Дорж Бату: “Ми писали американським конгресменам листи з дуже недипломатичними виразами”

– Під час Другої світової війни Черчиллю знадобилось більше року, щоб переконати Рузвельта надати Європі допомогу зброєю. Зараз це сталося набагато швидше – у кінці квітня Палата представників Конгресу США ухвалила ленд-ліз для України.

– Так, 417 голосів – за, 10 проти. Це безпрецедентна підтримка.

– Завдяки чому така підтримка стала можливою?

– Я вважаю, що перш за все, завдяки зусиллям президента Зеленського, його емоційного виступу у Конгресі. У той же день виступав також журналіст Андрій Цаплієнко у Гельсінській комісії Конгресу США. Гельсінська комісія опікується співпрацею і безпекою в Європі, це ОБСЄ. Я допомагав Андрію писати ту промову. Оскільки дещо краще розумію поведінку і психологію сенаторів та конгресменів, адже комунікую з ними дуже активно від початку війни. Знаю, на які кнопки потрібно натиснути, щоб тебе почули. Андрій, крім того, що авторитетний журналіст, ще й дуже емоційно і докладно розповів про ситуацію в Україні і те, чому ми потребуємо допомоги.

З першого дня я почав переписку з представниками Конгресу, сенаторами від свого й інших штатів. Я писав їм довгі інформаційні листи, в яких розповідав про ситуацію в Україні. Показував шокуючі фото і відео. Деякі прес-служби навіть обурювались тим, що я не заблюрував зображення. Але я спеціально подавав їх такими, які є, щоб вони бачили, які жахіття відбуваються. Сенаторка Емі Клобучар навіть зізналася мені, що ще ніколи її пошта не була на 90 % забита кореспонденцією про Україну.

Спільними зусиллями українського дипломатичного корпусу та українців, які є громадянами США, і вдалося достукатися до Конгресу. Ми переконали навіть найбільших скептиків, що треба активніше підтримувати Україну. При тім об’єднали Демократичну і Республіканську партію у Конгресі та Сенаті, щоб вони спільно підтримували цей ленд-ліз. Робота йшла на всіх фронтах. Ми працювали й з військовими. Хоча вони підтримували такий план підтримки українців від початку. З представниками Конгресу у Сенаті було складніше, але нам усе вдалося.

– Чому з конгресменами було складніше, ніж з військовими?

– Війну в Україні дуже важко побачити зі сторони. Наприклад, історія з Маріуполем нічого не говорить американцям. Ну, окупований Маріуполь, ну оточений, ну, бомблять його, і що? Але коли я написав своїм представникам у Конгрес – уявіть, що Міннеаполіс, столиця штату Міннесота, зруйнований на 90%. Міннеаполіс – це місто, практично, близнюк Маріуполя по кількості населення і площі. Тож, коли уявити, що Міннеаполіс майже увесь розбомблений, тоді можна зрозуміти масштаб трагедії. І таке порівняння, схоже, справило враження. Так, мовою аналогій нам і вдалося достукатися. Тими страшними світлинами і нашою емоційністю. 

Бо подекуди мої листи були абсолютно не дипломатичні. Особливо, коли почали приходити відписки на зразок: “Ми з Україною, а тепер дивіться, який ми склали бюджет на наступний рік на штат”. Після такого я зрозумів, що вони сприймають ситуацію в Україні не зовсім адекватно. Природна реакція на таке – лють. Тому я почав висловлювати їм свою позицію у гострих формах і виразах. Бо політики мусять дослуховуватися до позиції своїх виборців.

Коли я почав просити своїх друзів, колег та українців у фейсбуці писати своїм представникам у Конгресі, то кількість листів перевалила критичну відмітку і досягла свого – конгресмени зрозуміли, що виборці вимагають від них якихось рішучих дій. А коли виборець активно вимагає рішучих дій, то у США до цього ставляться дуже серйозно. Такий тиск виборців, я вважаю, і переломив ситуацію з ленд-лізом. Бо на початку війни ми навіть мріяти не могли, що буде прийнятий такий закон.

– Американці підтримали Україну, бо ще пам’ятають, що росіяни були їхніми ворогами під час Холодної війни? Чи, можливо, розуміють, що допомога українцям – це захист демократичних цінностей?

– Війна в Україні – це війна на території Європи у ХХІ столітті. Цей факт звучить як нонсенс. Коли Росія напала на Україну, то для американців це було, ніби штат Нью-Йорк напав на Коннектикут. Себто якийсь абсурд. Значна частина американців звикли вважати, що Україна – це якась там частина Росії. Тому повідомлення про напад росіян на українців вони не зрозуміли: як?! Вони ж, наче, один народ?! І от, коли починаєш їм усе пояснювати, про передумови і причини, чому ця війна відбувається, то у них стається вибух у голові. 

– Але виглядає так, що наразі Америка підтримує Україну більше, аніж деякі країни Європи, які значно ближче до війни.

– Тому, що уряди держав Європи, тієї ж Німеччини, перебувають у повній залежності від російських енергоносіїв. І тому навіть, якщо їхні громадяни підтримують Україну, то чиновники вагаються. Вони думають – окей, ми підтримаємо Україну, але Росія закриє нам газ… і що ми тоді скажемо своїм виборцям? Тому зусилля, наприклад, посла Андрія Мельника просто неоціненні. Він як дипломат робить дуже багато для того, щоб переломити світогляд німецьких чиновників. Хай навіть часто це відбувається у недипломатичних виразах, хай навіть іноді дуже різко.

– Дехто каже, що такою різкістю з німцями Мельник дискредитує українську дипломатію.

– Ні, це абсолютно не так. Я не вважаю, що це дискредитує будь-яку дипломатію. Коли Мельнику в очі сказали, що українцям немає змісту допомагати, бо вони здадуться через кілька годин – оце не дипломатія, оце підриває дипломатичний авторитет Німеччини. А те, що і як робить Мельник – є абсолютно виправданим щодо ситуації.

<p>Радянські військові вантажать німецький автомобіль. Берлін, 1945 рік&nbsp;</p>

– Нещодавно ви написали у фейсбуці про те, як у дитинстві ходили в гості до товариша. Згадували, як його сім’я хизувалася речами, що їхні родичі у період Другої світової і після привезли з Німеччини.

– Сп*здили.

– Так. У тому пості ви описали суть Росії, її армії, культури і всього російського. Як пояснювати американцям, що росіяни не можуть не воювати, і не можуть не грабувати, не красти і не мародерити?

– Грабіжництво і мародерство має однакове значення в українській і англійській мовах. У 1945 році радянська армія грабувала та мародерила у промислових масштабах. У них був цілий комітет, який займався, фактично, промисловим грабіжництвом пальт, шапок, меблів, предметів мистецтва. Тобто вони тупо обдирали німців. Я працюю з американськими військовими, тому знаю, як в армії США з цим суворо. 

Моя колега, командорка Ліса є ветеранкою війни в Афганістані. Як і героїня моєї книжки “Франческа”: Сара. Усі вони розповідали, що їм було заборонено приймати будь-що від місцевого населення. Ні подарунків, ні сувенірів, нічого.

– Чому?

– Щоб солдати не втрачали боєздатності. Бо будь-який мотлох обтяжує, заважає вести бойове чергування. Яка з тебе користь у війні, якщо ти з унітазом в руках? Ніякої. Ти не виконаєш бойового завдання. Та росіян це абсолютно не хвилює, тому що грабіжництво і мародерство для них – природній стан. Вони, справді, завжди так робили, у всіх війнах, в яких брали участь. Кажу це, як історик, мародерство і грабіжництво – є нормою для російських солдатів. Тому, розмовляючи з американцями, дуже просто усе це пояснювати.

– Як американці реагують на це? Наскільки вони розуміють такі приклади російського варварства?

– Для них, насправді, це і не є якимось сюрпризом. Адже американці також брали участь у Другій світовій війні і бачили, як росіяни грабують і ґвалтують місцеве населення. Поговоріть з будь-яким американським ветераном Другої світової – вони все це пам’ятають. Тому сильно не дивуються.

– Funds4Ukraine – це фонд, яким опікується твоя дружина Ярина. Розкажи, будь ласка, про нього.

– З перших днів ми не могли залишатися осторонь того, що відбувається в Україні. Спочатку витрачали свої кошти, потім – тих, хто нам допомагав. Лише співробітники Ярини пожертвували більше 12 тисяч доларів. Ми купували каски, плити для бронежилетів, медичні препарати.

Спочатку старалися забезпечити усім необхідним мого небожа Олексія, який воює у ЗСУ. Але дуже швидко це переросло у більші проєкти, до мене почали звертатися за допомогою друзі і люди, які воюють на передовій.

Funds4Ukraine – це дуже маленький фонд, але ми намагаємося максимально допомогти у силу своїх можливостей. Ми хотіли бути активно причетними, тому це наш маленький внесок у захист воїнів, які боронять Україну.

– Коли думаєш про те, скільки триватиме війна – які думки звучать у голові?

– Я намагаюсь про це не задумуватися. Щоб зайняти голову – вистачає роботи. Треба зібрати більше грошей, купити більше амуніції, відправити її в Україну. І далі працювати з Сенатом і Конгресом. Хоча програму максимум ми виконали – рішення про ленд-ліз ухвалили, тепер будемо тиснути щодо санкцій проти Росії. Американська розвідка доповідає, що активна фаза війни триватиме до кінця літа.