Коли я тут жив, виростав та вчився, то від колег ніколи не чув такого, що ми буцімто нацисти.

На думку пана Романа, часткова відповідальність лежить і на Українській державі, яка не створила ефективних інституцій, щоби протидіяти російській пропаганді в медіа та історіографії.

 — Інший момент — це російськомовність. Ви якщо зайдете в наше консульство, то там відвідувачі дуже багато російською спілкуються. То чому ми дивуємось, що Німеччина має собі образ якогось не такого українця? Як він чи вона може зрозуміти, що там є якась різниця? — дивується пан Шупер.

Пана Романа таке ставлення до української мови болить. Адже він, народжений на чужині, усе своє життя береже рідну мову.