"Я б хотіла заснути — і прокинутись у державі, де кожен працює для неї", — Іоланта Пришляк

— У чому саме ти змінилася під впливом війни? Чи твій стрижень незмінний?

— У 2014 році, коли анексували Крим, це змінило мою парадигму сприйняття світу: мені постійно видавалося, що сучасний світ застрахований від таких речей, що загальні правила міжнародного права діють. Для мене була несподівана поведінка закордону, втім як і наших керманичів. У мене було багато друзів у Криму, з якими я мала близькі контакти. Тоді моєю помічницею була кримчанка Тетяна Приліпко. Уся ситуація з півостровом змінила мою матрицю світу. А вже повномасштабна війна помножила все те, що було в роздумах до 2022-го, і, звісно, змінила мій підхід до власного життя, до планування, до розміреності, до фіксування здобутків. Так багато усього знівелювалося. Основа життя, ті “три кити”, на яких все трималося, — порозбігалися…

— "Кити, які бігають"... Іоланто, твоя мова і Твоє мислення — дуже поетичні. Хто ти за фахом?

— Колись давно я здобула юридичну освіту. Потім — психологічну. Пізніше — східна філософія. А далі — купа сертифікатів за здобуті знання у різних галузях. Зрештою, досі навчаюсь…

— То як саме музика, насамперед академічна музика, стала такою великою частиною твого життя?

— Це дуже цікава, але банальна історія. Кажуть астрологи, що все у твоєму житті заплановано у твоїй карті життя. Моя старша донька — музикантка за фахом. Вона грала на скрипці, потім перейшла на альт. Потрапила в оркестр "INSO-Львів" — ним тоді керував Гунгард Маттес. Я тоді вирішила йти далі з цією історією.

— Чого бракувало в інших оркестрах того часу, зокрема оркестру філармонії, чому вирішили створити ще однин?

— Я думаю, що на це вплинуло кілька обставин: тоді українські музиканти були дешевою робочою силою, а диригенти приїжджали сюди та створювали нові проєкти за кошти міжнародних грантів. Возили наших музикантів на виступи в хороші зали, насамперед  країнами Європи. Їм потрібен був мобільний склад, легкий на підйом і переїзди.

— А як багато музикантів виїхали за кордон від лютого 2022-го?

— З сумом кажу, - 15 % колективу. І усі вони дають собі там раду, адже виїхали чи не найкращі… Скрипалі вищої категорії, у мене й досі болить за це серце. У нас, до речі, були ще музиканти з Венесуели (адже ми міжнародний оркестр). І вони у перший день війни, навіть не сказавши "До побачення", виїхали. Музиканти взагалі виїжджають: хтось не бачить своєї перспективи тут, хтось має маленьких дітей і хоче врятувати їх від жахіть війни. Ще раз наголошую: усі, хто виїхав, мали дуже високу кваліфікацію.

— І саме тоді ви з однодумцями у приміщенні філармонії створили один із найбільших гуманітарних хабів Львова, основна спеціалізація якого була і є медикаменти. Як ви склали усю цю господарку, як тобі вдалося так швидко і фахово все налагодити?

— Першого ж дня [повномасштабної] війни я зустрілася з військовими — хлопцями, яких знала з 2014 року. Вони саме складали рюкзаки, готувались до виїзду на схід. І серед них у 80-ці80-та окрема десантно-штурмова Галицька бригада, в третьому баті, у мене є давній друг Світозар. Я всіх цих хлопців називаю вже своїми братами — так глибоко вони увійшли в моє життя. Ми дружимо сім’ями, знаємо дітей, в кого що болить. І от ми з ним сіли і на листочку намалювали структуру, як павутинку: хто, як і чим буде займатися. У  нашому гуманітарному центрі утворився "движок" з 5-6 постійних людей, які готові були повністю віддати себе цій справі, нічим іншим не займатися, крім волонтерства. У тій павутинці були логісти, були контакти музикантів з усього світу — ми розпочали саме з цього.

— Так мені видається, що саме дієвці культури мали найбільшу мережу закордонних контактів — більшу, ніж політики та бізнесмени.

— Так, і вотум довіри за роки співпраці. Ми мобілізували всі свої контакти. А наші друзі за кордоном активували своїх друзів. Ми вийшли на ротарійські контактиорганізація Rotary International за кордоном, з керівниками фармацевтичних фірм, з менеджерами інституцій, що надавали допомогу у надзвичайних ситуаціях — все закрутилося у широке коло. Далі виникла проблема з транспортом, бо найкраще було все перевозити власним транспортом, а ми раніше не возили нічого більшого за контрабас. Ми звернулися з цим запитом до наших партнерів зі Швейцарії, і вони закупили та привезли нам 10 реанімобілів! Диригент Маттіас Георг Кендлінгер контактував з нами й надалі, питав, що ще потрібно. Я по-іншому почала сприймати цих людей…

— Тобто, війна вплинула на тебе ще й у сприйнятті людей? 

— Насамперед українці унікальні. Вони адаптовуються, вони об’єднуються, і зорають, і закопають, якщо треба, але потім — все одно розбіжаться по хатах і вартового не залишать. Війна — як друшляк: вимело зайве, золото залишилось — все решта пішло.

У моїй голові дуже закарбувався один епізод, що трапився на другому році війни. Ми вже стільки разом пройшли на той час — і важкі дні, і обстріли, і поїздки на схід. Був навіть випадок, коли заблукали на півтори доби без їжі, вже жартома казали, що, може, заїхали на окуповану територію і зараз прямо до кацапів у руки потрапимо. І от з такими людьми ми одного разу вийшли у подвір’я Барвінськоговнутрішній двір Львівської національної філармонії поговорити про дійсність, отруєну деякими працівниками ТЦК, загалом різними епізодами, що знівельовували ЗСУ і нелогічні рішення влади. Раптом хтось каже: "Та то ще на початку війни треба було капітулювати — навіщо стільки втрат і смертей! Або нехай всі роз’їдуться по областях і кожен захищає свою землю — свою область. Як дійдуть до Львова, я буду своє місто захищати". Звісно, я, немов сірник, загорілась, але то був знак — відрубувати стосунки з такими людьми, ставити крапку у них. За останні роки таких ситуацій було чимало. Коли це далекі люди, то простіше: ти просто кажеш, у мене свій вибір, у тієї людини — свій, нам далі йти різними дорогами. Все одно Господь завжди врівноважує ситуацію, і на одного негідника приводить у життя дві добрі світлі людини…

— Що зараз залишилось з великого гуманітарного штабу у Львівській національній філармонії?

— Я дякую Володимиру СтепановичуВолодимир Сивохіп — генеральний директор Львівської національної філармонії імені Мирослава Скорика, що він погодився зробити гуманітарний склад у залі філармонії, були залучені всі приміщення: і гардеробна, і фойє, і всі можливі площі.

Зараз уже нема потреби у такій кількості медикаментів, як раніше. Ліки й надалі доставляють до нас, але не фурами. Тепер іноземні фонди великі обсяги передають безпосередньо в лікарні. Ця логістика налагоджена і непогано працює. Якщо ж виникає потреба у чомусь конкретному, ми знову звертаємося до своїх друзів-донорів за кордоном — і для нас це знаходять та пересилають. Але ми не зупиняємося допомагати простим людям на Херсонщині, яким потрібна підтримка. Загалом все залежить від запиту. Надходить запит на автомобіль, ми збираємо кошти на автомобіль, є запит на дрони — збираємо на дрони, треба аптечки — збираємо аптечки. Зараз з’явився новий вектор: реабілітація поранених і збір коштів на протезування.

— На які запитання ти досі не дала собі відповідь?

— Кожна нормальна людина хоче знати Правду. Бо Правда — це фундамент, на якому все стоїть. Є дуже багато запитань про інше: про структуру, про систему, про взаємозв’язки, насамперед в армії. І це мені болить найбільше. Буде все нормально в армії, добре працюватиме тил — буде незалежна країна. Як на мене, на сьогодні в армії не все добре… Мені здавалося, що за цей період — за 11 років, або хоча б за останні два з половиною роки — все мало вже впорядкуватись і систематизуватись, мали відсіятись усі ті люди, котрі не заслуговують поваги своїх підлеглих. В армії керівником повинна бути та людина, якій довіряє "низ" — тоді вони підуть за ним, вони приймуть смерть, але із розумінням того, що ними не розмінюються. Ми сміялися раніше з висловів "кацапська армія, як м’ясо", а тепер ставимо самі собі запитання про ставлення наших керівників до воїнів…

Я б хотіла заснути — і прокинутись в іншій оновленій державі. В країні, де президент буде за духом і переконанням українцем, і щиро хотітиме, щоб саме ця країна — з її надрами, можливостями і потенціалом, насамперед людським, — процвітала. А всі — і дорослий, і малий — об’єдналися, і кожен робив би свою справу для цієї країни.

А ще окремо скажу про напівправди від більшості медіа. Я припинила слухати, читати і дивитися майже усе, крім своїх перевірених каналів безпосередньо від друзів…

— Ти — людина, яка вірить, і для якої духовні практики — чи не щоденний ритуал. Як Ти збалансовуєш у своїй філософії правила прийняття всесвіту та Божественні шляхи і несправедливу жорстокість війни? Чи в час війни перекреслюються усі психологічні можливості почуватися у безпеці — як внутрішній, так і зовнішній? Який твій духовний шлях у час війни?

— Тривога дуже розбалансовує. Під обстрілами історії життя набувають іншого значення. Страх породжує ненависть. Біль породжує ненависть. Все, що не дає нам розвиватися — це гіперстрах. Але водночас страх — це сила, яка штовхає тебе на дії. Я зрозуміла, зовсім нещодавно, завдяки повномасштабній війні, що ми… неправильно віримо і неправильно довіряємо. Безпека — це відносно. Якщо вірити докорінно, якщо ми усі створені за образом Бога, то тоді, якщо я не довіряю свою безпеку Богу, якщо не приймаю рішення Бога стосовно того, що загинув мій друг чи брат, це означає, що я не приймаю того, не довіряю тому, що приготував для мене Бог. Адже для чогось він це все дає! І тут є ще таке: коли ти дійшов до певного розуміння у житті, а інша людина, яка поруч, — ні, не потрібно наполягати: "Я такий розумний, я от таке усвідомив, зрозумів — послухай-но мене!". Адже в нього чи в неї інший шлях — інший Господній задум. І до того розуміння він прийде пізніше або в інший спосіб, але у свій час і через свій досвід. І це дуже важливо. Ми говоримо про дух, як таке, що невидиме і ледь щось важить з фізичного погляду, та коли відходимо в інші світи, нас чекає продовження. І для мене ця ідея дуже логічна. І така логіка дає мені спокій та прийняття. Життя не закінчується фізичною смертю. Господь провів саме такою дорогою і доведе то тієї точки, де почнеться для душі інший вимір. Це дає мені спокій. Це і є моя безпека.