"Моя українська бабуся була остарбайтеркою, а я про це нічого не знала". Письменниця Ліза Вееда з Нідерландів про шлях до українства

— Вас часто представляють як нідерландсько-українську письменницю, у своїх творах ви торкаєтеся теми України. Як ви почали досліджувати своє українське коріння?

— Я довідалася, що моя бабуся була остарбайтеркою у 2013 році, коли мені було 23. Хоча її родичі часто приїжджали до нас і я знала, що вона з України, це було вперше, коли я почала усвідомлювати історію моєї сім'ї. 

Дитиною я цікавилась історією Другої світової війни та Голокосту, ми з батьками їздили до Аушвіцу та Бухенвальду. Проте я ніколи не чула про остарбайтерів, і коли почала досліджувати історію своєї бабусі, виявилося, що інформації майже немає. Я думала, що люди повинні більше знати про понад мільйон дівчат і жінок, яких нацисти примусово вивезли до Німеччини. Я поїхала до Німеччини, щоб відвідати фабрику, де вона працювала та надіслала кілька фотографій своїй мамі. Моя мама показала ці фото бабусі, і вона підтвердила, що перебувала саме там.

Я відчула, що мені потрібно заповнити цю прогалину в історії, тоді почала писати свій перший роман "Олександра". Мені знадобилося вісім років, щоб його закінчити. Моя родина була розкуркулена та пережила Голодомор, а коли почалася війна на сході України в 2014 році, я раптом побачила багато паралелей.

— Що вас найбільше вразило у дослідженні вашої сімейної історії? 

— Мене шокували примусова колективізація та розкуркулення на Донбасі в 1920–1930-х, від яких постраждала моя сім’я. Коли я досліджувала свою родину, навесні 2015 року мого дядька викрали на Донбасі і через три місяці знайшли закатованим і вбитим. Тоді я вперше зрозуміла, що історія повторюється на тій самій землі. Я почала усвідомлювати, чому моя українська родина постійно дарувала мені патріотичні подарунки на кшталт українського прапора чи синьо-жовтого браслета. В Нідерландах націоналізм асоціюється з правими поглядами і має зовсім іншу функцію, тому мені знадобилося трохи часу, щоб зрозуміти цю різницю.

Мене також шокували депортаційні документи моєї бабусі. Її вивезли 18 листопада 1942 року. Було дуже дивно бачити ім'я та прізвище бабусі без по-батькові, надрукованими латиницею на аркуші паперу. Я думаю, що дуже важливо мати всі ці фізичні докази її історії, оскільки багато української історії існує лише в усному вигляді. До прикладу, докази Голодомору було просто знищено. За вісім років дослідження я знайшла доволі багато, але найбільшим та найсумнішим відкриттям було те, що на початку мого дослідження інформація про Україну в Нідерландах була мізерною.

— Як змінилося ваше сприйняття себе та своєї сімейної історії, коли ви почали писати роман?

— Я дуже хотіла дати читачам перспективу Сходу та Заходу. Звісно, що я ніколи не буду українкою. Я завжди буду більше нідерландкою, але це мене спонукає писати більше про Україну. Думаю, що можу бути свого роду медіатором між Сходом і Заходом і вважаю свої твори більше європейськими, ніж питомо нідерландськими чи українськими. Я навіть думала додати бабусине ім’я по-батькові: Ліза Олександрівна Вееда, але потім вирішила, що це може бути занадто драматично.

— Роман "Олександра", який вийшов 2021 року, перекладено вісьмома мовами, але української серед них немає. 

— Я б дуже хотіла, щоб ця книжка вийшла українською. Мені хочеться розмовляти з українськими читачами, бо я не та авторка, яка просто презентує свою роботу і не взаємодіє з аудиторією. Я дуже люблю відкрито розмовляти з людьми, які можуть дати мені іншу перспективу.

— За останні кілька років ви багато разів бували в Україні до та після повномасштабного вторгнення. Якими були ваші відчуття під час візитів?

<p>Бабуся Олександра, 1940-ві роки</p>

— У 2018 році в Києві я зустріла групу молодих політиків, художників і фотографів, один з яких займав високу посаду в українському міністерстві. Пізніше вони приїхали до Нідерландів, де ми зустрілися в книгарні-кав'ярні. Ми розмовляли про політику десь півтори години. Після того, як вони пішли, продавець, якого я добре знала, запитав мене, чому ми так довго говорили про політику. Його це дуже здивувало та навіть трохи роздратувало.

Для мене обговорювати політику цілком нормально. Мене з дитинства цікавило як працює політика та динаміка влади. Мені імпонує цей аспект української культури, де ці теми обговорюють відкрито. У Нідерландах це працює по-іншому. Я думаю, що в Україні люди більше говорять про політичні питання, тому що знають, що буде, якщо вони не будуть слідкувати за подіями. Це усвідомлення прийшло в культуру через історичні причини. Історія моєї сім'ї також змусила мене думати про це більше.

Мені також дуже подобається українська культура та їжа і красиві кольори будинків, особливо в Харкові та Львові, я часто про них думаю.

— Що ви у школі вивчали про Україну?

— України не було на уроках історії в моїй школі. Ще з підліткового віку в дітей формується прогалина в знаннях про певні речі, так сак само було і з остарбайтерами. У Нідерландах є так звані славістичні студії, але вони довгий час були російськими. Мій батько є доктором славістики. Я ще з дитинства пам’ятаю, що всі книги в нашому будинку були або Достоєвського, або Толстого.

Людей цікавила "російська душа". Це дуже дивно. Маю ідею написати наступну книгу про це. Як у письменниці, у мене багато роботи, щоб розповісти ці історії аудиторії.

<p>Ліза з бабусею Олександрою. Фото lisa_weeda instagram.com.</p>

— Яким було сприйняття України в Нідерландах до 2022 року і як воно змінилося після повномасштабного вторгнення?

— До 2022 року багато нідерландців не знали базових речей про Україну. Іноді мені доводилося пояснювати, де Україна на карті, і що це найбільша країна в Європі. Я думаю, що більшість з них знали про Київ, але вони переважно асоціювали його з російською мовою та культурою.

Навіть зараз, коли я даю інтерв'ю про свої книги, здається, що ці люди ще досі іноді асоціюють Україну, Грузію та Молдову з Росією.

Нещодавно видавництво дитячих книг запропонувало мені написати книгу для дітей у Нідерландах про Україну. Вона має бути не тільки про війну, але про багату культуру й історію України. Чесно кажучи, я дуже хвилююся. Я хочу розповісти цю історію у формі листа, наче читач отримує лист від української дитини, яка розповідає про свою країну і культуру. 

— У всіх ваших інтерв'ю і в соціальних мережах ви постійно нагадуєте людям про Україну і про війну, яка триває. Як змінилося сприйняття російсько-української війни в Нідерландах за останні два роки?

— Я бачу, що на Заході є відчуття втоми від війни. Це також є темою моєї нової книги. Я намагаюся фізично перенести людей в інше місце, де є війна і допомогти їм почати діяти в часи війни.

У якийсь момент війна в Україні виглядала кінематографічною, наче нереальною, тоді як я розумію, що йдуть справжні бойові дії. Мене захоплювали ці кінематографічні, відполіровані відео від United24 і українського уряду, хоча це зовсім несправжня картина.

Я навіть читала статтю нідерландського автора, де він порівнював ці відео з переглядом фільму. Це звучить так, наче світ потребує постійних маркетингових трюків, щоб привертати увагу та розважати, і це мене лякає, тому що це означає, що ми почали споживати цей контент, а отже, споживати війну.

Це наче четверта стіна у театрі, яку ми більше не можемо пробити. Це дуже небезпечно, тому що тоді люди перестають діяти і стають лише глядачами.