Знаменитий Кость. Спогади про найшанованішого українського адвоката у Львові

Розділ 1.

В р. 1891 вписався я, тоді 18-літній молодець, на правничий виділ львівського університету. Щоб заробити на удержання для себе, я обняв посаду в статистичному бюрі м. Львова. Посада була мізерна, бо 20 ринських платні не давало можливості як слід удержатися і прохарчуватися. Тому покинув я цю посаду і обняв нову посаду в адвоката др-а Кв’ятковського. Тут було краще, бо я мав 22 ринських і вихідне на дві години викладів проф. Пєнтака. В цій канцелярії стрінувся я з молодим конципєнтом др-ом Олександром Кулачковським, пізнішим радником двору (Гофрат), і редактором Українського Вістника Державних Законів (Райхсгезецблятт) у Відні. Тому, що я був більше обізнаний з німецькою мовою, як мої ровесники, (в гімназії вчив мене знаменитий проф. Едвард Бербер, а в часі університетських студій мешкав я спільно з Іваном Боберським, пізнішим професором німецької мови у Львові та головою Сокола-Батька, з яким ми оба часто вправлялись у поправній німецькій розмові. Др. Кулачковський запропонував мене свому товаришеві, молодому ше тоді адвокатові др-у Костеві Левицькому (вул. Корняктів 1). Д-р Кость Левицький пошукував тоді якраз канцелярійного урядовця, добре обізнаного з українською і німецькою мовами, а платив краще від всіх львівських адвокатів, а саме 25 ринських місячно.

Було це 1892 року. Я пішов представитися др-ові Костеві Левицькому і договоритися з ним у справі моєї посади. Перша зустріч з др-ом Костем Левицьким зробила на мене надзвичайне вражіння. Д-р Кость Левицький мав тоді коло 30 літ, високого росту, гарно збудований, дуже пристійний, з румяно–білим обличчям, з темним заростом і темним волоссям в коротку щітку. Мені тоді показався як людина зрівноважена, з достойною поведінкою, чим викликав притягаюче вражіння. Говорив коротко, лагідно і по-приятельськи. Особливо цим останнім здобув мої симпатії, бо вже з моєї піврічної практики я переконався, що молодий "академік” – студент був переважно трактований як нуля. 

Д-р Кость Левицький визначив мені місячну платню у висоті 25 ринських, попереджуючи мене про те, що він є педантом і вимагає педантичної праці, а це мені, як молодому академікові на будуче придасться. 

В тому часі в краю і у Львові розгорів український, так зв. "народовецький” рух. Ім'я Костя писали тоді ще як Константан, а перший Кость це був саме д-р Кость Левицький. У Львові всі українці і поляки називали його коротко „Кость”, і кожний знав, що мова йде про д-ра Костя Левицького. З адвокатів д-р Кость Левицький був першим, що свої скарги і подання до суду писав в українській мові. Іншої мови у свому урядуванні не признавав. Виїмково тільки, якщо цього виразно домагалася сторона (клієнт), реферував в іншій мові. Реферати писав дуже старанним письмом, по можливості короткі і всесторонньо обосновані. Був дуже старанний у зверхній формі рефератів, а правничий зміст був звичайно знаменитий. Я відразу запримітив велику різницю між моїм попереднім польським шефом, адв. др-ом Кв’ятковським і др-ом Костем Левицьким. Кость, молодий адвокат, вже тоді був з великою повагою у львівськім правничім світі, особливо в цивільних справах. Моя кімната була переходовою до кімнати Костя, і я мав нагоду бачити дуже часто, як старші адвокати, українці й поляки, так зі Львова як і з краю, приходили до Костя розв’язувати трудні правничі задачі. Кость знав чимало, бо читав багато різних німецьких правничих журналів, які  містили практичні розв’язки різних спірних питань цивільного права. 

<p>Син Костя та Ольги Левицьких Юрій, 1920-ті рр.</p>

Д-р Кость Левицький був пар екселянс отвертим, щирим українцем, не мав ні крихітки хитрості в собі. Горнулися до нього переважно українські священики і селяни з невеликими процесами. Кость брав інформацію від клієнта совісно. Якщо справа не була ясна, не брав її зовсім до процесу, не хотів заробляти грошей. Маєтку він не робив і – здається мені – не зробив до кінця життя. Хоч міг заробити сотки тисяч, залишив мабуть незабезпечені дочкиНасправді Кость Левицький разом із дружиною Ольгою (з дому Огоновських) виховували 4 доньки - Ірену, Дарію, Марію, Стефанію (померла наприкінці жовтня 1918 р., ймовірно від "іспанки") та сина Юрія.. 

Нераз шкода було його знаменитих правничих обосновувань до невеликої справи. Та ці початки пізніше промостили йому шлях до чільних становищ в українській суспільності. 

Розділ 2.

В цивільних справах Кость був першорядний, рішав по професорськи. Пригадую собі як в одній справі, в якій ішло про поділ майна великої посілостиволодіння, маєток, виступало приблизно 200 позовників. Перші позовники звернулися до різних адвокатів, які порозумівшись між собою, почали вносити скарги з недостаточно обоснованим петітумвимоги. В цьому часі обов‘язувала ще так зв. цивільна письмова процедура, згідно з якою того, чого не було відразу в позові не вільно було наводити в пізнішому процесовому письмі. Кость дістав в тій справі кількох клієнтів. Він передумав основно скаргу і вніс скаргу. І що показалось? Інші адвокати за тихою порадою судді відкликали свої скарги як такі, що не мали належної правної підстави, а всі клієнти в числі коло 200 осіб звернулися до канцелярії Костя, який всі справи виграв. Кость трюмфував. Признання його здібностей та знання було для нього важнішою справою, як дохід з клієнтів. 

Не менший успіх здобув д-р Кость Левицький у карнім процесі проти Корнила Устіяновича, поета і маляра, який відбувся перед суддями присяглими за "підбурювання проти суспільного порядку” з причини розмалювання церкви. А саме він намалював у котлі пекольнім три особи: одну з накриттям голови подібним до урядової шапки егзекутора, другу з накриттям подібним до польської рогативки, третю в ярмурці з пейсами. Кость виказав на судовій розправі стільки суперечностей акту обвинувачення зробив це з таким гумором, що Устіяновича, котрому грозила кара від 5-10 літ тюрми, звільнили від вини і кари. Цією обороною здобув Кость широку славу маючи ледве 32 роки життя. 

Зараз після цього боронив селянина, котрого обжаловано за підпал на підставі донесення одного осібняка. Селянинові цьому грозила кара до 20 літ тюрми. Кость, як оборонець, так скрупулятно проаналізував доказові матеріяли, що свідка заарештовано таки на судовій салі, як дійсного справника підпалу, розплаву припинено, а підсудного відразу звільнено на волю. Підсудний, загуканий піврічною слідчою тюрмою не хотів спочатку вірити у своє звільнення. Кость силоміць впакував його до дорожки, відвіз і переночував у себе. Цей селянин хотів йому після цього записати в нагороду половину свого маєтку, але Кость на це не згодився. 

<p>Донька Костя та Ольги Левицьких, 1920-ті рр.</p>

Кость був також знаменитим знавцем і інтерпретатором законів адміністраційних і вмів в практиці пристосувати їх до потреб життя, або як треба було цього – обійти. Наведу для цього характеристичний приклад. Мабуть у р. 1894 утворено у Львові Краєвий Комітет для спровадження тлінних останків першого народного поета Галицької Землі, Маркіяна Шашкевича, здається мені з села Підлісок до княжого міста Львова. Уложення порядку торжества поручено Костеві, котрий як звичайно взяв ся з запалом і совісно до діла. Кімната Костя була повна комітетових, праця кипіла. Недовго перед торжеством маніфестаційного похорону зчинився гамір між комітетовими, і Кость почав щось говорити притишеним голосом. 

Комітет хотів влаштувати маніфестацію велично і з пієтизмом, а тодішні львівські магістрацькі правителі, котрі надавали тоді лінію польському патріотизмові, хотіли звести цю маніфестацію на сміх. Комітет ухвалив ужити до перевозу домовини три пари коней, а магістрат хотів, щоби домовину тягнули тільки два коні. Згідно з тарифою, затвердженою тодішними властями, магістрат зажадав такої високої оплати від запрягу на 3 пари коней, що Комітет не був в силі її зложити. Комітет просив, щоб признати йому знижку з уваги на пам'ять Шашкевича, але магістрат мав камінне серце. Тим часом до похорону залишалося вже лише кілька днів. Але від чого ж Кость в Комітеті? – Передумав цілу справу і видно, що знайшов вихід, бо з усмішкою покручував вуса. І дійсно так сталося. В Карпатських полонинах – казав він – пасуться великі гарні рогаті воли, а волів в поняттю законнім не можна уважати за кінний запряг, згаданий в магістрацькій похоронній тарифі. А воли можуть сповнити гідно останню прислугу Маркіянові Шашкевичові і то без сотика оплати. На запряг кінський є розпорядження влади і тарифа, натомість на воли нема нічого. 

Посол Дам'ян Савчак виїхав на Гуцульщину і за 2 дні висадила залізниця на товаровім двірці прекрасні три пари волів, о шерсти срібно-сірій, великі, з рогами о двометровім розпяттю. Магістрат змобілізував своїх синдиків. Вони старалися застосувати існуючі приписи про кінський запряг до запрягу волів. Але Кость уперся, що запряг запрягом, але кінь що іншого, а зовсім що іншого віл. Вкінці Кость загрозив, що в випадку дальшого вередування магістрату внесе телєграфічну жалобу до канцелярії Двору у Відні. Магістрат крайно розлючений – уступив. Кость виграв справу.

Розділ 3.

Треба було бачити, як виглядав народній маніфестаційний похорон Маркіяна Шашкевича з тими волами! Тягнули вони в три пари домовину з горою з залізничого двірця Підзамче на Личаківський цвинтар – а тягнули від рана майже цілий день, бо непроглядні тисячі видців польської і жидівської суспільности зачувши про якісь чуда з кольосальними рогами, заступали дорогу і спинювали похід. 

В жалібнім поході йшли українські делєгації з краю, Відня і заграниці, ішли достойники церковні і світські, йшли десятки хорів і оркестр. Похід розтягнувся на багато кільометрів. 

Вже з великої віддалі видно було, як суне довжезний срібносірий смок-велетень"дракон" о шістьох головах, закованих в гуцульські ярма, о дванадцяти величезних рогах, сягаючих через цілу ширину вулиці майже до бальконів першого поверху. 

Люди не мали часу дивитися на похід – поїдали очима довжезного смока о величезних рогах, яких жодний львовянин ще в житті не бачив. А смок сунув поволеньки, маєстатично, блискав дванадцятьма великими очима.

Народня маніфестація випала тріюмфально і прекрасно. Був це похорон князя, а карпатські воли відіграли в нім одну з першорядних ролю. Через довгий час згадували всі з респектом про красу цього тріюмфального походу і карпатських волів, а Кость переходячи ринком до "Просвіти” споглядаючи в вікна львівської міської ради, усміхався іронічно під вусом. 

Я вже тоді мав таке вражіння, що заняття адвоката у Костя мало переходовий характер. Кость глядів, вище. Він був уже тоді редактором українського правничого вісника (забув дійсну назву цього журналу, можливо, що це є та сама), писав правничі розвідки з ділянки цивільного права. Більшу свою працю в українській мові про закон власности й посідання віддав Кость до ректорату львівського університету з метою габілітаціїcкладання іспиту, що дає право викладати в університеті на українську катедру цивільного права. Але катедри не одержав, бо в 90-х роках минулого століття українці представляли собою ще малу силу і не могли належно піддержати цієї справи. А дуже велика шкода, бо Кость надавався знаменито на професора. Він був би виховав теоретично і практично ціле покоління українських правників. Був би вщіпив в них почуття пильности, обов’язковости муравлиної праці й витривалости – бо ті всі прикмети Кость мав сам у високому степені. При тім Кость відогравав уже тоді поважну ролю у суспільному житті. В тому часі я ще не орєнтувався як слід у політичному львівському середовищі; але знаю, що в 90-х роках українська суспільність більше горнулася до здібних і працьовитих одиниць, як це є сьогодні. В канцелярії Костя двері не зачинялись. Тут більше відбувалося нарад, про українські суспільні, господарські, торговельні, банкові і просвітянські справи, як процесових порад. 

<p>Кость Левицький</p>

Через мою кімнату дефілювало до кімнати Костя, багато різних діячів лишаючи тільки коло бюрка капелюх, який я з цікавістю оглядав. Костя відвідували тоді здебільшого такі люди: д-р Євген Петрушевич; молодий адвокат із. Сокаля, пізніше диктатор ЗУНР, о. мітрат Білецький, д-р Теофіль Кормош, молодий адвокат і пізніший директор "Української Щадниці” в Перемишлі, д-р Євген Олесницький, великий, економіст, інж. Василь Нагірний, архітект і перший директор "Народної Торгівлі”, д-р Кость Паньківський, проф. Володимир Шухевич, Олександер Барвінський – шкільний радник, пізніше член австрійської Палати Вельмож, д-р Степан Федак молодий адвокат, пізніше радник Консисторії, проф. Юліян Романчук, пізніший президент Українського Національного. Парляментарного Клюбу у Відні, д-р Дам’ян Савчак,, соймовий посол і член, Краєвого Виділу, д-р Ізидор Шараневич – проф. університету і голова Ставропігійського Інституту у Львові, Харкевич – директор української гімназії у Львові, д-р Андрій Чайковський – молодий адвокат і письменник,. д-р Зіма, президент Галицької Ощадної Каси, д-р Кирило Трильовський – молодий адвокат, пізніше голова в "Січей“, д-р Мохнацький,, президент міста Львова:, Корнило Устіянович – маляр і поет, д-р Олександер Кулачковський – радник двору і редактор Вісника Державних Законів у Відні, д-р Кулачковський Ярослав – директор "Дністра",. Іван Белей – редактор "Діла”, д-р Адольф Добрянський, доцент права на львівському університеті; міщани: переплетник Спожарський, директор друкарні "Діла" Пухир, урядовець "Просвіти" Скородинський, міщани із Замарстинова, Знесіння, Боцянівки, сотки священиків з краю і багато-багато людей зі Львова і з краю, яких я вже не можу пригадати. З касової книги я знав тільки, що це в більшості не були клієнти. Наради торкалися звичайно або справ правничих першої ваги, або справ, що відносилися до української суспільности. Кость був дискретний, про гостей нічого мені не згадував, що було зовсім зрозуміле, хоч би з уваги на моє становище та мій ще дуже молодий вік. 

Джерело: Вільне слово. 1941. № 74. 29 грудня. С.3.; Вільне слово. 1942. № 1. 1 січня. С. 2.; Вільне слово. 1942. № 2. 4 січня. С. 2.