Філіп Шухевич: "Бути патріотом — це дбати про економічний розвиток країни"

"Ми відповіли тим, що стали успішними"

Коли 1939 року до Львова увійшли совєти, вже через 2 години до помешкань моїх родичів навідалися чекісти. Тих, хто залишився, — знищили. Дідо Степан з дружиною і чотирма дітьми, серед яких мій батько Юрій, опинилися в Німеччині. Після війни Ватикан почав давати українцям стипендії на навчання в Левенському католицькому університеті. Мій батько подався на стипендію й отримав її, а згодом навіть став професором цього університету. Він міг поїхати до Австралії, Канади чи США, але мав добру роботу, познайомився з бельгійкою — і вирішив залишитися. 

Мама походила із заможного роду, її діди були князями. Коли вирішила вийти заміж за сина емігранта, від неї відсторонилися родичі. Після цього шлюбу українці також не хотіли підтримувати з нами контакти. Ми відповіли тим, що стали успішними. Мій брат Іван зараз працює архітектором у Гаяні, у південноамериканських джунглях, сестра Катріна — на керівній посаді в лікарні для людей поважного віку. 

Батько — Юрій розмовляв з нами українською і старався виховувати в патріотичному дусі. Він пригадував канікули в селі Оглядів, які проводив разом зі своїм двоюрідним братом Романом. Казав, що той був дуже віруючий. Якось вони пішки йшли майже 40 кілометрів у село, і Роман всю дорогу вчив його молитися. Пізніше він розповів, ким став Роман Шухевич — і ми цим дуже перейнялися. 

Мені не було цікаво працювати лише заради грошей. Я хотів робити щось корисне і щось змінювати довкола себе. Закінчив Політехнічний університет у Бельгії, вивчав містобудування та інфраструктуру в Колумбійському університеті. Мені дуже сподобався Нью-Йорк, тож якийсь час працював там — проєктував мости, автомагістралі. Діаспорні українці, коли чули прізвище Шухевич, були готові допомагати, чим могли. Але я все ж повернувся до Бельгії. Мені запропонували аналізувати енергетичний сектор, і я став спеціалістом у цій сфері. Тоді головним питанням було те, чи будувати нові блоки на АЕС. Інтуїція підказувала мені, що у Європі буде щось цікавіше. 

"Чи може хтось уявити Шухевича, який продає банани?"

4 січня 1992 року я прилетів в аеропорт Бориспіль. Візу отримав на місці. Вже тоді розумів, що їду сюди назавжди. Я був упевнений, що зможу робити щось конкретне не лише для України, але й в Україні. Хоч було непросто. Багато побутових незручностей: дефіцит продуктів, неможливість швидко викликати таксі, купити газету чи свіжий хліб. У Києві не було жодної піцерії, працювало зо п’ять ресторанів. Те, що донедавна було для мене цілком звичним, тут стало ледь не розкішшю. Але комфорт ніколи не був для мене вирішальним. 

Перед від’їздом я пішов до керівників великих міжнародних компаній у Бельгії, розповів про свій намір переїхати в Україну й запитав, чи можу щось робити для них. Багато хто виявив бажання співпрацювати. Тож роботи не бракувало, я регулярно літав до Брюсселя. Разом з однією компанією ми організували виробництво газових лічильників. З іншою — термостатичні крани для радіаторів. Пізніше я попросив партнерів розробити технологію модифікації пальників на котельнях, щоб замість газу вони використовували біомасу. Такі котли встановили в багатьох українських лікарнях, школах, установах. Як наслідок — споживання газу скоротилося удвічі. 

Не всі підтримували мої починання. Деякі підприємці вважали, що я витрачаю час на безглузді речі. Вони воліли продавати сигарети, апельсини чи банани. Чи може хтось уявити Шухевича, який продає банани?

"Юрко був нашим патріархом"

Поміж моїм переїздом до Києва і знайомством з іншими Шухевичами минуло 10 років. Мені було важливо спочатку стати кимось в Україні, а вже тоді зближуватися з іншими представниками родини. Тож я працював і подорожував країною. Врешті наважився поїхати до Львова. Поселитися в готелі виявилося проблемою — тут досі боялися прізвища Шухевич. Допомогла Марія Трильовська — донька Романа Шухевича. Так я запізнався з нею і її братом Юрієм. Відтоді старався за кожної нагоді бачитися з ними. Найчастіше — на Різдво. Це був великий день. 

Юрко — наш патріарх. Багато хто думає, що він був радикальний і вимогливий. Мені ж він виглядав відкритим і комунікабельним. Вмів слухати й вислухати. Ніколи не згадував період ув’язнення, не висловлював ненависти щодо своїх катів. Уже 2014 року він був певен, що Росія почала велику війну проти України. Прогнозував величезний опір.

У перші дні вторгнення я боявся, що Україна може впасти. Якийсь час перебував у Бельгії, займався там волонтерською допомогою. Натомість Маруся і моя дружина Таня не вірили, що росіяни дійдуть до Львова. Вони категорично відмовилися евакуюватися. 

Юрко ніколи не розумів моєї роботи. Його мало цікавили теплолічильники, вентилі, насоси. Але я хочу бути ефективним. Визнаю, я — не романтичний патріот. Я не плачу, коли підіймають синьо-жовтий прапор або лунає гімн. Я — інженер-практик, і це визначає мій характер і поведінку. Для мене бути патріотом — це дбати про економічний розвиток країни. А для цього треба думати про проєкти, а не схеми, побудовані лише на персональних інтересах. Сподіваюся, українці здатні переосмислити це. Тепер я пишу статті з містобудування і квантової фізики. Ми з однодумцями збираємо кошти на лабораторію, яка б досліджувала нові види енергії.