"Якщо не комплексувати, а вчитись в Горської, то це дуже корисно", – художниця Олена Зарецька

"Батько вмів розповідати без емоцій, але звертав увагу на деталі"

– Цими днями вийшла книжка про Аллу Горську, яку впорядкував ваш батько. Яка історія цього видання?

– Мій батько Олексій Зарецький впорядкував цю книгу ще в 2017 році. На жаль, домовленості з одним київським видавництвом не реалізувались. Тоді він надіслав мені файл і сказав, що свою роботу зробив і просив посприяти друкові. Можливо, вже тоді він втомився від обсягів: висвітлення шістдесятництва, історії своїх батьків Алли Горської та Віктора Зарецького. А може, хотів стимулювати мене більше включитися в роботу. 

Олексій Зарецький помер 2018 року. Весь цей час мене не покидала думка про книжку. Крім того, батьковою монографією я ділилася з молодими науковцями, які досліджують постать Алли Горської. Але вони не могли посилатись на неї в наукових роботах, бо вона не видана. 

І от взимку цього року мені написав Андрій Носач, засновник видавництва “Прометей”, і запропонував видати книгу про Аллу Горську.  Видання “Алла Горська. Мисткиня в просторі тоталітаризму” вже вийшло друком і доступне до замовлення.

<p>Олена Зарецька</p>

– Чим нова книга відрізнятиметься від виданих раніше? З якого боку в ній найповніше охарактеризовано героїню?

– Так, в останні роки видали альбом "Алла Горська" упорядник Михайло Кулік, видавництво "Вістка", за ініціативи галереї "Дукат" . Втім Андрій переконав, що можна друкувати ще. У книжці будуть фотографії з родинного архіву, які я передала у Музей шістдесятництва після смерті батька. Частину з них публікували у фотоальбомі “Алла Горська. Спалах перед світанком", присвяченому 90-річчю художниці. Але він вийшов невеликим тиражем. Це унікальні світлини, їх немає в інтернеті.

Фото можуть розповісти про людину дуже багато. Вони мене переконали, що Алла Горська – не скульптура, а реальна жінка зі своїми звичками, потребами та проблемами. Наприклад, з цих світлин я дізналась, що вона певний час курила.

Але насамперед книга цінна тим, що її написав син Алли Горської, який водночас дивився на постать матері з професійної точки зору культуролога та історика. Зауважу, що батько вмів дуже влучно без оцінки переповідати історії. Крім того, пам’ятав багато деталей. Батько детально все занотовував, впорядковував свої спогади та звертався до всіх свідків. 

В книзі він не просто розповідає біографію Алли Горської, її дисидентства чи художництва. Це книга про постать в своєму середовищі та часі. Чимало людей з відразою згадують радянський період, бо багато болісних спогадів, травматичних досвідів чи розчарування в собі. Батько, незважаючи на безоціночний погляд, смакує деталі: інтер’єр квартири, дружні вечори, розмови. В книзі помітно, що це написала людина, яка в тому жила. А ще важливо, що він виховувався в родині Горської та Зарецького: у тексті відслідковуються погляди, які йому прищеплювали. Коли вбили Аллу Горську батькові було 16 років, він був у вже свідомому віці.

"На її творчість вплинуло народне мистецтво"

– Ким вона є особисто для вас?

– Найбільше Горською я почала цікавитись кілька років тому, коли не стало батька. Мені дістались картини, всі матеріали та робота з архівом. Раніше цим займався батько, а я наче жила своїм життям. Маючи доступ до її ескізів та великої кількості матеріалів, мені цікаво вивчати для себе Аллу Горську як яскраву жінку, яка змогла себе проявити і в громадянській, і в художній позиції.

Всі її друзі та колеги наголошували, що в той час більшість була залякана системою та арештами, а вона цього страху не мала. Я вважаю себе більш заляканою людиною: з початком повномасштабної війни ми з дітьми евакуювались в Португалію, а зараз після повернення я відчуваю як розкручується клубок сили та сміливості. 

<p>Автопортрет з сином, Алла Горська, 1960 рік</p>

Є спогади дідуся Віктора Зарецького, що написані наприкінці 1960-х років "Аллочка вже сумна", тобто видно, що її завзяття згасає, а також виникають проблеми зі здоров’ям. Інший аспект – як вона вибудовувала стосунки з чоловіком та дитиною: певний час була критика, що Горська рано віддала сина бабусям та дідусям.

Я художниця і шукаю для себе власний стиль чи теми, про які хочеться говорити. Тому вивчаю, як Горська розвивала творчий процес. Вона була в руслі світового мистецтва, і якби так рано не загинула, то могла б зробити набагато більше. 

Часом мене зачіпає, коли мене відрекомендовують як онуку Алли Горської в ситуаціях, коли про неї мова не йде взагалі. Тоді в мене складається таке враження, ніби я не маю в житті більше ніяких ролей. Але взагалі я дуже пишаюсь самою Горською та щиро захоплююсь її творчістю, сміливістю, неймовірним поривом до справедливості. Безмежно горда з того, що Горська – моя родичка і що мені пощастило бути частиною цієї родини. Якщо не комплексувати, а вчитись в неї, то це для мене дуже корисно.

Я завжди кажу Горська, а не бабуся, бо колись її подруга та шістдесятниця Людмила Семикіна зауважила, що Алла Горська не була бабусею. Тоді мене це кольнуло, адже в мене і так нема бабусі, а тут ще й забирають право казати це слово. Це була тоді юнацька образа. Я народилась через 14 років після її трагічної загибелі.

– Що вплинуло на формування її української ідентичності?

– Як я зрозуміла, вона почала як художниця детально вивчати народне мистецтво. В одній з книг читала, що ще в школі хтось з викладачів Алли Горської тихо транслював українську ідею. Оскільки вона була художницею, то хотіла вивчати щось глибше і в якийсь момент усвідомила, що українська мистецька база дуже потужна. Наприклад, та ж школа бойчукістів, яку знищили в 1930-х. В людини, яка відчуває жагу до життєвої справедливості, це викликало обурення. 

Відомий факт, що Алла Горська до 30 років розмовляла російською. В книзі буде про її боротьбу і становлення національної ідеї. Мені здається, що цей роман з Україною в неї стався через те, що вона як професіонал вивчала мистецьку тему і через неї побачила глибину та багатство української культури.

Наприкінці життя Горська тяжіла до монументального мистецтва. Я впевнена, що вона б розвивала цей напрям, якби не трагічна смерть. Зі спогадів бабусі можна простежити, що в неї була чітка ідея увіковічнити народне мистецтво на широкий загал та великий формат, закріпити її в просторі й часі не як картину на папері, яку можна легко знищити, а тим, що це серйозний жанр та форма.

Мене вражають мозаїчні деталі. Наприклад, як вдалось створити ту ж пташку, яку зараз знищили окупанти в Маріуполі. Також мені дуже подобаються її модерністські малюнки-акварелі та автопортрети. Цікаво спостерігати як вона бачить себе та веде діалог з собою. Алла Горська в своєму часі була дуже сучасною. Вона відчувала, як розвивається мистецтво за кордоном. 

"Шістдесятники хотіли замінити мені бабусю та дідуся"

 – Ви згадували про Людмилу Семикіну. З ким ще з близьких товаришів Алли Горської були знайомі? Світличні, Сверстюк, Дзюба? 

– Я була добре знайома з Євгеном Сверстюком, який навіть своєю поставою викликав велике захоплення. З Людмилою Семикіною спілкувалась багато, відвідувала її майстерню, ми гуляли містом. Взагалі з дитинства я ходила на вечори вшанування пам’яті шістдесятників. Пригадую енергійного Василя Овсієнка. Була особисто знайома з Лесем Танюком. Також пригадую Миколу Плахотнюка, який завідував Музеєм шістдесятництва. В нас були ділові стосунки, бо я готувала для них колаж та оцифровувала вітраж "Шевченко. Мати". 

Врешті з усіма були теплі стосунки, до мене ставились як до милої дитинки, бо пам’ятали маленькою. Надія Світлична вже жила закордоном, тому ми мало бачились. Але коли зустрічались, то завжди дарувала подарунки, тепло та турботу. Я відчувала, що шістдесятники хотіли мені замінити бабусю та дідуся.

– Нещодавно вийшла книга Радомира Мокрика "Бунт проти імперії", в якій він написав, що шістдесятництво – це вечірки в Алли Горської. Чи погоджуєтесь з цим? І чи знаєте про зустрічі шістдесятників в домі Горської та Зарецького?

– Багато зустрічей шістдесятників було в Клубі творчої молоді, майстернях та різних поїздках Україною. Але квартира завжди була відчинена і туди приходило багато людей. Про це детально я читала у спогадах дідуся Віктора Зарецького, також про це розповідав батько. Тоді завжди було гамірно, накритий стіл – є багато архівних фото застіль. 

Я читала в спогадах, що Горська була дуже гостинною і вміла все швидко організувати. Вона любила теплі зустрічі з колегами за частуванням вдома. Батько згадував з дитинства, що в них часто хтось лишався ночувати. А коли почались масові арешти дисидентів та заслання, то всі знали, що в Києві є Горська, яка завжди прийме в себе вдома. Часто лишались ночувати не лише митці, а люди, яких звільняли з таборів і вони просто приїжджали до Києва ні з чим, але знали, куди їм можна піти і де їх приймуть.

З побутових подробиць мені дуже сподобався спогад дідуся Віктора Зарецького про те, що всім вдома постійно командувала Алла, а він тільки стояв, варив борщі і бурчав про те, що їхня квартира як прохідний двір.

– А що зараз з цим будинком на вулиці Терещенківській, 25?

– Ще за життя Віктора Зарецького мешканців будинку розселили, щоб зробити дитячу лікарню. Я навіть була там з дитиною на лікуванні, коли ще батько був живий і він просив сфотографувати вигляд з вікна, де вони колись жили. В Горської та Зарецького були дві кімнати в комуналці, а поруч жили сусіди. 

Внаслідок розселення дідусю Зарецькому дали квартиру на Мінському масиві. Все життя в нього було в центрі, а цю квартиру дали дуже далеко. Він згадував, що переїхав ніби кудись за місто. Зараз на будинку, де мешкала Алла Горська, висить її меморіальна дошка.

– Чи добре пам’ятаєте свого дідуся Віктора Зарецького?

– Я себе добре пам’ятаю вже з п’яти років, коли дідуся не стало. До цього маю кілька спогадів-спалахів про нього. Через майже десять років після загибелі Алли Горської він одружився вдруге і переїхав за місто в Конча-Озерну. В його другої дружини Майї Григор’євої, теж художниці, була велика родина, діти, онуки. Її онучка, з якою я товаришую зараз, розповідала, що дідусь просто ховався від всього у своїй майстерні в саду. Ми туди їздили в дитинстві, я пригадую як проводила час в майстерні, він давав мені полотна для малювання. Пригадую, як він ходив, одягався – весь час був в робочому одязі, адже постійно писав картини. А також пам'ятаю цей специфічний запах олійних фарб, який люблю ще з дитинства.

Другий спогад про те, як він приїздив до нас до Києва. Ми з батьками жили на вулиці Шота Руставелі. Він привіз мені іграшки і я гралась ними на підлозі. Нещодавно мама розповіла, що тоді дідусь вже добре заробляв, бо мав часті замовлення на портрети від заможних киян. Він міг просто прийти в магазин "Казка", накупити багато іграшок і завалити ними свою улюблену онучку від єдиного сина.

– Чи є спогади, коли ви ще дитина і спілкуєтесь з родичами про Аллу Горську?

– Такого не пригадую. Батько говорив про неї з мамою, а мені нічого не розказували, бо я була ще дитина. Але в мене є яскравий спогад з відкриття великого вечора пам’яті Алли Горської в Будинку художника 27 листопада 1990 року. Є фото, де я маленька йду з кошиком яблук і розсипаю ці яблука біля портрета Алли Горської. При цьому кажу фразу: “Відкриваю вечір пам’яті моєї бабусі Алли Горської”. Кошик з яблуками був завжди символічно присутнім на всіх вечорах, бо бабуся їх любила і пригощала ними інших. Я добре пам’ятаю, як на кухні мама вчила мене говорити цю фразу, бо в сім’ї ми спілкувались російською. 

Хоча в перший клас мене віддали в українську школу. За пів року я вивчила українську мову і вже могла говорити вільно, тато почав спілкуватися українською після проголошення Незалежності. Мені здається, що на тому вечорі пам’яті був перший випадок, коли я промовила ім’я Алли Горської. Після цього мене батько брав на всі заходи, присвячені пам’яті шістдесятників. Зазвичай їх очолював Євген Сверстюк і він завжди підбирав мені вірші, які я читала, а іноді вчила напам’ять. Це була моя дитяча програма. Такі заходи були в Будинку вчителя на Володимирській, в Домі кіно чи Музеї літератури.

"В мене дуже висока планка в творчості"

 – Ви сьогодні згадували, що вас часто порівнюють з Аллою Горською. Навіть Євген Сверстюк казав, що ви з нею схожі зовнішньо та внутрішньо. Чи можете цю схожість простежити для себе і в чому саме?

– Зовні я дійсно дуже схожа на неї. Коли малюю автопортрет олівцем, то завжди бачу схожість, але коли додаю тон, то ці риси втрачаються, бо Горська була білява. Цікаво, що попри сильний дух Горська була м’якою та лірично-ніжною людиною. Мені дуже цікаво як це поєднувалось з силою, бо це для мене протилежні якості в особистості.

Часом я шкодую, що пішла в творче середовище. І Горська, і Зарецький були художниками високого рівня, тому в мене завжди дуже висока планка. Я іноді думала, що краще взагалі нічого не робити, ніж намагатись дотягнутись до цієї планки. Але розумію, що це нормальна доля всіх нащадків відомих людей і мені просто потрібно опанувати цю навичку розуміння в житті.

<p>Олена Зарецька</p>

– А коли ви почали малювати?

– З дитинства я навчалась в школах, гуртках, студіях, потім в державній художній школі, де вчились бабуся та дідусь. Хоча мої батьки не художники, а науковці, але, можливо, з дитинства мені трохи нав’язували цю діяльність. Я росла в цьому середовищі любові до мистецтва, тому не уявляю, чим можна займатись ще. 

Зараз, коли я вже доросла та свідома, можу робити вибір, що я хочу сказати цим малюванням. Я навіть уникала його – вчилась на графічному дизайні, потім на дизайні книги, після закінчення Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури працювала дизайнером і не створювала картини. Але вже після народження дитини повернулась до малювання. Не йду в діджитал, щоб зберегти цінність цієї навички, якої зараз все менше.

– Який ваш улюблений жанр?  

– Я розвивалась в акварельному живописі. У Португалії вперше спробувала малювати акварелями на полотні. Велике задоволення мені приносять майстер-класи з художнього мистецтва, проводжу також онлайн-уроки з акварельного малювання на полотні. Тепер хочу вирватись з акварельного світу, бо маю відчуття, що застрягла в ньому. 

Хочу також зробити розворот в сторону сучасного мистецтва з поєднанням малювання руками, відеоформату, використання кулькової ручки. Тобто хочу відходити від стандартів академічного малюнка і рухатись в сучасні напрямки.