Дорж Бату: Мародерство як історичний кодекс російського офіцера

Виявилось, що його дід, котрий “пройшов до Берліна”, розжився і грамофоном, і австрійським сервізом, і старовинним настінним годинником з курантами. Це натурально були сімейні реліквії, типа “память про войну”. Усі домашні пишались тим як сміливий і відважний дідусь “експропрііровал всьо ето добро у фріцов”.

Потім я почав звертати увагу, що “трофейне, німецьке” було у багатьох домах, де “діди воювали”.

Радянська, а потім і російська пропаганда пояснювала походження “трофеїв” так:

Ось, як пише про це “комсомольская правда”:

“Стоит четко понимать, откуда солдаты брали их. Нет, это не был грабеж. Бывали, конечно, случаи мародерства, и расстрелы за них в РККА тоже были. Но основные доехавшие до СССР трофеи банально покупались на толкучках или выдавались солдатам и офицерам на специальных трофейных складах в качестве поощрений” (посилання не даю, статтю можете знайти, вставивши текст у пошуковик).

Ну ви зрозуміли, так? “Стоіт чьотко панімать…”.

Але “трофеями” вважалась не лише такі дрібниці, як грамофон, сервіз і годинник. Були і більші “трофеї”. Їхнє походження російська пропаганда пояснювала так:

“Крупногабаритные трофеи, такие как мебель, машины, музыкальные инструменты, ковры, картины вывозились централизованно эшелонами на специальные склады в центральные города СССР. Уже оттуда они распределялись по высшим армейским и партийным чинам”.

У 1990-ті роки, російські дослідники Михайло Семиряга та Борис Книшевський, оприлюднили дані Головного трофейного управління СРСР (так, мародерство було поставлено на промислові рейки), згідно яких, з радянської зони окупації Німеччини офіційно вивезли:

• 60 000 роялей,
• 190 000 килимів,
• 460 000 радіоприймачів,
• 265 000 настінних і настільних годинників,
• 940 000 елементів меблів,
• 1,2 мільйона чоловічих і жіночих пальто,
• 1 мільйон головних уборів,
• 186 вагонів спиртного.

І це я ще не пишу про цілі заводи, станки і техніку. Пам‘ятаю свій візит наприкінці дев’яностих у гарнізон ВКС РФ “Звездный” під Улан-Уде, коли начальник гарнізона, (уродженець Дніпра, до речі), підполковник Валентин Головко (нині командувач ВКС РФ), показував нам центр збору телеметрії космічних бортів “Молнія-1”.

Головко нам тоді розповідав, що половина апаратури з цієї будівлі (та інших теж) – трофейна, німецька. З німецькими таврами та табличками.  Так-так, трофейна, з часів Другої світової. Це були апарати стеження за балістичними ракетами “Фау-2”.

Але велика частина таких “сувенірів” з війни була банально спіжжєна. І це підтверджують численні розповіді тих, в кого у сім’ях були ці “трофеї”. Ті ж батьки Сергія Т. з гордістю розповідали, що годинник їхній дід “віджав” у якогось “старого фріца”, а грамофон “експропрііровал” у якійсь хаті у маленькому містечку під Берліном, де квартирувала радянська армія.

І ви можете собі уявити, що радянські солдати витворяли у таких маленьких німецьких містечках з жінками і дівчатами…

Про сексуальні злочини проти жінок і дітей на території України, Польщі, Чехії, Німеччини та інших країн написані тонни матеріалів.

Колись на мене справила враження автобіографія Габріели Кьопп, котру у віці 15-ти років протягом двох тижнів ґвалтували радянські солдати. Книжка називалась “Навіщо я народилась дівчинкою?” (Warum war ich bloß ein Mädchen?).

І це була не лише Німеччина, але й інші країни, де побувала червона армія. Чехія, Словаччина, Польща. Про масові зґвалтування польських жінок радянськими солдатами і офіцерами розповідають Джоанна Островська і Марцін Заремба у книзі “Kobieca gehenna”.

Таке відбувалось всюди, де з‘являлась російська армія. Європа під час Другої світової, Афганістан, Сирія, Чечня.

Зараз Україна.

Зґвалтування. Мародерство. Вбивства мирного населення. “Баби єщьо нарожают”.

Все це було вже. І роблять це не якісь спеціально виховані нелюди. Це роблять ті, кого виховували на “вєлікой русской музике” і “вєлікой русской літєратурє”.