Каріна Гаєва: "Хочу перетворити українське мистецтво на культуру еліт"

— Що старше — вибійка чи вишивка?

— Звісно, вибійка. Друк на тканині відомий з ІІІ-ІІ століття до нашої ери. Нитки, призначені саме для вишивання, з’явилися значно пізніше. 

— Чому ми так мало знаємо про вибійку? 

— Вибійка як соціокультурний феномен не займала тих позицій, які займала вишивка. Простіша техніка, менш трепетне ставлення. Натомість вишивка була річчю сакральною — такою, яку передавали у спадок. Кожна майстриня вишивала собі посаг, пізніше — сорочку чоловікові, дітям… Згадайте, що навіть розташування вишивки на жіночій сорочці — на подолі, вздовж коміру чи на передпліччі — мало своє окреме значення і слугувало оберегом. Нічого подібного про вибійку сказати не можна. Її взагалі не використовували при виготовленні сорочок.

— А де її вживали?

— Вживали як предмет декоративно-ужиткового мистецтва. При оздобленні тканини, скатертин, хусток, рушників тощо. Хоча й тут бували винятки. Наприклад, спідниці-димки. Це був виріб із саморобного полотна з вибійчаним малюнком. Його українки носили щодня. А ті, хто набивав малюнок, називалися димкарями. Ними були зазвичай євреї, які мандрували від села до села з готовим набором для вибійки.

— Отже, фарба була достатньо стійка, якщо до нас дійшли вибори через століття?

— Так. Для фарбування з Азії привозили індиго. Використовували червець — барвник, який отримували з личинок однойменної комахи. Фіолетовий відтінок видобували з кореневища марени. Все це продукти натурального походження, дуже стійкі до прання. Червцем в Україні фарбували й нитки для вишивання — виходив гарний, надзвичайно глибокий червоний колір. 

— Ми звикли до того, що вишивка — це жіноче мистецтво. А хто виготовляв дерев’яні штампи для вибійки?

— Чоловіки. Майстри-вибійкарі мали все при собі — кліше, фарби, інструменти. Вони ходили по селах і пропонували свої послуги. А жінки несли їм полотно, з якого потім мали намір шити спідниці абощо. Обирали орнамент, вибійкарі мастили фарбою свої штампи і притискали до тканини. Все було швидко і недорого. А полотно потім можна було прати скільки завгодно — фарба цього не боялася.  

— Який образний ряд представлений у вибійці? Наскільки сюжети відрізняються від тих, що були у вишивці?

— Різниця була суттєвою. Адже вибійка — це патерн, який повторюється на тканині. А вишивка — це композиція, ціла драматургія малюнку. Ми вишиваємо дерево життя, птахів, солярні символи тощо. Вибійка ж відтворювала переважно безсюжетні мотиви. Штампи могли друкувати рослинні елементи, але часто це були дрібні крапки (димки) чи щось подібне, які наносили, як правило, чорною фарбою.

— Тобто сакральності ці елементи не мали?

— Ні, це був побутовий жанр, який спочатку не ніс глибоких сенсів. Та це не означає, що мистецтво вибійки не є цікавим. У київському Національному музеї декоративного мистецтва нині зберігається рідкісний вибійчаний виріб — килим. Можливо, він такий єдиний, бо нанести штампом малюнок на цупкі переплетені нитки килима — завдання не з простих. Вочевидь, його використовували як прикрасу інтер’єру, а не для підлоги — саме тому килим так добре зберігся. 

— Ви вже казали, що були мандрівні вибійкарі, які пропонували свої послуги охочим. А українські селяни, відпочиваючи від сезонних робіт, не дизайнували узори і не вирізали штампи з дерева? 

— Було й таке, але вже значно пізніше. Історія знає чимало майстрів ХІХ століття, які вирізали авторські штампи із власними зображеннями. Такі майстри декоративно-ужиткового мистецтва відточували свою майстерність роками. Ручних технік вибійки існує дві. Перша: штамп притискають до полотна або полотно кладуть згори на штамп, це залежить від орнаменту та виду штампу. Друга носить назву "резервування". На кліше наносять вапно і прикладають до тканини. Потім тканину замочують в індиго, місця під орнаментами залишаються білими, а загальне тло виходить синім. 

Пізніше ручна вибійка механізувалася, і виробництво тканини з набивним малюнком стало промисловим. Еволюція вибійки далася взнаки ще й тим, що замість одного кольору почали використовувати декілька дошок зі штампами різних кольорів. Їх накладали почергово, і так виходив цілісний малюнок. 

— Чи можна сказати, що вибійка споріднена з батиком, адже там теж застосовують принцип фарбування тканини, частини якої вкриті малюнком? Тільки замість вапна цей малюнок при виробництві батику наносять воском.

— Можливо, спорідненість є, бо все це техніки декорування тканини. Батик прийшов до нас з країн Азїі та західної Африки. І до того, як вибійка з’явилася в Україні, вона вже тривалий час існувала в Індії. Тож недарма мотиви штампів — саме індійські, а не питомо українські. І малюнки, і кліше, за допомогою яких їх наносили, "імпортували" з південної Азії. 

— Вибійка була поширена в усіх регіонах України? Можливо, мандрівні майстри, про яких ми говорили, не діставалися, приміром, гірських сіл на Закарпатті?

— О ні, зовсім навпаки! Якраз у Карпатах вибійка була дуже поширена. І, до речі, вибійку внесено до переліку шедеврів усної та нематеріальної культурної спадщини людства. Йдеться про "техніку резервування" — її включили до списку 2018 року. У каталозі ЮНЕСКО ця техніка названа "Blaudruck" і роз’яснена як "блоковий друк із захисним покриттям та фарбуванням індиго". А подавали заявку на внесення у перелік майже усі "карпатські" країни — Австрія, Чехія, Німеччина, Словаччина та Угорщина. В Україні техніка резервування зустрічається в святковому вбранні лемків.

І повертаючись до вашого питання про регіони України, де була поширена вибійка. З власного досвіду можу засвідчити, що знаходила зразки цієї техніки майже скрізь. Тобто і у Київській області, і у Дніпропетровській, і у Тернопільській. Особливої згадки вартують лемківські хустки — вони просто неймовірні і теж виготовлені за допомогою вибійчаної техніки. 

— Чому вас як мистниню зацікавила саме вибійка?

— Я б сказала, що це була особиста історія. Я — дизайнерка одягу, працюю переважно у чорному кольорі та монохромі. Вибираю тканину завжди однотонну, без малюнку. Але в якийсь момент часу виникло бажання і потреба задекорувати цей суцільний чорний колір. Так я опинилися в пошуках техніки друку на тканині — достатньо простої, аби я могла освоїти її сама. Натрапила на вибійку. До речі, наше знайомство з вибійкою відбулося в майстерні одного дніпровського гончара. Він придбав на маркеті вибійчаний штамп і планував використовувати його для своїх виробів.

— Для кераміки? А це типове використання вибійки?

— Власне, свої штампи на кераміці гончари ставили споконвіку. Тільки такі кліше були більш глибоко прорізаними. Дніпровський майстер вирішив поекспериментувати зі штампами, а я, дивлячись на нього, й собі захопилася. Перші штампи, які я замовляла, вирізали з дерева — з ясеню. Це було досить автентично і, я б навіть сказала, канонічно. Але є одне "але". Дерев’яні штампи досить швидко зношуються, їх треба замінювати. А ще вони погано взаємодіють із сучасними акриловими фарбами, які я використовую. Саме тому 2022 року я перейшла на пластикові кліше, які сама спочатку друкувала на 3D-принтері.

— Розкажіть про себе. З якого ви середовища?   

— Не з мистецького. В тому розумінні, що я не належу до династії художників абощо. Скажу більше: я навіть освіти фахової не маю, бо вивчилася на архітектора, хоча цю освіту вважаю дуже ґрунтовною і творчою. Зараз я отримую другу вищу освіту — мистецтвознавство, щоб глибше зануритися в цю сферу. 

— Але ж ви з сестрою в дитинстві відвідували мистецьку школу. Самі попросилися туди у мами?

— Так. Тільки це була не класична художня школа для дітей, а радше гурток образотворчого мистецтва у Дніпрі. Мама у це місто переїхала з Миколаївської області, де ми з сестрою народилися. 

— І, вже будучи дорослою, ви випадково дізналися, що є двоюрідною праонукою Марії Приймаченком? 

— Я була не зовсім дорослою, мені було дванадцять років. Ми приїхали до Києва та зупинилися у моєї бабусі з батькового боку. В Українському домі проходила різдвяна виставка, куди потрапила одна з моїх робіт. Ми з сестрою Аліною сиділи та гортали сімейні альбоми, звернули увагу на старе фото з трьома жінками в українських строях. Бабуся розповіла, що однією з тих жінок була Марія Примаченко. Ми вже знали про творчість Примаченко, бо вивчали її в школі. Бабуся сказала, що Марія доводиться нам родичкою.

— Що вона ще розповідала про Марію?

— Те, що Марія Примаченко видавалася дуже дивною як на погляд свого сільського оточення. Що крім картин, вона вирізала з паперу рушники, і на свята діти бігали до неї та просили, аби вона зробила їм такий рушник. Бабуся теж бігала по ті рушники. 

— Тобто мова йде про витинанку? 

— Саме так, і для мене було відкриттям те, що Марія Примаченко робила такі паперові рушники-витинанки. Окрім слів бабусі, я більше ніде не зустрічала згадок про це.

— Чи збереглася бодай одна така витинанка?

— На жаль, ні. 

— Як проявляється вплив Марії Примаченко на вас? І чи відчуваєте ви взагалі художню спорідненість з нею?

— Скажімо так: мистецькі прийоми у спадок не передаються. Я працюю зовсім в іншій ніші. Але генетично, очевидно, зв'язок є. Цікавість до творчої діяльності — це точно від Марії.

— Власне, чому ви — дизайнер, а не художник? Адже у дитинстві та юнацтві ви вчилися малюванню, і ваша сестра, з якою ви відвідували одні гуртки, стала художницею?

— Ще коли ми з сестрою були підлітками, у нас виникала потреба в дизайнерському одязі. А його не так просто було дістати, і це завжди коштувало дорого. Я шила для себе і для сестри — на всі відкриття виставок, у яких ми брали участь. Така виникла традиція, з неї були картини, а з мене — одяг. Одяг мені цікавіший бодай тому, що він є об’ємним, тоді як картина твориться на плоскості. Так вийшло, що мене все життя тягне на 3D-формат. Крім того, картина для мене — це монолог, а одяг — діалог. Діалог між тобою і світом, якому ти щось транслюєш за допомогою одягу, стилю, фактури тканин, фасону тощо. 

— При виготовленні штампів ви надихаєтеся роботами Ганни Собачко-Шостак. А, власне, образи, створені Примаченко, хіба не надаються до вибійки?

— Щодо спадку Марії Примаченко, то тут діє авторське право. А відносно Ганни Собачко-Шостак історія є такою. Свого часу у Києві проходила виставка її робіт, проведенням якої опікувалася мистецтвознавиця Діана Клочко. Так і відбулося наше знайомство — і заочне з Собачко-Шостак, яка померла у 1965-му, і з Клочко. Після виставки Діана запропонувала мені створити колекцію одягу за мотивами малюнків Ганни Собачко-Шостак. Сестра Аліна зробила графічні ескізи на основі робіт Ганни Собачко-Шостак, а я за цими ескізами виготовила штампи. Так і виникла ця колаборація.

— Знаю, що ви популяризуєте вибійку і за кордоном теж. Розкажіть про проєкти, у яких ви брали участь. 

— Я виїхала за кордон після початку повномасштабного вторгнення. Моїй молодшій доньці було тоді п’ять місяців. Зараз старшій доньці — десять, а меншій вже чотири роки. 24 лютого 2022-го року переді мною постав вибір: або йти до укриття, або їхати з країни. Ми вирішили їхати за кордон до моєї мами, на той час вона вже п’ять років жила в Австрії. Мій досвід як біженки доволі "комфортний", його не порівняти з тим, що випало на долю українців, які були змушені їхати "в нікуди".

— Що ви робили в Австрії?

— Зокрема, навчалися. Нам з сестрою випала нагода відвідувати Віденську Академію мистецтв на умовах "вільних слухачів" — ми ходили на курс Вероніки Дірнхофер. Посприяв цьому Ґреґор Розумовський, прямий нащадок гетьмана Кирила Розумовського. Ми познайомилися з Ґреґором у Відні, за що дуже вдячні друзям, які організували цю зустріч. 

Саме у Віденській академії народився проєкт "… І на попелі проростуть квіти". Він пов'язаний з орнаментами вишивки козацької старшини та періодом козацького бароко XVII — початку XVIII століття. Аліна цікавилась цими вишивками ще до війни. До речі, Віденську академію мистецтв свого часу відвідував вільним слухачем і наш видатний художник-монументаліст Михайло Бойчук. 

— Що вдалося реалізувати за кордоном?

— Вдалося створити колекцію одягу "Чорне золото", натхненну Даніелем Розбері та Домом Скіапареллі, проєкт графіки та одягу "…І на попелі проростуть квіти". Останній вперше експонували в стінах Віденської академії мистецтв, потім його побачили в Дніпрі, Львові та Венеції.  Побували з колекцією "Recycling Familia" на Paris Fashion Week в Парижі. А також провели безліч воркшопів із вибійки.

— Наскільки повномасштабне вторгнення зробило західний світ — хай лише на певний період часу — україноцентричним? Чи підігріла війна, як колись Помаранчева революція, інтерес до нашого мистецтва?

— Я думаю, що Європа побачила зовсім інших українців — творчих, сильних, натхненних. Доти їх сприймали переважно як гастарбайтерів, що приїхали працювати на некваліфіковану роботу за низьку плату. Після повномасштабного вторгнення розпочалася нова хвиля еміграції, котра показала наших співвітчизників з іншого боку. 

— Утім, пробули ви в Австрії недовго.

— Менше двох років. Вирішила повертатися, бо напрацьовані зв’язки в Україні почали уриватися. Два роки — достатній період часу, аби визначитися, їдеш ти чи лишаєшся. У мене повноцінно жити на дві країни не вийшло. Наприкінці 2023-го ми з сестрою повернулися в Україну. 

— Того ж таки 2023-го ви брали участь у Paris Fashion Week.

— Це був гарний фінальний акорд нашого європейського періоду. А перед тим десь із рік тривала подача заявки та завершення колекції. Ми з сестрою подали колекцію, яку назвали "Familia", тобто "Сім’я". Складатися вона мала з восьми різних образів, які максимально об’ємно розповідали Україну. Публіка сприйняла нас добре, а самі покази відбувалися через платформу Flying Solo. Вона представляє дизайнерів з усього світу, і тоді з 75 учасників ми були єдиними з України. 

— До речі, про Париж. Цього року дизайнер головних уборів Руслан Багінський виставляв свої капелюхи у Galeries Lafayette. Чи можна сказати, що Україна вже представлена у світі високої моди?

— Так, можна. І зусиллями не тільки одного Руслана. Є й інші українські дизайнери, яких за кордоном знають краще, ніж удома. Між тим гідна популяризація українського мистецтва, зокрема у fashion-індустріїї, заслуговує на увагу. 

— Проєкт, який ви реалізували по поверненню в Україну — це "Ярослав та Інгігерда: Life Story — Love Story", презентований на Bouquet Kyiv Stage. Розкажіть про нього і про те, творчі плани маєте надалі? 

— Передусім зазначу, що співпраця з організаторами Bouquet Kyiv Stage була і приємною, і плідною. А проєкт "Ярослав та Інгігерда" — про правління Ярослава Мудрого, його життя та кохання до другої своєї дружини, шведської принцеси Інгігерди. Ми представили його анімаційним фільмом, який створювався багатьма учасниками. Це історія про розквіт Київської Русі, бо таким і було правління Ярослава.

В планах на майбутнє — створити колекцію вибійчаного одягу. Планую відкрити бутік декоративно-ужиткового мистецтва, де буде представлений і одяг, і інтер’єрний текстиль, і предмети декору. Із мрій — створити вибійчаний костюм для принцеси Уельської Кейт Мідлтон.

Та якщо говорити глобально, то моя мета зробити українську культуру культурою еліт. Саме тому я йду з вибійкою в моду, культуру, декоративно-ужиткове мистецтво. Наше завдання — відродити традиції, зберегти їх та розвивати. Це буде наша відповідь росіянам, які упродовж 300 років перетворювали українську самобутню культуру на другосортну та примітивну.