"В обіймах імперії". Уривок з книжки Мирослава Шкандрія

Мазепинці, малороси і хохли

Андреас Капелер вважав, що треба розрізняти три варіанти ставлення до українців. Нелояльних українців, тих, кого в ⅩⅤⅠⅠ–ⅩⅤⅠⅠⅠ ст. вважали за бунтівників або підозрювали їх у проведенні незалежної зовнішньої політики та підтримці антиросійської орієнтаціїпропольської, прокримськотатарської, протурецької й т. ін., називали черкасами. Після повстання Івана Мазепи 1708 р. їх усіх колективно затаврували як мазепинців. Цей термін відродили наприкінці ⅩⅠⅩ ст., коли прихильників національного руху назвали неомазепинцями.

<p>Мирослав Шкандрій "В обіймах імперії. Література й імперський дискурс від наполеонівської до постколоніальної доби"</p>

Представників козацької еліти, яких не вважали загрозою й відтак зараховували до складу імперського дворянства, де на імперській службі вони мали змогу дертися вгору щаблями соціальної ієрархії, називали малоросами. Ці вірні слуги імперії, чиї армії допомагали захищати та розширювати її кордони і які, тільки-но призвичаївшись та інтеґрувавшись до дворянської верстви, помітно посприяли розвиткові імперської культури, вважали не за окрему етнічно-національну групу, а просто за колоритний реґіональний варіант російського народу.

Хохли — третій термін, яким називають тип українців, — позначав невинний і нецивілізований селянський народ, якому бракувало політичного проводу і прав, тож він становив людський матеріал, що був об’єктом свідомої експлуатації з боку політичних еліт. Оскільки українська еліта втратила свою функцію місцевого проводу, вона або асимілювалася і зливалася з російською ієрархією, або опускалася на найнижчий соціальний рівень позбавленого всяких прав селянства, тобто хохлів.

Українці як народ, що його вважали расово, мовно та релігійно спорідненим з росіянами, не зазнавали дискримінації на індивідуальному рівні, бо росіяни завжди заохочували малоросів до асиміляції і сподівалися, що вони радо визнають її. Проте як етнос українців люто дискримінували в юридичному, соціальному та політичному аспектах, позбавляли їх навіть рідної мови, історії, ідентичності та назви, хоча такій дискримінації не підлягали народи, що були расово, конфесійно та мовно далекі від росіян. Отже, вибір перед українцями був такий: або повна асиміляція, або переслідування як мазепинців, або зневажений статус хохлів. Одне слово, двері для повної асиміляції були відчинені, проте відмова від такого запрошення підлягала найсуворішим карам.

Така концептуальна структура має значну евристичну вартість і дає змогу добачати нюанси при вивченні колоніального архіву. Вона допомагає пояснити начебто несумісні різновиди ставлення до українців як народу з боку імперських міфотворців, що могли трактувати їх як "братів", засуджувати як дволичних і зрадливих та висміювати як неосвічених кріпаків. Українці могли поставати в літературі як почесні партнери в будівництві імперії (малороси), як зрадливі вороги (мазепинці) або як колонізовані маси (хохли). Отже, ця концептуальна структура давала змогу імперським адміністраторам та російським письменникам свободу дій в діапазоні від змалювання милої, колоритної спорідненої етнічної групи до зображення чи то брутального і незбагненного збіговиська терористів, чи то покірливого наївного селянства. Ці різні ідеологічні підходи виправдовували структуру нерівності в суспільстві й були спрямовані на підпорядкування людей імперським задумам.

Спротив імперському дискурсу

На Україну, різні реґіони якої цілими поколіннями прожили під владою поляків, росіян та австрійців, досвід політичного поневолення справив дуже глибокий вплив. Не одне покоління українських діячів культури ставало перед дилемою пристосовуватись до асиміляційного тиску чи опиратись йому. Українське письменство або вбирало, або трансформувало, або кидало виклик гегемоністським настроям, що виявлялися в сусідніх суспільствах та літературах. Ця спадщина взаємодії з панівною культурною силою — одна з визначальних рис сучасної літератури, бо потреба по-новому осмислити, що означає бути українцем, і досі спонукає до дискусій із гегемоністськими поглядами. Контрарґументи проти російського імперського дискурсу можна підсумувати як сукупність заперечень: відкидання єдиної російської держави, що охоплює Україну та Білорусь, спростування претензій на існування якоїсь органічної російської нації, заперечення авторитарного імперативу, заперечення леґітимності завоювання та поневолення України, відкидання ідеї, що союз України з Росією породжував чи породить економічне багатство. Найголовніші складники національного контрдискурсу свідчать про давнє існування протонаціональної свідомості, що переросла за нової доби у сильне національне почуття, наголошують на відчутті неперервності між поколіннями, культурній своєрідності країни та єдності її історії.

Національна свідомість

Розвиток романтичного націоналізму в першій половині ⅩⅠⅩ ст. не тільки породив політичні й літературні наративи, що формували імперське бачення та ідентичність російської національної держави, а й витворив в українському суспільстві контрдискурс національного самовизначення. Якщо російські письменники виражали національну свідомість імперської держави, польські та українські письменники "будували націю" в зовсім іншому розумінні: намагалися прищепити почуття гордості за свою історію та фольклор, "відродити" або "сформувати" національну свідомість бездержавного народу. Кожен із трьох культурних процесів мав свою динаміку: Росія консолідувала імперію; польське суспільство розвивало сепаратистську ідеологію, спрямовану на відновлення незалежної держави (яка в уяві поляків часто охоплювала й українські території); українська інтеліґенція заходилася створювати свідомий національний рух. Письменники прагнули репрезентувати кожен народ як культурну одиницю з її власною історією та унікальною ідентичністю й водночас утверджували вимоги культурної і територіальної цілісності.

<p>Текст Валуєвського циркуляру</p>

Слід, проте, окреслити різницю між типами націй, що їх репрезентували росіяни, поляки та українці. Геґель та Енґельс характеризували народи, що мали, як, скажімо, поляки й росіяни, тривалу традицію незалежного державного життя, як "історичні". В ⅩⅠⅩ ст. ці народи мали аристократію й диференційовану класову структуру і контролювали міста як на своїй етнографічній території, так і на землях, де українці становили більшість. Натомість українців, які в ⅩⅠⅩ ст. не могли покликатися на недавню традицію незалежного державного життя (чи незалежної історії), Енґельс характеризував як "неісторичний" народ. Для української минувшини були характерні великі розриви між різними історичними періодами; більшу частину своєї шляхти Україна втратила внаслідок русифікації та полонізації протягом ⅩⅤⅠⅠ–ⅩⅤⅠⅠⅠ ст., після того як козацькі повстання не спромоглися створити міцної життєздатної держави; в ⅩⅠⅩ ст. українці були переважно "селянським" народом. Отже, треба розрізняти "державні нації", як-от поляків та росіян (навіть якщо у випадку поляків державність була нещодавно втрачена) і "бездержавні народи", скажімо, українців. Представники російського та польського суспільств мали кращу освіту й набагато зрілішу національну свідомість. Отже, існувала велика різниця між способами, якими можна було репрезентувати вимоги інтеліґенції кожного з цих трьох суспільств і проводити "дискусії". Росія, попри всю свою відсталість супроти Європи, мала в розпорядженні ресурси могутньої імперії. Колись сильна Польща мобілізувала впливову соціальну еліту, що присвятила себе відновленню польської державності. Україна, чиї претензії на існування як політичної одиниці завзято відкидали і поляки, і росіяни, була змушена покладатися на тактику аґітації та освіти, і здійснювала цю тактику нечисленна культурна еліта. Росія говорила з позиції сили, ба навіть гегемонії, Польща протягом більшої частини ⅩⅠⅩ ст. обстоювала свої інтереси, перебуваючи в ситуації політичної залежності, зате домінувала соціально, і то не тільки на власне польських землях, а й у Східній Галичині та Правобережній Україні, натомість Україна подала свій голос, перебуваючи на позиціях і політичної, і соціальної залежності.

Ева Томсон обстоює класифікацію націоналізмів, яка враховувала б відмінність між захисними та аґресивними моделями. Прагнення "знати і плекати рідну історію та ідеалізовані традиції" слід відмежовувати від "самоутвердження через завоювання та придушення традицій інших народів". Більшу частину минулих двох сторіч українці трактували свій націоналізм як захисну позицію, десь так само, як Франц Фенон трактував націоналізм у своїй праці "Знедолені нашої планети""The Wretched of the Earth". To була реакція пригноблених на лихо колоніалізму. Сучасні політичні теоретики, скажімо Лейла Ґанді, теж стверджують, що наукова громадськість Заходу часто недобачає цієї різниці: «Антинаціоналістичні фобії, властиві першорядним мислителям світу, та їхня готовність приписувати шовінізм утвердженням державності з боку бездержавних або пригноблених імперіями народів були відлунням Геґелевого сприйняття "недостатності", характерної для всіх, крім наймогутніших, націоналізмів Європи».

Незначні переваги українці могли мати завдяки міжімперіалістичному та внутрішньоімперіалістичному суперництву. Російська імперія терпіла "лояльний" український патріотизм у 1820-х роках як складник своїх пошуків російської ідентичності, а після польського повстання 1830–1831 рр. — як спосіб підточити могутній польський вплив на правобережних територіях. Проте вже в другій половині сторіччя поширення сепаратизму почало непокоїти — видання українських книжок було або заборонене, або суворо обмежене Валуєвським циркуляром1863 рік та Емським указом1876 рік, а національний рух був проголошений злочином. Зате в Західній Україні такої відвертої заборони не було, бо Австро-Угорська імперія підтримувала кволий варіант українського руху як противагу польському впливу.

<p>Михайло Максимович (1804 &mdash; 1873)</p>

Протягом історичного розвитку України в ній не раз формувалися інтелектуальні еліти, що намагалися визначити й захистити свою окрему культурну ідентичність. Вони характеризували рідний край як країну, що має свою історію, й заперечували твердження провідних польських та російських культурних діячів, які більшу частину нового періоду представляли український національний рух — і Заходові, й самим українцям — як "вигадку", "змову" Німеччини, Австрії чи Османської імперії або як "вигадку" кількох честолюбних діячів. Ішлося, звичайно, про право України на існування як політичної одиниці, право, якого не визнавала військова, соціальна та економічна потуга репресивної російської держави. Крім того, в XIX ст. і представники царської влади, і слов’янофіли, як-от Микола Данилевський, і ліберали, скажімо, Бєлінський, запевняли, що Україна вже цілком асимільована. Не згадували навіть саму назву "Україна"; для офіційних потреб використовували слово Малоросія, зазвичай казали просто "Росія" (або "Русь": адже вживання цієї назви мало додаткову перевагу злиття домосковської і немосковської історії в начебто нерозривне ціле з російською історією). Українські культурні діячі висували історичні контрарґументи: вказували на ті періоди історії, коли Україна виступала як незалежна сторона в польсько-російсько-українському суперництві; українці також відігравали певну роль у формуванні поглядів на "іншого" та "свого" в літературах усіх трьох народів; українці мали окрему ідентичність, і невизнання цього викривлювало реальний образ польської й російської самототожності такою ж мірою, як і української.

Питання ідентичності найважче було з’ясувати саме в першій половині ⅩⅠⅩ ст., коли виявилось, що багато українських культурних діячів говорять російським голосом. Офіційна російська політика заохочувала розвиток гордощів за українську ідентичність (хай і як складову частину широкої імперської ідентичності) з метою протидії польським впливам, вона сприяла виданню книжок про українську історію та українських пісень, призначенню 1834 р. Михайла Максимовича першим ректором Київського університету й появи "українофільської" літератури російською мовою з виразними антипольськими та антиєврейськими настроями. Утім доктрина офіційної народності зміцнювала ідею суто російської ідентичності, протиставленої ідентичності "широкій", або імперській. Воєнні успіхи імперії у війнах із Туреччиною та Персією, а надто з Наполеоном 1812 р., заохочували письменників говорити про всесвітню місію "Росії" і "російського народу" й пов’язувати з назвою "святая Русь" метафізичні, а то й містичні конотації. Вже в другій половині ⅩⅠⅩ ст. "Святая Русь" стала означати "велику" Росію, в лоні якої без усяких церемоній знайшли свою смерть українська та білоруська ідентичності. Юрій Луцький писав про два суперечливі стимули — толерований, кволий, лояльний місцевий український патріотизм і могутній, аґресивний, державницький російський націоналізм, — які створювали тертя, що стало основою формування тодішнього чуття української ідентичності й розпалило "тихий вогонь національної свідомості".

Неперервність

<p>Відкриття пам'ятника Івану Котляревському у Полтаві, 1903 рік</p>

За лояльною позицією багатьох українських патріотів ⅩⅠⅩ ст. крилися неприпустимі зв’язки з ранішими опозиційними настроями. Як зазначав Франк Сисин, напередодні ⅩⅠⅩ ст. Україна аж ніяк не була tabula rasa для будівництва нації: адже ще зберігалися рештки традиційної еліти і вона ще не втратила пам’ять про два політичні утворення ⅩⅤⅠⅠⅠ ст., скасовані імперією: Запорозьку Січ та Гетьманщину. Пам’ять про колись окреме політичне утворення, що контролювало свою patria, батьківщину, живила серед нової інтеліґенції опозиційні настрої й зародження антиімперіалістичних почувань. Культурні діячі ⅩⅠⅩ ст. могли знайти свідчення ранніх виявів української політичної свідомості в літописах ⅩⅤⅠⅠⅠ ст., надто в літописах Григорія Граб’янки1710 рік та Самійла Величка1720 рік, перевиданих у середині ⅩⅠⅩ ст. Вони могли натрапити на ці свідчення в таких політичних документах, як анонімний твір 1750-х років "Про поправу становища", що обстоював національно-державну автономію як вимогу українського суспільства, а також "Супліка малоросійської шляхти"1764 рік, де запропоновано, щоб Росія та Україна були рівними партнерами, й висунуто вимогу шанувати юридичні угоди, що їх підписали колись цар і гетьман. Ця супліка закликала, наприклад, до високого рівня внутрішньої автономії, вільних виборів гетьмана, незалежності української судової системи, контролю над фінансово-бюджетними механізмами, територіальної цілості українських земель із чітко визначеними кордонами та митницями, вимагала не призначати російських священників, не обізнаних з Україною, повернути борги, які брала Росія під час російсько-турецьких та російсько-перської війн, заснувати університети, гімназії та друкарні. Інші приклади опозиційних та проукраїнських поглядів можна знайти серед освіченої шляхти, представниками якої були, зокрема, граф Олександр Безбородько, Григорій та Іван Полетики і Василь Капніст.

Аналогічні погляди були висловлені і в літературі. Найвідоміші приклади — довжелезний вірш Семена Дівовича "Розмова Великоросії з Малоросією"1762 рік, анонімна "Історія русів", написана, напевне, на початку ⅩⅠⅩ ст. й невдовзі поширена у вигляді численних списків, та "Енеїда" Івана Котляревського1798–1842, яку охарактеризували як заклик до єднання української шляхетської еліти, "стовідсотковий арґумент на користь новітньої активної національної свідомості". Пишучи українською розмовною мовою, Котляревський бачив перед очима неросійську аудиторію, зовсім іншу ідентичність зі своєю власною динамікою розвитку, чутливістю та горизонтом сподівань. Останнім часом цей твір інтерпретується як завуальована критика імперської політики.

Навіть начебто аполітичні твори Григорія Сковороди можна тлумачити як своєрідну форму протесту. Його славетне бажання втекти від суєти цього світу та уникнути втрати ідентичності можна прочитати як неприйняття російського державницького націоналізму. "Не хочу за барабаном ити плѣнять городов, — писав він, — не хочу и штатским саном пугать мѣлочных чинов". Сильні антимілітаристські та антиімперіалістичні настрої виражені в кількох віршах Сковороди: він уїдливо зауважує, що в пошуках миру "маршируют, разоряют города, цѣлый вѣк бонбандируют, но достанут ли когда?". У творі Сковороди "Разговор о премудрости" Мудрість розповідає Чоловікові, що вона існує в усіх країнах. Коли Чоловік здивовано запитує, чи це означає, що Мудрість живе і в Китаї, і в інших "варварських" країнах, вона відповідає ствердно. Автор хоче сказати, що всі національні форми життя однаково цінні, бо вічне значення життя може виявлятися у кожній з них.

Віра Сковороди у потаємне внутрішнє світло, що забезпечує почуття ідентичності і є проводирем для кожної свідомості була імпліцитним відкиданням цивілізаційної місії та гегемоністських уявлень. І в своїх повчаннях, і в своєму житті Сковорода проводив контркультурну боротьбу проти духу свого часу з його "прагненням прибутків, влади... пожадливістю, зажерливістю, кар’єризмом, розкошами і світськими інтересами". Цьому всьому він протиставив чистоту серця, смирення і простоту. На тлі характерних для метрополії уславлень воєнних кампаній і зневаги до чужих земель у цих переконаннях відчувається відлуння підривних поглядів. Російські вчені, як зазначав Чижевський, цілковито нехтують українським контекстом, інтерпретуючи Сковороду зі слов’янофільського погляду, доходять навіть до фальсифікації цитат. Чижевський наголошує, що джерела, на які спирався Сковороданімецькі автори та антична література, його мова (модернізований варіант української церковнослов’янської мови, що правила за літературну у тогочасній Україні) та стиль — усе це визначає його як типового представника українського бароко.

Найголовніше тут — свідчення, що національна еліта дожила до нових часів і була спроможна, зіпершись на романтичний націоналізм, витворити нову ідеологію національної консолідації та відродження. В літературі вже зазначено, що в останні десятиріччя ⅩⅤⅠⅠⅠ ст., коли була ліквідована автономія, козацька старшина стала надзвичайно активною в літературі, видавала часописи й газети, перекладала французьких філософів, античну літературу, наукові праці з географії та медицини. Український варіант церковнослов’янської мови вживали в Києво-Могилянській академії аж до запровадження там 1784 р. російської мови, а книжки, видані в Україні, використовували в навчальних закладах аж до заборони цих видань імператорським указом 1785 р. Саме лівобережна шляхта спромоглася зібрати кошти й заснувати 1805 р. Харківський університет, і ця подія справила глибокий вплив на інтелектуальне життя початку ⅩⅠⅩ ст. Університетські викладачі в своїх програмах намагалися відобразити українські вимоги, стати помітними у сфері культури. Різні журнали та альманахи, видані в університетській друкарні, свідомо прагнули змалювати Україну у позитивних барвах. За перше десятиріччя існування університету видано 210 книжок — стільки, скільки на решті території імперії. Добір тем та мета досліджень, здійснюваних у перші десятиріччя ⅩⅠⅩ ст. (інколи ці дослідження коментувалися як "неусвідомлене" пробудження патріотичних почуттів, "нерозумний" поділ українського та російського народів і "лояльне" вивчення расових відмінностей та різного походження обох народів у працях Михайла Максимовича, Осипа Бодянського, Миколи Костомарова та інших учених), свідчили про важливість культурно-політичних питань і, мабуть, були не такі невинні, як зазначали у своїх заявах їхні автори та вважали пізніші критики. Навіть вочевидь лояльні твори, якщо проаналізувати їх у світлі динаміки відносин імперії та поневолених народів, свідчать про глибоке занепокоєння поглядами імперії. На поверхні текстів, може, й не видно брижів незгоди, але їхні глибинні міфічні й метафоричні структури виражають сильні політичні почуття. Важко не погодитися з Сиповським, котрий, вивчаючи українські теми в російській літературі першої половини ⅩⅠⅩ ст., стверджував: поява антиімперської української літератури свідчила про вцілілу давню спадщину. Він вважав, що поява Шевченка — не просто початок, народження ex nihilo нової парадигми, а кульмінація притлумленої, заперечуваної, проте могутньої традиції.

Відмінна культура, історія та ідентичність

Які б історичні та політичні інтерпретації не пропонували тогочасні інтелектуали, обговорюючи особливості української культури, в її своєрідності не сумнівалася ціла низка спостерігачів. Росіяни, німці, французи, британці та інші мандрівники ⅩⅤⅠⅠⅠ–ⅩⅠⅩ ст. повідомляли про глибокі відмінності між росіянами та українцями. Відмінну українську історико-політичну ідентичність живила вітальна місцева народна культура, що пульсувала під самою поверхнею офіційно російського, імперського життя. За словами Мирського, «до впровадження централізаційних реформ Катерини українська цивілізація дуже помітно відрізнялася від великоросійської. Український народ мав свою багатющу скарбницю народної поезії, своїх професійних мандрівних співців, свій народний ляльковий театр, свої високорозвинені художні ремесла. Мандрівні дяки ходили по всій країні, церкви будували в "мазепинському" бароковому стилі. Єдиною розмовною мовою була українська, а москаль становив екзотичну постать, яку так рідко бачили, що це слово стало синонімом солдата».

В Україні існувала широка мережа парафіяльних шкіл, у тих школах викладали дяки. Проте цю народну освітню систему, якої навіть близько не було в Росії, ліквідувала Катерина, коли скасувала козацький стан і закріпачила селян. Історик Дмитро Багалій підрахував, що співвідношення кількості шкіл до кількості населення в Україні 1732 р. було вищим, ніж 1884 р., і звернув увагу на тісний зв’язок між рівнем народної освіти та силою національної свідомості: протести проти реформ Катерини були сильніші там, де рівень освіти був вищий.

Українські вчені наводили свідчення на користь існування окремої народної культури, аби зміцнити свої претензії на статус окремого народу. Микола Костомаров, Володимир Антонович та Михайло Драгоманов проаналізували опубліковану літературу, пісні, оповідання та п’єси і довели існування в ⅩⅤⅠⅠ–ⅩⅤⅠⅠⅠ ст. протонаціональної свідомості. Твори мистецтва, скажімо зображення козака Мамая, які мали величезну популярність протягом сторіч, теж вважали за закодовану в символічній формі національну ідентичність та прагнення вижити. Вивчаючи обставини, які спонукали тих чи інших авторів зайняти проукраїнські антиімперські позиції, не слід забувати про вплив цієї загальнопоширеної, повсякденної культури. Розділені політичними кордонами, українці ⅩⅠⅩ ст. і далі могли впізнати свою спільну культуру, історію та відчуття тотожності, які згодом переросли у національний рух, що привів до створення держави в 1917–1919 рр.

Характер урядування на завойованих територіях, як і характер колоніалізму, може, звичайно, бути різним. Колонізація України мала дві характерні особливості. Перша з них — це належність українців до тих, хто мав вигоду від завоювань і заселень чужих територій. Як зазначав Драгоманов, політичні пісні свідчать, що українці підтримували антитатарську й антитурецьку воєнні кампанії та ототожнювали себе з цією боротьбою. Почасти це можна пояснити тим, що українці впродовж багатьох поколінь страждали від розбійних виправ і наїздів з Півдня, коли турки й татари забирали майно та полонених, а почасти тим, що вони сподівалися мати користь від імперських завоювань чорноморського узбережжя. Хоча дехто з українців справді мав користь, отримавши або заселивши нові землі, сотні тисяч селян та вільних козаків, тільки-но зникли турецька й татарська загрози, опинилися в іншій формі рабства — були закріпачені або страждали від накинутої системи царських військових поселень. Царській верхівці, за словами одного спостерігача, пощастило більше, ніж Англії, якій, щоб утвердити свої імперські амбіції, треба було мандрувати аж до Нової Південної Валії, чи Голландії, якій доводилося купувати свою власну територію. Царський колоніалізм був експансією не тільки на заморські території, а й на сусідні землі.

<p>Іван Дзюба (1931&mdash;2022)</p>

Друга характерна риса колонізації українців полягала в накиданні, разом з колоніальною адміністрацією та економічним визиском, політики повної асиміляції "єдинокровного" народу. Повна асиміляція, за словами Івана Дзюби, була виправдана унікальною ідеологічною конструкцією: держава спершу визнавала сусідні народи за рівноправних громадян імперії й надавала їм усіх "прав". Тільки потім вона заходжувалася воювати з ними, "щоб будь-якими засобами прилучити до цієї рівноправності та цих прав". Наслідком цієї неповторної логіки було, зокрема, те, що всякий опір загарбникам наперед оголошувався "изменой отечеству". Тактику, до якої вдавалися, щоб придушити, розбестити та денаціоналізувати поневолені еліти, Дзюба характеризував як "хитру, складну і гнучку". Держава користалася «гіпнозом всесвітньої і непереможної місії російського царизму ("третій Рим")» або ролі визволителя слов’янських народів від турків чи інших народів, а також запроваджувала політику "поділяй і владарюй", використовувала інформаторів, накидала русифікацію. Надто ефективним, на думку Дзюби, було поширення теорій спільної батьківщини та єдинокровності, які давали змогу таким російським шовіністам, як Михайло Катков, цей "вірний цербер самодержавства", та Василь Шульгін, "символ антисемітизму і україножерства", вдаватися до особливої риторики братерства, любові й визволення, такої характерної для російського колоніалізму. Цей дискурс — частина макіавеллівського плану, за яким треба було підточити внутрішній опір — досить часто мав успіх.

Політико-ідеологічний контрдискурс національного опору є невіддільною частиною історії зародження й розвитку нової української літератури. Швидкий розвиток цієї літератури в ⅩⅠⅩ ст. Григорій Грабович охарактеризував як "рух від підпільного існування в рукописній формі в перші десятиріччя спершу до статусу певного провінційного додатка до імперської літератури і, зрештою, до диференційованої динамічної й самовизначеної сутності". Грабович писав і про відкинуті з самого початку імперську семантичну систему та нормативну поетику. У важливій статті про різні горизонти сподівань російських та українських читачів, він зазначав, що, попри широкий контекст, спільний з російською літературою, на основі якого виникла українська література, горизонти сподівань української та російської публіки дуже швидко почали розходитись. Українська самосвідомість як відомий росіянам факт і як внутрішнє самопочуття українців — це зовсім різні речі. Росіяни мислили неподільними монокультурними категоріями протягом усього сторіччя, й далі вважаючи українську літературу лише за літературний експеримент, "умную шалость", як назвав її Микола Полєвой тоді, коли вона вже давно стала формою національного самоутвердження українців. Російські інтелектуали недооцінювали цю еволюцію українського письменства в окрему літературу. Причина полягала почасти в її забороненості, а почасти в політично зумовленій короткозорості: горизонти сподівань російських читачів у другій половині ⅩⅠⅩ ст. охоплювали позицію nil admirari, немає нічого чудового, і водночас широкі маси цієї самої публіки активно підтримували відмову уряду дозволити видання будь-яких книжок українською мовою та виживання цієї мови в суспільстві. Одна з тез цього дослідження полягає в тому, що різні бачення, зумовлені тими різними горизонтами сподівань, були витворені двома суперечливими динаміками: з одного боку, імперсько-колоніальним моделюванням України, а з другого — створенням контробразів та конкурентних наративних структур. Відмова надати "літературного" статусу була спершу імпліцитно, а наприкінці сторіччя й експліцитно запереченням національного статусу. Існування певного роду праць — переважно освітніх, етнографічних, фольклорних та історичних — допускалося доти, доки їх вважали вкладом у мертву літературу. Тема смерті української літератури, української держави, а інколи й мови і справді була однією з провідних і в польських, і в російських романтичних творах. Протягом усього сторіччя різні політичні міркування — чи то свідомі, чи несвідомо засвоєні — й далі не допускали українську літературу до ролі серйозного інтелектуального посередника.

Романтика двозначності

У цьому контексті конфліктних дискурсів та розмежовуваних національних ідентичностей, слід згадати і про поняття двозначності. Формування та змалювання національних ідентичностей у перехресних висловлюваннях про імперію — це складний і цікавий для дослідника аспект російської, польської та української літератур. Польська література "орієнталізувала" Україну, так само, як російська література орієнталізувала Кавказ і, певною мірою, Україну, аби зміцнити свої власні претензії на причетність до "цивілізованої" частини земної кулі та клубу народів-будівничих імперій. Проте труднощі, на які часто покликаються в дискусіях про польську та російську ідентичності, — це власні неоднозначні відносини поляків і росіян з Європою. Характерна для цих народів нестабільність у творенні власного образу зумовлена тим, що жителі західних країн, а часто й самі росіяни та поляки, вважали себе напівєвропейцями, або "орієнталами".

<p>&nbsp;Адам Міцкевич (1798&ndash;1855)</p>

Власний образ візаві Західної Європи неминуче і якнайтісніше був пов’язаний із баченням себе візаві країн-сусідів. Починаючи з ⅩⅤⅠ–ⅩⅤⅠⅠ ст., коли Польща й Росія вперше зіткнулися з "чужою" їм Руссю (Україною та Білоруссю), що лежала між ними, письменники різних народів спекулювали міфами та стереотипами ідентичності. Давні письменники розрізняли Русь, себто Україну, і Росію. Письменники ⅩⅠⅩ ст., відштовхуючись від цих давніх міфів і стереотипів, створювали канонічні літературні формули. Прикметно, що фокус уваги поступово зсунувся до бінарної опозиції між Польщею і Росією, а про українське суспільство воліли не згадувати. Міцкевич у своїх лекціях у Колеж-де-Франс, у своєму вірші "Дорога до Росії"1832 рік і в ⅠⅠⅠ розділі поеми "Дзяди"1832 рік подав те, що Чеслав Мілош охарактеризував як "підсумок польського ставлення до Росії". Міцкевич описував Росію як геть чужу країну. Польсько-російські відносини були охарактеризовані на основі антиномій: добро і зло, віра та єресь, культура і варварство, свобода і деспотизм, дух і матерія. Якщо Польщу вважали за лідера серед свободолюбних народів, Росію зображували як всесвітню загрозу. Сутички між народами розв’язувалися у нещадний спосіб. "Комплекс Валленрода"за назвою поеми Міцкевича "Конрад Валленрод"1828 року демонстрував модель поведінки, яка санкціонувала ненависть до ворогів і помсту. А з другого боку, ще за часів Катерини ⅠⅠ російська література зображувала Польщу як не менш чужу та ворожу "гідру", тож годилося б, щоб її вбили якісь героїчні особи. Антипольські настрої в російській літературі стали надто виразними під час польських повстань 1830–1831 рр. та 1863 р. До ⅩⅠⅩ ст. польсько-російська ворожість була відображенням конкуренції імперських амбіцій двох держав, а після поділів Польщі вона свідчила про дві непримиренні національні свідомості.

Такі настрої безперечно впливали на російське й польське ставлення до України. Проте конкуренція за українську територію та спадщину стримувала і польських, і російських авторів від спроб поставити надто високий бар’єр між собою і "козацьким краєм". У період романтизму обидві літератури, фактично, створили українські школи, одомашнюючи в такий спосіб українську історію та фольклор у своєму письменстві. У польській літературі такі автори, як Юліуш Словацький, Антоній Малчевський, Юзеф-Богдан Залеський і Северин Гощинський, а також менш талановиті письменники — Тимко ПадураТомаш Падура, Томаш Олізаровський, Міхал Грабовський та Міхал Чайковський — писали на українські теми. У російській літературі українську школу репрезентували не тільки українці — Василь Наріжний, Василь Капніст, Орест Сомовпсевдонім Порфирій Байський, Олексій Перовськийпсевдонім Антоній Погорєльський та Микола Гоголь, — а й росіяни, скажімо, Кіндрат Рилєєв. Ці письменники загалом відкидали сепаратистські політичні вимоги, проте визнавали українську культурну ідентичність і намагалися вписати її в ширшу польську чи російську ідентичність.

Отже, літературний образ України мав украй двозначний статус у російській та польській літературах. Часом українців трактували як братню слов’янську культуру та народ, а інколи — як парость "великого" польського або російського народу. Слід також пам’ятати, що в ⅩⅠⅩ ст., як і протягом усього раннього періоду нового часу, індивіди ще могли жити у двох культурах, підтримувати подвійну ідентичність та лояльність. Напередодні доби романтизму який-небудь представник високого соціального стану міг висловлювати вірність двом (а то й більшій кількості) політично-національним громадам (широкій державній структурі та місцевому королівству). Отже, збережену в пам’ятках культуру якоїсь політичної нації-держави, скажімо, польсько-литовської Речі Посполитої або Російської імперії, можна було вважати за своєрідну langue franche, щось на кшталт середньовічної латини — засобу спілкування та спадщини більше ніж однієї держави. В певні історичні періоди українські культурні діячі розглядали вживання польської мови в Речі Посполитій та російської в царській імперії саме з таких позицій. Починаючи з ⅩⅤⅠⅠ ст., коли українські церковники посунули в Московію і, фактично, стали керувати московським релігійним, освітнім та інтелектуальним життям, відбувалась українізація московської культури, наслідком чого стали спроби витворити спільну високу культуру на основі спільної літератури та ідеології. У ⅩⅤⅠⅠⅠ ст., коли імперська Росія заходилася розвивати високу культуру на основі російської розмовної мови та світської літератури, ту спільну високу культуру було піддано процесу русифікації. А проте у ⅩⅤⅠⅠⅠ , а також у ⅩⅠⅩ ст. українці й далі могли претендувати на свій внесок до російської імперської культури, не зрікаючись своєї українськості. Не можна вбачити в тому, що такі письменники, як Прокопович, Капніст і Гоголь, писали російською мовою, якусь однозначну заяву про ідентичність.

Проте в тридцятих роках ⅩⅠⅩ ст. ті, хто й далі намагався зберігати подвійну українсько-російську ідентичність, поставали перед дедалі тяжчим питанням, кому бути вірним. Юрій Луцький характеризував вибір, перед яким опинилися українці в першій половині ⅩⅠⅩ ст., як два полюси однієї дилеми: Гоголь чи Шевченко? Імперія чи Україна? З посиленням асиміляційних тенденцій і дедалі помітнішим ототожненням імперського поняття політичної нації з єдиною етно-лінґвістичною або культурною нацією — російським народом — щораз частіше почали з’являтися згадки про зникнення малоросійської ідентичності. Українські націоналісти реагували на таку ситуацію, дедалі палкіше закликаючи земляків відкидати імперську самототожність і писати рідною мовою задля створення своєї культурної нації, і сподівалися сформувати зрештою якусь окрему політичну єдність. Як зазначав Григорій Грабович, лише наприкінці сторіччя відбулася переорієнтація на одномовні системи і прагнення створити "високе мистецтво" (яке давніше було прероґативою космополітичної, або "імперської" культури). Такої самої моделі дотримувались і в Галичині, де панувала Австрія і де національний рух у ⅩⅠⅩ — на початку ⅩⅩ ст. дедалі категоричніше наполягав на виборі однієї позиції й таврував як відступників тих, хто, як-от Іван Вагилевич та Михайло Яцків, писав польською мовою.

Важливо зазначити, що таке схрещення політичної й культурної ідентичностей породжувало широкий спектр різних реакцій на поняття імперії та нації, які годі звести до спрощених формулювань. Переманювання до столиці українських церковників, культурних діячів та митців започаткував ще Петро Ⅰ, продовжили його наступники, а тому чимало українців стали імперськими "російськими" письменниками. З’явились і письменники, скажімо, Прокопович, Капніст, Гоголь, що виявляли прийнятну для влади подвійну ідентичність: у політичному аспекті були імперськими росіянами, а в культурному — українцями. Коли в ⅩⅠⅩ ст. асиміляційні процеси посилилися, сформувалася тенденція руху до недвозначно російської ідентичності — і політичної, і культурної. Є дуже багато прикладів повільної асиміляції та денаціоналізації, переміщення через демаркаційні лінії, а інколи й повернення назад. Але тоді, коли багато осіб переймали російську (або, на Правобережній Україні, польську) ідентичність, деякі інші навпаки — міняли свою російську (або польську) ідентичність на українську, — факт, що приголомшував представників панівної культури, які претендували на більшу проґресивність та освіченість, а отже, могли асимілювати, та аж ніяк не бути асимільованими. Прикметно, що причини, які спонукали до вибору української ідентичності, були політичними: йшлося про ототожнення із селянством, з прихованим антиімперіалізмом та пробудженим націоналізмом. На Правобережній Україні Володимир Антонович і Тадей Рильський у 1860-х роках публічно продемонстрували свою позицію, змінивши польську ідентичність на українську. Микола Костомаров і Марко ВовчокМарія Вілінська — це визначні, хоч і неоднозначні, приклади зміни російської самототожності на українську. Таке перетворення національної та культурної належності — недосліджений здебільшого феномен, який вплинув на багатьох видатних осіб усіх трьох слов’янських груп. Існують і приклади комплексу Валленрода — коли індивіди приховували своє справжнє ставлення до влади, плекаючи думки про зраду й помсту. Василь Капніст, український шляхтич, що 1791 р. здійснив таємну місію до Берліна, просячи, щоб прусси допомогли скинути імперське ярмо в разі російсько-прусської війни, — лише один із таких випадків. Занепокоєність імперії цими притлумленими національними сподіваннями виявлялась у літературних портретах ⅩⅠⅩ ст., зокрема зображенні Мазепи, найславетнішого українського валленрода.

Ототожнення з часто зневаженою українською ідентичністю, яка не мала міцних позицій, було чимось на зразок ганебного тавра. Самозневага як наслідок інтерналізації класових, культурних та національних стереотипів протягом не одного сторіччя становила характерну прикмету творів українських авторів. Девід Фрик показав, як інтелектуалам ⅩⅤⅠⅠ ст., щоб досягти ідеального статусу "політичного поляка", треба було дистанціюватися від соціального образу "неполітичного" русинського неотеси і міняти позиції у конфесійних та культурних війнах. Ті культурні діячі, які критикували українців за брак самоповаги, оплакували втрату українського аристократичного прошарку, що працює на користь російської та польської культур. Пантелеймон Куліш зробив це у післямові до своєї "Хуторної поезії"1882 рік. Іван Франко, Микола Хвильовий і Євген Маланюк перенесли аналіз національної самозневаги у свої літературні твори та полемічні праці.

Приклади плутання у власній ідентичності серед письменників теж дуже часто бентежили спостерігачів. Ці плутання вважали результатом різних форм маскування, переступлення та стирання меж між двома ідентичностями, мімікрії. Іван Франко, досліджуючи реакцію Івана Вишенського на польське культурне панування на початку ⅩⅤⅠⅠ ст., зібрав докази, які свідчили про типову реакцію підпорядкованого: русини навчилися "укривати в собі свої властиві думки, що іншого говорити і робити, а що іншого думати, причім з часом маска приростала до лиця, так що чоловік і сам не знав, що в нім є настояне і правдиве, а що масковане". Письменники часто змішували у своїй творчості кілька протилежних дискурсів, і неузгодженість, яку можна добачити в їхніх творах, відповідає лініям зіткнення дискурсів. Один із висновків, якого в аналізі дискурсу дійшла феміністична теорія, полягає в тому, що "не слід вважати, ніби окремі суб’єкти просто прибирають ролі, визначені для них дискурсами: адже певні елементи, притаманні дискурсам, їх бентежать, деякі елементи тішать, а до інших вони підходять з відвертою критикою. Індивідуальні суб’єкти постійно порівнюють власні переконання з тим, як, на їхню думку, інші індивіди та групи розуміють їхню позицію. Так, процес визначення своєї позиції в межах дискурсу ніколи не буває остаточно завершеним, а радше полягає в постійному оцінюванні та пригляданні до своєї позиції і, неминуче, — в постійному змінюванні власного бачення власної позиції та широкого дискурсу загалом".

Письменники і тексти, проаналізовані в цій книжці, не раз слугуватимуть прикладом такої нестабільності у самовизначенні й у власній позиції.

Обидва найбільші дискурси, обговорювані тут, можна розглядати як формування того, що Марія-Луїза Прат назвала "зоною бойових дій", де "зустрічаються і зчеплюються в боротьбі різні культури, які часто перебувають на вкрай асиметричних позиціях пана та підлеглого". Російсько-українські відносини були складними і взаємно впливовими. Хибно розглядати їх як просту модель вищий/нижчий, суто як стосунки володаря з підвладним. Присутність українців на різних рівнях імперської адміністрації, їхня участь і в українському, і в російському культурному житті означали, що ставлення українців до імперської культури коливалось у широкому діапазоні від згоди з асиміляцією в обмін на визнану роль молодшого партнера в розбудові імперії через різні інші форми співіснування і аж до затятого відкидання чужої культури. А найчастіше то були складні відносини, коли задля виживання йшли на певний компроміс з імперією, і це давало змогу "місцевому" опорові виявлятися багатьма різноманітними способами в процесі творення культури.