"Фонд — це сміття, якщо його не використовують, і він може бути втраченим", — Богдан Шумилович

— Розкажіть про формат та основний фокус події? Що таке "Відкриті фонди"?

Ірина Подоляк: Це дискусії у рамках Конгресу культуриПодія, яку проводять щодва роки у Львові, покликана розвивати культурне середовище України., присвячені фондам в усьому розмаїтті значень. Це для всіх болюче питання. Програма вийшла об’ємною, бо включає в себе нішеві теми, пов’язані з фондами, про які раніше назагал не говорили, про які знають вузькі фахівці та дослідники. 

Коли ми планували подію, оприявнилося багато несподіваного. Наприклад, що робити із законом про реституцію, фондами приватних колекцій. Це terra incognita — і потребує уваги. 

Богдан Шумилович: Оцифрувати фонди в Україні мали ще 20 років тому. Йдеться про те, що філософ Жак Дерріда називав архівним імпульсом. Бажання зберігати та збирати він порівнював з Еросом і Танатосом, йому йшлося про перетворення ентропії та хаосу на якусь структуру — зробити це фондами.

Я люблю копирсатися в смітті, збирати, сегрегувати, розкладати. Бо все це історія. Як каже Влодко Кауфман: що не використовується — сміття. Тобто фонд — це в принципі сміття, якщо його не використовують, і він може бути втраченим. Але статус цих речей змінний. 

Наприклад, до війни ніхто не міг подумати, що Маріуполь буде втрачений. Ми робили там спільний проєкт, на який дали гроші британці. Оцифрували краєзнавчі музеї Маріуполя та регіонів. Це були регіональні й навіть заводські медіа, їхні новинні сюжети, газети, стінгазети. Коли прийшла війна, я побачив на фото, що всі плівки викинуті, цей будинок зруйновано. Лишилось тільки те, що ми забрали. І те, на що дивилися, як на непотріб із заводів, перейшло в інший статус. Що більше фондів, то більше шансів, що крізь них просочиться те, що не викинуть і залишать для майбутнього.

— Уявімо утопічне майбутнє. Ми нафантазували, об’єдналися з практиками, відкрили всі фонди. Кого ви бачите їхніми користувачами?

Ірина Подоляк: Це все відбувається з однією метою — пізнання. Та якщо післязавтра ми відкриємо усі фонди, великої зміни не станеться. Тому що працювати з ними зможуть тільки науковці, бо наша освіта не готує людину епохи Відродження. Поки необхідність інтелектуальної праці та досліджень не буде суспільною потребою, це нічого не дасть. 

Тому під час першої сесії "Музейні фонди — перехід між реальностями" я проситиму Антона Лягушу, академічного директора магістерської програми "Дослідження пам’яті та публічна історія" Київської школи економіки, пояснити, для чого це потрібно. Важливо, щоб він зробив фокус на освіті та просвіті. Чи потрібні фонди, щоб через 100 років ми мали опрацьовану спадщину, включно з цією, яка формується зараз?

Генеральна директорка Національного музею імені Богдана і Варвари Ханенків Юлія Ваганова говоритиме про доступність і сумнівність чи парадоксальність формування колекцій. Чому з ними складно працювати, чому ми не можемо повністю їх показати? Хоча частина їхньої колекції, наприклад, оцифрована.

Голова Державної архівної служби України Анатолій Хромов розповість про архіви та можливості, які нині використовують державні інституції, щоб удоступнити їх умовно для студента Стрийської гімназії, науковця з Принстона та представника громадської організації. Йтиметься також про проблеми, пов’язані з відсутністю чіткої системи архівів в Україні. Підпорядкування Міністерству юстиції, відсутність зрозумілої управлінської вертикалі призводить до втрати великої кількості архівів. Цифровізація відбувається спонтанно, бо десь архіви підпорядковані обласним державним адміністраціям, десь — Державному архівному фонду, а все це разом — Міністерству юстиції. Наприклад, архіви СБУ, які були на Чернігівщині, спалені в перші дні війни. Ми не знаємо, хто за це відповідає.

— Богдане, що ти як куратор очікуєш почути від запрошених спікерів і спікерок?

Богдан Шумилович: Я модеруватиму дискусію "Чи може бути відкритою культура, коли закриті фонди?" — це будуть різні голоси та досвіди. Про досвід промоції Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького в часі війни розповідатиме Тетяна Вуєва. Про евакуацію музейних колекцій в Одесі говоритиме Кирило Ліпатов. Зовсім іншим досвідом поділиться заступниця начальника управління культури та туризму Чернігівської міської ради Катерина Литвин. Це цікава історія, бо в Чернігові прийняли позицію, як у Харкові, — незламні. Від куратора Костянтина Дорошенко очікую почути про виставковий проєкт, присвячений Олександру Ройтбурду. Я на цього спікера дивлюсь не тільки як на куратора, а як на того, хто спостерігає за багатьма приватними колекціями в Києві.

Наступною буде дискусія "Відкриті фонди та переміщені колекції". Ольга Балашова як співзасновниця громадської організації, що фантазує про створення музею сучасного українського мистецтва, вже конструює колекцію. Вони купили важливі роботи, наприклад, Катерини Лисовенко. Цього не зробив національний музей, який мав би цим займатись, бо треба було рятувати, пакувати, вивозити. Композитор і дослідник Остап Мануляк розповідатиме про колекцію етнографічних записів, що належить Львівській консерваторії. Це фонд записів звуків, автентичних інструментів та голосів з минулого. А керівник музею комп’ютерної техніки Микола Щербина представить інституцію, яка збирає те, що інші не збирають. Він є сином професора Володимира Щербини, учня видатної математички Катерини Ющенко, іменем якої назвали вулицю. Я хотів залучити в цю розмову історію української кібернетики, що близька культурі 1960–1970-х. Ці історії не написані, і це не є частиною дискурсу. Такі вчені, як професор Щербина, розробляли ЕОМ "Київ" чи ПК "Львів". Тобто створювали щось подібне, що робив Бажан чи Рильський у своєму полі, але в нашій уяві це чомусь не пов’язано з культурою. Чи бачимо ми цінність для нашої культури архівів соціальних медіа, з якими працює Тарас Назарук? Ми будемо говорити про те, чи може комп’ютер бути цінністю, або як зафіксувати невидимі мережі кібернетиків.

У межах дискусії "Невидимі фонди технічної культури" історик Олесь Маханець розповідатиме про цифрування плівок Софії Яблонської, а літературознавиця Олена Галета — про дослідження її текстів. Яблонська — це суперкейс, бо є наратив і картинка. Вона двічі рефлексує про нас і умовну Азію, де вона як біла європейка проєктує свою українськість. Хочеться поговорити про те, як змінюється позиція людини з камерою. Тому очікую на цікаву розмову з Катериною Яковленко, яка одна з небагатьох пише про відео як про мистецтво. Зазвичай ми говоримо про рефлексивного спостерігача через уяву, а спостереження через камеру або фотоапарат чомусь в нашій культурі не цінуються. Катерина записала інтерв’ю з Василем Цаголовим про його телевізійні експерименти 1990-х. Василь Цаголов з його "Твердим телебаченням" — це дійсно феномен. Це рефлексія на уявну медіареальність, у  якій ми опинилися. І в нашому мистецтві ми говоримо про будь-що, але не про ці ілюзії, у яких люди перебувають, які нас вбивають. Як вбиває уява, наприклад, путінська? Вона ж медійно конструйована, він це використовує як медійну зброю.

— Чи може людина бути фондом? Хто міг би бути фондами культури, або кого ви як кураторка заключної секції хотіли б згадати в цій розмові? Чи ми можемо цінувати не тільки артефакти?

Ірина Подоляк: Я не даватиму тут означень і навряд чи наводитиму приклади. Хочу, щоб це зробили спікерки. Інтуїтивно відчувається, що це правильна оптика, і в розмові маємо намацати відповіді, чи людина або її життя в цьому найважливішому для нашої держави періоді можуть бути джерелом пізнання самих себе і проєктування майбутнього? Мусимо знайти логічні аргументи, щоб окреслити та зафіксувати цінність людини як фонду. Для мене Алевтина Кахідзе, яка буде учасницею розмови, є музеєм актуального мистецтва та людиною-фондом в одній особі. У контексті війни, соціальних проблем, кенселінгу вона постійно шукає і виробляє смисли. Чи вона єдина? Однозначно, ні.

Плануючи дискусійну програму, ми погодилися, що хочемо говорити не тільки про предмети культури, артефакти, не тільки про тих святих людей, які їх зберігають, охороняють і досліджують. Не можемо і не хочемо позбавляти це все моменту, у якому живемо. Тому в цій розмові мені цікава рефлексія Ані Калюжної як воєнної журналістки. Як вона сприймає все, з чим взаємодіє? І чи є щось, що ніколи не стане фондом, не стане об’єктом досліджень, бо не вписується в рамку державної інформаційної політики? Чи є в її проєктах, які фільмують воєнні дії, військових, людей, які залишились чи виїжджають, щось, що не потрапляє в нашу реальність? Директорка Музею військового дитинства Світлана Осіпчук розповідатиме про те, як вони системно збирають досвіди підлітків. Вони це каталогізують, цифрують, формують. 

— Деколонізація в музеях і потреба визнавати представників інших національностей творцями української культури. Чи входить це питання у програму дискусій "Відкриті фонди"?

Богдан Шумилович: Деколонізація — широке поняття. Включення жінок, інших та невидимих є частиною цієї політики. Чи є в Україні фонди, повʼязані з ромами? Як ми працюємо з маргіналізованими групами? Сьогодні я склав лист до міської ради з черговою спробою зробити у цьому місті щось імені Дебори Фоґель. Мені вдалося з Адольфом Беком, коли в міській раді до перейменування вулиці не були готові, назвати його іменем курдонер, де він жив. Назвати щось іменем Дебори Фоґель виявляється не так просто. Донедавна і Яблонська була проблемною. Одне діло, коли я борюся, наприклад, щоб Малевич фігурував десь у музеї в Осло як хтось, пов’язаний з Україною, інше — наша внутрішня деколонізація, що теж має бути зроблена. Наприклад, Тарас Возняк боїться назвати галерею найбільшою польською збіркою в Україні. Фонд музею етнографії та фонд Львівської галереї мистецтв — проблемні, ми як українці їх ще не артикулювали. Ми спробуємо цю тему підняти. Я переконаний, що ми не зможемо деколонізувати інших, якщо самі про себе не будемо говорити чесно.