Малювати склом

Полотно для художника

Я ознайомилася зі склом, коли вступила до Львівської національної академії мистецтв. І це трапилося геть випадково. Десь у 8-му класі в нас з’явилася вчителька малювання, яка закінчувала Коледж декоративного та ужиткового мистецтва імені Івана Труша. Мені дуже подобався її підхід і я навіть ходила до неї на додаткові заняття. Ми багато розмовляли про усілякі творчі спеціальності і тоді я подумала, що було би класно піти вивчати дизайн інтер’єру. Але на цю спеціальність був чи не найвищий конкурс, і мені порадили вступати на кафедру художнього скла, яка, до речі, єдина в Україні, а вже потім перевестися.

Я майже нічого не знала про скло й на першій співбесіді з деканом змогла розповісти лише про те, як колись розмальовувала пляшки. Це для мене було щось дивне та незрозуміле, але водночас захопливе. У нас була маленька група й викладачі давали нам свободу. Ми мали багато занять із живопису, скульптури, рисунка. Я почала ставитися до скла, як до матеріалу, з якого можна щось зробити. Розуміла, що воно – як полотно для художника, навіть ще крутіше. Бо скло може бути і прозорим, і кольоровим, і об’ємним, і пласким.

Через два роки навчання я потрапила на заняття спеціальності дизайн інтер’єрів і зрозуміла, як добре, що туди не потрапила. У них було багато роботи з макетами, усе таке кропітке. А я люблю малювати без ескізів та швидко. Не сиджу на одному місці.

Як запікають скло

Дуже цікава гутна техніка. В академії є гутна піч, яка дуже рідко трапляється в Європі. Вона була доволі поширена в давнину. Особливість техніки полягає у тому, що піч розпалюють до височезної температури – 1 400 градусів за Цельсієм. За таких умов скло стає рідким, і майстер може видути з нього що завгодно. Колись ці печі були на дровах, тому їх часто будували в селах поблизу лісу. А самі ж села мали назви Гутне, Гута тощо.

Я найбільше працюю у техніці спікання, бо вона доступніша в умовах відкритих і закритих майстерень. Найважливіше в ній – висока температура, яка дає змогу кілька шматків скла, переважно кольорових, з’єднати в один. А ще можна додати метали й усіляко розписувати. Цікава техніка “вітраж”, але я її рідше застосовую, бо вона шкідливіша для здоров’я через використання свинцю й олова.

Мінус тієї техніки, у якій працюю, – це дорогі матеріали, я їх замовляю переважно за кордоном. Муфельні пічки теж доволі вартісні. Маю три: для ресайклінгу, для випікання виробів та для майстер-класів. Першу ми придбали геть випадково: на паралелі вчилися хлопці, які самі почали їх виготовляти. Котрийсь із замовників відмовився платили і так у нас з’явилася піч усього за 6 тисяч гривень. На ній ми працюємо вже понад десять років. Перевага техніки спікання у тому, що уже готовий виріб можна розбити і перепекти, якщо він тобі не до вподоби, або коли щось пішло не так. Я пробувала спекти у склі напевно вже все: і фотографії, і плівку, і рослини. Найважче завжди дочекатися наступного дня, коли можна відкрити піч і побачити, що ж із того вийшло.

“Щось цікаве” і 16 квадратних метрів

Ідеї авторських виробів почали з’являтися, коли ми познайомилися із Романом Якраз тоді у Львові активізувався фестивальний рух і ми багато подорожували. Він випадково побачив, як ми із товаришкою виготовляли прикраси вдома на кухні, і його підприємницьке бажання підказало, що їх можна продавати. Ми тоді не дуже охоче почали експериментувати, а Роман їздив по фестивалях із прикрасами й намагався їх продавати, інколи їздили всі разом.

Потім він почав продавати їх у Львові на вулицях просто на звичайному столику. Ми побачили, що людей це зацікавило, і почали мріяти про крамничку. Якось швидко і спонтанно натрапили на оренду приміщення на площі Ринок. І так з’явилась крамничка “Щось цікаве”. Ми були молоді, тому легко її відкрили. Ми не мали стратегії, просто уявляли, як усе має бути, і робили.

Ми були дуже захоплені ремонтом, а коли вже треба було писати якісь анонси, то згадали що не маємо назви. Хтось із нас сказав, що “нам конче треба щось цікаве”. Так воно й зажило. Спочатку у крамничці виставили ті роботи, які ще колись робили в академії. І знайомі самі почали приносити свої вироби. Дуже швидко ми перетворилися на повноцінну крамничку, де були представлені і кераміка, і живопис, і скло. І це все – на 16 квадратних метрах.

У “Щось цікаве” ідеї завжди приходять від людей. Ми любимо з ними спілкуватися, запитуємо, що їм подобається. Якось кілька людей нам сказали, якби в нас можна було ще й купити каву, то вони просто приходили б сюди, сиділи та милувалися виробами. Так і з’явилася наша кав’ярня. Потім почалися запитання, на кшталт, “А як це зробити?”, після яких ми почали проводити майстер-класи.

“Haluzka”

Був такий період, коли моя подруга відокремилась від нас, Роман поїхав на якийсь час до іншого міста, а я три місяці сиділа у крамниці та вникала в усілякі бухгалтерські нюанси. Тоді сказала собі: “Воу! Ти ж художниця, що ти робиш? Треба створювати щось своє”.

Ми вже мали в майстерні пічки, тому в експериментах мене ніхто не обмежував. Тема природи мені подобалася ще від часів навчання в академії. Хотілося зробити щось зовсім несхоже на ті прикраси, що вже були в нашій крамниці. Так з’явилася перша брошка у вигляді галузки. Я мала побоювання, наскільки вона буде міцною, чи не занадто грубо виглядає. Але з’явилося кілька інших прикрас і я загорілася: намалювала логотип, вигадала назву, створила сторінки в соцмережах. 

Тепер це вже трохи більший бренд, ніж просто серія прикрас. Якийсь період я багато робила скляних картин. Хотілося донести людям, що картину зі скла можна так само повісити вдома, як живопис чи графіку. Згодом додала до цих елементів декору ще трохи практичності – дзеркала. Сьогодні ми експериментуємо з посудом. Це лише початок, але нам це подобається і ми готові розвиватися.

Щоразу після індивідуальних замовлень я кажу, що не братиму їх більше. Мені досі за 10 років не набридло скло, бо я роблю те, що подобається. Його купують у крамничці чи в соціальних мережах і ніхто не ставить чітких вимог. Бо в художників часто виникає багато труднощів із технічними завданнями. Але ми завжди за щось нове, за експерименти. Були, наприклад, клієнти, які часто заходили до кав’ярні і врешті покликали нас допомогти з оздобленням, коли вдома робили ремонт. Я називаю їхню квартиру міні-музеєм, бо там усе – від люстри до картин й оздоблення вікон – нашого виконання. Це неймовірно приємно відчувати таку довіру. Бувало й таке, що ми не до кінця розуміли замовників.

Цікаві Експерименти Художників

Ц.Е.Х. – це простір, де відбуваються Цікаві Експерименти Художників. Він розташований на кераміко-скульптурній фабриці. У якийсь момент ми зрозуміли, що багато речей складаємо у дворі. Адже могли побачити крісло на смітнику, принести додому й відновити його. Але доки ти не зачистиш і не пофарбуєш, його потрібно десь зберігати. І ми це все складали у дворику. Тоді хтось зі знайомих розповів про приміщення колишньої фабрики. Тому Ц.Е.Х. спочатку був нашим складом, який невдовзі перетворився на міні-офіс. Згодом ми переїхали на інший поверх, де було аж 300 квадратів простору. Після «Щось цікаве» ми були в захваті від тих порожніх стін, на яких можна так багато усього розмістити. І витратили доволі багато часу на ремонт, бо треба було чистити, фарбувати, змінювати вікна й меблі. Мені здається, що той ремонт досі триває і буде тривати ще довго. Але сьогодні це дуже важливий простір, де ми спікаємо скло, експериментуємо, забезпечуємо вторинне перероблення скляного сміття. Цікавіше, звісно, працювати з цілим шматком скла. Але якщо правильно сортувати сміття, то можна використовувати й найдрібніші шматки.

Уже понад рік ми займаємося і ресайклінгом: маємо корпоративні замовлення від кількох закладів, які збирають пляшки для вторинного перероблення. Багато виробів, які народилися із пляшок, ми возимо до інших міст, щоб показати, що це можливо. Наприклад, саме ця серія нині представлена у Києві, у крамниці «Всі.Свої».

У радянському Львові було багато заводів, які виготовляли різноманітні речі зі скла: посуд, вази, келихи, ялинкові прикраси. За якістю і оригінальністю львівське скло нічим не відрізнялося від іменитого венеційського скла. Але заводи вже давно позакривали. Я мрію, щоб у нашому місті знову виробляли унікальні скляні вироби.

Хотілося би бачити в людей більше розуміння, чому ці речі мають таку ціну. Ми завжди намагаємося не лише продавати, а розповідати про художників, ознайомлювати людей із технологіями, мистецтвом. Але хотілося, щоб у нашій країні в людей було більше фінансових можливостей придбати такі речі.