Фабіан Бауманн: "Етнічне походження не було вирішальним, коли йшлося про національну лояльність"

Коли Київ був імперським російським містом

— Чим унікальна родина Шульгиних, якій ви присвятили кілька років свого життя?

— Я зацікавився історією націєтворення та націоналізму в Україні, коли працював над магістерською роботою — це було майже 11 років тому. Тоді я аналізував дебати в Імператорській думі та дискусії у пресі. Втім так і не отримав відповіді на запитання, чому люди обирають ту чи ту сторону. У цих дебатах люди захищали позицію, яку вони вже обрали: було надто пізно, щоб зрозуміти, чому саме її. 

Згодом я вирішив поглянути на історію націй через біографії і з’ясувати, що спонукало людей підтримувати тих чи тих. Якось натрапив на книжку американської історикині Фейт Гілліс, яка згадувала, що в родині Шульгиних стався розкол за національною ознакою: це одразу привернуло мою увагу. Тобто вони мали однакове етнічне та культурне походження, але обрали діаметрально протилежні сторони конфлікту.

Звичайно, Шульгини — не єдина родина, де люди бачили себе і росіянами, і українцями. Але їхній випадок докладно задокументований.

— Якими джерелами ви послуговувались?

— Багато членів цієї родини були письменниками, журналістами, істориками. Вони залишили чимало писемних джерел, особливо про свої політичні погляди. Отож більшу частину родинної історії було нескладно відтворити та натрапити на їхні думки про тогочасну політику. 

Із приватними джерелами було важче: це загалом пов’язано з історією самої Східної Європи, де революції та війни розкидали сімейні архіви по усіх усюдах. Міжвоєнний період було легше відтворити, оскільки деякі документи з еміграції залишилися в колекціях, що переважно перебувають у Москві та в деяких інших місцях. 

Щодо ранніх етапів родинної історії мені доводилося імпровізувати трохи більше: використовувати частини з чужих спогадів чи щоденників. Також, наприклад, корисними були поліційні архіви. Українофільські соціалісти перебували під наглядом поліції, і тому, наприклад, деякі моменти з життя Якова Шульгина можна було відтворити звідти.

— Поговорімо про дух часу, коли династія тільки почала розвиватися. Якою була політична та культурна атмосфера в Києві ХІХ століття?

— Тоді Київ дійсно став імперським російським містом, хоча ще на початку століття його еліта значною мірою була польською та католицькою. Однак після польських повстань 1831-го та 1863 року російський уряд поставив собі за мету мінімізувати вплив поляків на цей регіон, який тоді називали Південно-Західний край – те, що ми б сьогодні назвали Правобережною Україною.

Тоді заснували Університет Святого Володимира в Києві, який мав стати імперською російською установою. Випрацювали політику, що мала сприяти розвитку православного землеволодіння на противагу католицькому. Великі театри були російськими. У громадському житті звучала російська мова. Школи теж були російськими й імперськими.

Однак існували й українофільські течії, особливо в середовищі міської інтелігенції. У середині століття такі люди, як Михайло Максимович могли легко поєднувати своє захоплення українською народною культурою та етнографією з лояльністю до імперської держави, адже вони мали спільного ворога — польські еліти. А оскільки український народ був православним, то російська держава вирішила, що вони росіяни. 

Малоросійство та імперська лояльність почали зіштовхуватися у 1860-х та 1870-х роках, коли демократичний та революційний потенціал українофільства став більш очевидним. Ті самі люди, які були професорами російської історії, у приватному житті могли мати українофільські інтереси, як-от Володимир Антонович.

Вибір ідентичности

— Чи можемо ми визначити точку розділення, коли утворилося дві окремі гілки родини Шульгиних?

— Точний момент поділу надзвичайно важко вистежити. Родинний розкол трапився у 1875—1876 роках, але очевидно, що це пов’язано із загальним розколом у середовищі київської інтелігенції, який стався всередині 1870-х років.

Це стосувалося конфлікту навколо Київського відділу Південно-західного відділу Імператорського географічного товариства, відкритого 1873 року. У ньому домінували українофіли: Володимир Антонович, Павло Чубинський, Михайло Драгоманов. Конфлікт стався із консервативними монархічними колами, які очолювали Михайло Юзефович і Віталій Шульгин. Племінник останнього, Яків Шульгин, став на бік прогресивних українських діячів та виступив проти свого консервативного дядька. Родинний розкол трапився у 1875—1876 роках, і після цього між двома гілками родини більше ніколи не було жодних значущих контактів.

— Однією з головних фігур в родинній історії була людина, чиє прізвище не Шульгин, а Піхно. Ким він був і яку роль відігравав у цій династії?

— Дмитро Піхно — це людина, яка чудово ілюструє мою тезу, що етнічне походження не було вирішальним, коли йшлося про національну лояльність. Родина Шульгиних була частиною міських дворян-службовців, а Піхно походив із нижчої соціальної верстви. Він виріс у Чигирині, у міщанській сім’ї, але був дуже обдарованим хлопцем і згодом приїхав до Києва вивчати право та економіку.

Піхно успадкував справу Віталія Шульгина після того, як рідний племінник останнього — Яків — відмовився від цієї спадщини. Також став редактором газети "Кіевлянинъ", яку заснував Віталій Шульгин: таким чином перетворився на політичного спадкоємця цього різновиду прикордонного російського націоналізму. А ще був одружений спочатку із вдовою, а потім і з дочкою Віталія Шульгина, тобто став патріархом російської консервативної гілки родини. 

Коли він ухвалив політичне й економічне рішення приєднатися до російських консервативних кіл, то асимілювався і вважав себе росіянином, хоча походив із села й був українцем. На відміну від більшости членів родини, його рідною мовою, ймовірно, якраз і була українська. У підсумку він захищав прапор російського націоналізму на імперських кордонах.

Таким чином, його історія є хорошим контрастом до біографії Якова Шульгина, який пройшов протилежний шлях: від міського аристократа до популіста-українофіла.

— Якою була роль газети "Кіевлянинъ" у житті родини та Києва?

— "Кіевлянинъ" з гаслом "Край цей русскій русскій русскій" розпочав свою діяльність у 1864 році. Влада всіляко заохочувала й субсидувала видання, щоб ширити російську імперську точку зору. 

Спочатку це була колективна справа консервативної інтелігенції Києва. Чимало людей туди дописували, і деякі українофіли також: наприклад, Драгоманов та Антонович написали по кілька статей. Тоді газета була спрямована насамперед проти поляків.

Пізніше, наприкінці ХІХ століття, це все більше ставало сімейним бізнесом Дмитра Піхна. Він сам готував багато статей, його сини та зяті дописували для газети, його фактична дружина стала технічною редакторкою видання, а потім одна з невісток також постійно створювала тексти.

Цю газету до 1905 року вважали найбільш читаною в Києві, потім її витіснила "Кіевская мысль". Це дало змогу родині Шульгиних-Піхно мати величезний вплив на політичну думку в місті. На початку ХХ століття вона також мала значення для всієї держави: її читали в Москві та Петербурзі. Саме завдяки популярності газети Дмитро Піхно врешті-решт потрапив до Державної ради й мав прямі канали зв’язку з урядом.

— А які кар’єрні можливості очікували українофільську частину родини?

— Російська влада, починаючи від середини ХІХ століття, вбачала в українському націоналізмі велику загрозу культурного та потенційно політичного сепаратизму. Також і соціальну загрозу, тому що український націоналізм був пов’язаний із тогочасним народництвом — популістським соціалізмом.

Російська держава частково заохочувала російський націоналізм, втім також розуміла його потенціал задля створення соціальної напруги. Але вона прийняла російський націоналізм як частину легітимації династії. Тому російські націоналісти мали кращі кар’єрні перспективи, ніж українські. Дмитро Піхно потрапив до Державної ради. Василя Шульгина кілька разів обирали до Думи і він став впливовим правим голосом у Санкт-Петербурзі.

Українські націоналісти у кращому разі могли, приховуючи свої політичні погляди, збудувати скромну кар’єру в освіті, як наприклад, Володимир Антонович, або ж їх могли заслати до Сибіру, як Якова Шульгина.

Отже, існували хороші матеріальні стимули, щоб підтримувати російську сторону конфлікту, і потрібно було мати неабиякий ідеалізм, щоб добровільно страждати від наслідків українського націоналізму.

Однак хибно вважати всіх російських націоналістів з України звичайними опортуністами, тому що це були люди, які хоч і отримували вигоду від своїх поглядів, але багато з них були глибоко переконані, що малоросійське населення потребувало допомоги Російської держави, щоб протистояти економічній могутності поляків і євреїв. Вони вважали, що асиміляція для українських селян — це шлях до безпеки та заможности.

Жінки в династії могли більше

— Яку роль у діяльності династії відігравала сім’я?

— В обох родинних гілках ідеологічна робота була тісно пов’язана із приватним життям. Шульгини, як і інші українські родини, свій дім використовували для політичної індоктринації, соціалізації, політичних зустрічей та для проведення культурних заходів — концертів, театральних вистав тощо. Також для домашнього навчання своїх дітей українською мовою, що забороняла держава. Тож тут  безпосередній зв’язок: родина надавала безпечний простір для культурної та політичної діяльности, яка була неможливою в публічному просторі.

Російська гілка родини — Піхнів–Шульгиних — мала складніші стосунки між політикою та приватним життям. З одного боку, вони використовували своє родинне середовище як політичну та економічну мережі: майже всі брали участь у виданні газети "Кіевлянинъ", яка кілька десятиліть поспіль у Києві була головним російським націоналістичним виданням . 

З іншого боку, особисте життя цієї родини було дуже нетрадиційним, з кількома позашлюбними зв’язками між близькими родичами. У суспільстві також існував деякий остракізм щодо них, адже люди знали про ці стосунки та обговорювали їх. Втім відчуття того, що вони є чужинцями у благородному суспільстві, згуртовувало їх і допомагало їм бути сильною родинною фірмою у націоналістичному бізнесі.

Не думаю, що вони вважали такі близькі стосунки генетично вигідними. Ймовірно, страхи Василя Шульгина щодо "вырождающейся интеллигенции" спровокували нетрадиційні стосунки в родині.

— Якою була роль жінок у родині та в родинному бізнесі? Чи можемо ми говорити про них як про ранніх українських феміністок?

— Політична історія ХІХ століття має тенденцію вилучати жінок, оскільки жінки навіть у демократичних країнах тоді не мали права голосу, не кажучи вже про автократичну державу на кшталт Росії, де вони не могли входити до бюрократичних урядових структур.

У тодішній політичній історії домінували переважно чоловіки. Втім якщо подивитися через призму родини, то побачимо, що жінки мали політичні погляди та долучались до політичної діяльності, хоча й не завжди в очікуваний для нас спосіб. У тогочасних українських колах жінки відігравали надзвичайно важливу роль у питаннях освіти та в організації культурних і політичних зустрічей. 

Більшість чоловіків мала працювати на державу, а це вимагало неабиякої обережности, тоді як жінки могли відвертіше виявляти свою українофільську позицію. Вони носили вишиванки та на людях розмовляли українською мовою, не боячись втратити роботу. Отож у київському українофільському середовищі жінки були надзвичайно важливими фігурами, вони згуртовували середовище і посвячували дітей та молодь в ідеї українофільства та українського націоналізму.

Серед російських Шульгиних жінки також відігравали важливу роль. Піхно був схильний довіряти жінкам зі своєї родини більше, ніж чоловікам ззовні.

Але по обидва боки ці жінки не були феміністками в сучасному розумінні. Націоналізм був дуже структурованим за гендерною ознакою, націоналісти мали чітке уявлення про роль жінки в суспільстві.

У цьому контексті доволі цікавий випадок Катерини Шульгиної, яка роками писала статті в газету "Кіевлянинъ" під чоловічим псевдонімом і ніколи не намагалася підважити цей статус. 

Вона як жінка зі справді консервативним світоглядом зіткнулася з дилемою щодо власної політичної активности. З одного боку, вона була явно обдарованою політикинею. З іншого — та роль суперечила її уявленням, якою має бути роль жінки в суспільстві. У своїх мемуарах вона також іноді намагалася применшити власну політичну агентність, що спостерігалося і в інших консервативних жінок ХІХ століття.

"У вирі постімперських громадянських воєн"

— Як 1917-й вплинув на життя обох гілок династії?

— Cимволічно, що Василь Шульгин був особисто присутній коли цар зрікався престолу. Загалом історія російських націоналістів під час Першої світової війни свідчить про те, наскільки дисфункційним у цій війні став царський режим. Шульгин, критикуючи царський уряд протягом 1916 року, мав на меті покращити державу, а не повалити монархію. Думаю, він був здивований, що вона зазнала краху.

Водночас він і його дружина Катерина Шульгина напрочуд вдало адаптували свою політичну тактику до ситуації 1917 року. Перемога у війні на той час була для них пріоритетом, тому вони не зважали на питання монархізму чи республіканізму. Шульгини були єдиною монархічною та консервативною групою в усій Російській імперії, яка виграла тогочасні вибори. Це свідчить про те, що вони пройшли досить довгий шлях у розвитку сучасних демократичних практик, хоча їхня ідеологія значною мірою залишалася такою, як у ХІХ столітті.

Що ж до українських націоналістів, то коли монархія врешті-решт впала, вони почали діяти й виявились здатними заповнити політичний вакуум. Вони в Києві досить успішно мобілізували солдатів та частину робітників. У них з’явилися здібні кадри, які сформували Центральну Раду.

Українські державні структури, що виникали в той час, гостро потребували бюрократів і політиків. Такі молоді люди, як Олександер Шульгин, який здобув українську освіту, могли дуже швидко піднятися кар’єрними сходинками. Йому, 27-річному студентові, за кілька місяців вдалося стати міністром закордонних справ України тільки тому, що було не так багато освічених людей, які перебували на позиціях української державности.

На кілька місяців національність у Києві справді стала домінантною. І російські, і українські націоналісти успішно мобілізувалися, перш ніж у вирі постімперських громадянських воєн над ними взяли гору радикальніші сили.

— Як би ви оцінили діяльність Олександера Шульгина на посаді першого українського міністра закордонних справ. Наскільки він впорався з цим завданням?

— Звісно, він не мав тієї підготовки й досвіду, якими мали б володіти люди на таких посадах. Наприклад, з того часу, коли він був дипломатом у Болгарії, можна знайти дуже зарозумілі зауваження австрійського посла, який написав приблизно таке: "Очевидно, що цьому хлопчикові треба вивчити дипломатичні конвенції". Одна з причин, чому Олександер Шульгин потрапив на цю посаду, — добре володіння французькою мовою, чим могли похвалитися далеко не всі представники української інтелігенції. Сучасники оцінювали його діяльність як дуже динамічну. Він вражав людей своєю цілеспрямованістю. 

Шульгин досягнув деяких успіхів, коли ще обіймав посаду Генерального секретаря у справах міжнаціональних відносин, встановлюючи контакти з французькими, британськими й іншими іноземними посольствами в Києві. Він також був досить відданий правам національних меншин: намагався налагодити контакти з представниками різних національностей, серед яких були і єврейські спільноти, і, наприклад, маріупольські греки.

Але як би він не старався, все ж зазнав поразки у всіх своїх починаннях, тому що західні держави просто не були зацікавлені підтримувати Українську Державу, особливо в ситуації, коли українські сили втрачали всі свої позиції на місцях.

— Ви також пишете про особисті втрати, які 1917 рік приніс обом родинам.

— Рік 1918 став часом мілітаризації політичного конфлікту в усій Російській імперії. В Україні склалася особливо хаотична ситуація, адже тут були активні майже всі сторони російських громадянських воєн, а також різні групи українських державотворців, польські та французькі інтервенційні війська. Тоді обидві родини в боях втратили по юнакові. З одного боку, захищаючи Українську Народну Республіку від Червоної армії, загинув Володимир Шульгин.

З другого — Василід Шульгин-молодший загинув, захищаючи режим Скоропадського від військ Петлюри. Це також доволі іронічно, адже в підсумку цей російський націоналістичний хлопчик боровся за Українську Державу, державу Скоропадського, проти більш радикальної та націоналістичної української держави Петлюри, відновленої УНР.

Упродовж наступних років загинуло ще кілька членів родини. Більшість із них віддала свої життя не в боях, а через хвороби або через те, що їх схопили та розстріляли більшовики: зокрема поміркованого науковця-українофіла Володимира Науменка та одного із синів Піхна — Філіпа Могилевського, який проживав в Одесі. Зі встановленням Радянської держави всі вцілілі члени сім’ї були змушені тікати до Центральної Європи. 

— Якими були стосунки обох гілок родини з єврейською громадою?

Російська родина була набагато більш антисемітська, особливо в той період. Василь Шульгин захищав Менахема Бейліса не тому, що був філосемітом. Він просто вважав, що ця історія про ритуальну кров — середньовічний вид антисемітизму, і що з євреями треба боротися економічними та політичними засобами.

Олександер Шульгин був щиро відданий справі захисту меншин. Звісно, він ніколи не сумнівався, що саме етнічні українці мають домінувати в українській державі, і також не був цілковито вільним від антисемітських стереотипів: наприклад, у своїх дискусіях про те, як єврей-комуніст у міжвоєнний період вбив Петлюру. Але він точно не був відвертим антисемітом, яким був Василь Шульгин.

Фінал епохи Шульгиних

— Якою була доля обох гілок родини в еміграції?

— Коли виникла українська публічна сфера, такі політики, як Олександер Шульгин були дуже зацікавлені, щоби довести, що вони є цілковито українцями без жодних зв’язків із російською культурою чи суспільством. Наприклад, Олександер Шульгин стверджував, що розірвав усі зв’язки з Росією у березні 1917 року. Насправді ще увесь наступний рік він виступав за федералізм і лише на початку 1918-го, після приходу до влади більшовиків та смерті брата, дійсно виступив за розрив зв’язків із Росією.

Російським Шульгиним як емігрантам не треба було нікому доводити, що вони росіяни та російські націоналісти. Але понад усе вони намагалися визначити власну позицію щодо недавньої історії Революції і чому вона закінчилася такою катастрофою для монархістів і консерваторів. Це був спосіб впоратися з особистими травмами. Василь Шульгин залишив мемуари, завдяки яким, до слова, міг матеріально підтримувати своє життя за кордоном. Особливо у випадку з Катериною Шульгиною, яка відчувала провину, що втягнула своїх синів у політику, і це стало причиною їхньої загибелі.

— Ви згадуєте цікаву історію про радянські спецслужби та Василя Шульгина, коли той намагався потрапити до Радянського Союзу, щоб знайти своїх рідних. Назад він повернувся з інформацією про підпільний Рух опору, який от-от повалить режим. Зрештою, виявилося, що це радянська спецоперація. 

— У 1926 році до Шульгина звернулися люди з берлінської еміграції, які видавали себе за представників монархічного підпільного руху в Радянському Союзі. Наприкінці року він інкогніто, з фальшивим паспортом, поїхав спочатку до Києва, а потім до Москви та Ленінграда. За три місяці повернувся й опублікував книжку "Три столиці".

Він був у захваті від того, що на київських вулицях дуже мало розмовляли українською мовою, але шокований, що зустрів у Москві багато євреїв. У нього є цікавий опис того, як у Ленінграді й далі працювали дорогі ресторани. В одному з них, куди він ходив ще як депутат Думи, за його твердженням, він навіть упізнав осетра в акваріумі: мовляв, це була та сама риба, яку він знав ще з дореволюційних часів. А НЕП Шульгин інтерпретував як повільне повзуче повернення дореволюційного життя: "Все як було, тільки гірше". 

Відомий розслідувач із середовища російської еміграції Володимир Бурцев згодом викрив, що ту поїздку організувало ОГПУОб’єднане держане політичне управління без відома Шульгтна: щоби він думав, що існував антирадянський рух. Це період, коли радянська розвідка проводила операції серед білої еміграції, щоби підірвати згуртованість всередині.

На той момент Шульгин був не дуже впливовим політиком, а автором, якого дійсно читали. Його мемуари про громадянську війну були надзвичайно популярними не лише в еміграції, їх публікували навіть у Радянському Союзі.

— Коли династії настав кінець?

— Це період Другої світової війни. Василь Шульгин дожив до 1976 року. Його силою повернули до Радянського Союзу і він побачив брежнєвський період, що неймовірно для людини, яка була активною ще в політиці царської Думи.

Олександер Шульгин продовжував писати свої спогади у Франції. Його нащадки переїхали до Сполучених Штатів і Канади: деякі з них все ще були активними в еміграційних організаціях або в інтелектуальній діяльності, але ніхто не відігравав важливої ролі в російській чи українській політиці. Досі жива Ольга Матіч, дослідниця російської літературиПрофесорка російської літератури в Університеті Берклі, їй зараз за вісімдесят.

— В українській колективній пам’яті, зрозуміло, є місце для українських Шульгиних. Як гадаєте, чи має бути місце і для російських Шульгиних?

— Українцям може бути корисно знати про Василя Шульгина, щоби розуміти, що російський націоналізм у ХІХ столітті був не лише нав’язаною ззовні позицією, а й частково внутрішнім явищем.

Схожа дискусія, яка відбувається нині, — про Булгакова, гімназійного учня Якова Шульгина. У "Білій гвардії" Булгаков представляє конкретне історичне середовище: консервативну російськомовну буржуазію Києва в революційний період, що за описом дуже схоже на родину Шульгиних. Вони уособлюють щось, що колись існувало в історії України й було досить впливовим, але більше не існує і не потрібне Україні.

— Що з цієї династійної історії ми можемо взяти для сучасних дискусій про націоналізм та ідентичність?

— Нація і націоналізм — це не лише природне втілення етнічного походження, а й вибір, що завжди супроводжується чітко визначеною політичною програмою. Це те, що я намагаюся пояснити людям на Заході. Українці сьогодні підтримують українську державність не тільки тому, що вони відчувають, що вона виражає українську ідентичність. Вони мають дуже чіткі прагматичні причини, щоб хотіти бути громадянами демократичної держави, у якій можна щось змінювати, і тому вони відкидають авторитарні спроби інкорпорації до Росії.

Це є простим поясненням того, чому так багато російськомовних кримських татар, євреїв чи навіть людей інших національностей підтримують українську державність, навіть якщо вони не дуже цікавляться історією козацтва, Тарасом Шевченком тощо.