"Германська" і "Громадянська". Уривок із книжки "Слобожанська історія" Максима Віхрова

<p>Іван Вихров</p>

Мій прадід Іван Пилипович Вихров народився у 1898 році у селі Романівка і жив собі, як звичайний сільський парубок. Батько-мельник не поспішав предавати йому своє ремесло, тож Іван цілими днями гарував у полі, а опісля бігав на вечорниці у сусідню Пластунівку, де й познайомився зі своєю майбутньою дружиною, моєю прабабою Фанаскою. Може, вони б побралися раніше, та у 1916 році Івана мобілізували на "германську" війну, себто на Першу світову. Ставши солдатом, сільський парубок побачив широкий світ і те, що в ньому тоді творилося. У 1917-му його підрозділ стояв десь на пагорбах — як казав Іван, "в Карпатах", але певності в тому нема — і раптом з боку ворожих позицій посунули хмари якогось диму. Пролунала команда: "Гази!" Про цю новітню зброю солдати вже знали і потайки переповідали один одному всілякі страхіття. Жодних засобів захисту на кшталт протигазів у них не було, тож коли отруйна хмара наблизилася до окопів, почалася паніка і частина солдат, наплювавши на накази і заклики офіцерів, покинула позиції й побігла униз, в долину. Решта, зокрема й рядовий Іван Вихров, рятувалися тим, що намагалися дихати через сукно шинелі, змочуючи її власною сечею… Солдатську долю вирішив вітерець. Гази швидко пройшли над окопами і осіли в низині: ті, хто побіг, загинули всі, а ті, хто лишився — майже всі врятувалися. Але ще довго Іван "викашлював" ті кляті гази, аж поки не повернувся додому, де його вилікувала майбутня теща — моя прапрабаба Гапка Уманська.

У Романівку Іван повернувся десь так у 1918 році, коли на теренах колишньої імперії вже буяла "громадянська війна". Влітку 1919-го в сусідньому селі Білолуцьк об’явилися денікінці й розпочали по всій окрузі примусову мобілізацію. Потрапив під неї, звісно ж, і досвідчений солдат Іван Вихров. Проте воювати йому страх як не хотілося, тож він просто втік з казарми і… спокійно повернувся додому в Романівку. За два дні наряд "білих" забрав його з хати і повів назад до Білолуцька, де військовий трибунал виписав дезертиру сорок шомполів. Били на совість — до самої смерті спина в Івана була в довгих сірих шрамах. Після екзекуції його запроторили до імпровізованого концтабору на околиці Білолуцька, що являв собою декілька наметів за колючим дротом, до яких була пристав-лена охорона. Відлежувався там Іван довго, і невідомо чи оклигав би, коли б не його кохана Фанаска, котра мало не щодня приносила йому харчі й мазі для ран, що їх готувала її мати Гапка. Тільки-но відновивши сили, Іван дочекався слушної нагоди і знову втік, і знову — чи то по молодечій дурості, чи то з яких інших причин — до рідної хати. Наступного ж дня по його душу знов прийшли і під конвоєм двох солдат Іван знов пішов до Білолуцька. Цю історію він чомусь любив розповідати, тож відбувалося все приблизно так. Вийшовши на околицю села, конвоїри — такі ж мобілізовані селяни, як і їхній арештант — завели неспішну розмову:

Іван: І куди ж ви мене, хлопці, ведете?

Конвоїри: Та в Білолуцьк до охвіцерів привести сказали. Судитимуть тебе.

Іван: І що ж мені тепер буде?

Конвоїри: Ну ти вже раз тікав?

Іван: Та тікав…

Конвоїри: Шомполами получав?

Іван: Та получав...

Конвоїри: Ну от тепер, значить, повісять.

Зачувши таке, Іван нарешті втямив, що справи зовсім кепські і треба діяти — або пан, або пропав. "Хлопці, я ж свитку забув у хаті! А ноччю вже холодно — можна я її заберу?" — спохопився арештант. Розімлілі від полуденної спеки і втомлені дорогою (шість верст в один бік — то все ж не близько) конвоїри перезирнулися і махнули рукою: "Ну ладно… Тільки йди сам і не барися. А ми тебе тут почекаємо". Та цього разу Іван і не думав баритися. Тільки-но зайшовши до хати, він вискочив у вікно на протилежній стіні і чимдуж побіг — у протилежному від конвоїрів напрямку. Про те, з якою швидкістю, та ще й петляючи, як заєць, біг по полю Іван, ще довго згадували сусіди, яким довелося побачили цю трагікомічну картину. А маневрування на бігу виявилося зовсім не зайвим. Іван все ж був досвідченим солдатом, а ще знав, що на його батьківському млині сидять кулеметники. І кулемет справді заторохкотів, хоча й безрезультатно — чи то відстань була вже завеликою, чи то стрільці були не вправні, а може, просто брати гріх на душу не схотіли… Одним словом, Іван утік, деякий час не знати де переховувався і врешті опинився аж у Воронежі, який у жовтні 1919-го захопили "червоні". Там Іван Вихров таки потрапив до війська — у Червону армію. Чи то більшовицька мобілізація була ефективнішою за денікінську, чи то Іванова образа на "білих" була завеликою — хто зна, прадід мій про те не розповідав. А може, сільському хлопцеві, який опинився сам-один у чужих місцях, просто треба було якось виживати.

Отримавши своє перше солдатське жалування в якості червоноармійця, Іван із товаришем по службі, який, до речі, виявився земляком-слобожанином, пішли у Вороніж на базар. Ну базар та й базар — все майже як удома, але без місцевої "екзотики" не обійшлося. Дуже Іванові запам’яталися продавці квасу, які бродили серед натовпу, гучно виспівуючи:

Ех, квас маліновий,
Сємь раз наліваний!
Чєрвєй нє відать —
Всє на донишкє сідять!

Зачувши таке зазивання, хлопці вирішили вгамувати спрагу за старою сільською звичкою — кислим молоком. Покрутили головами, побачили обставлену глечиками торговку, домовилися про ціну. Перед тим як подати молодим червоноармійцям молока привітна жіночка запопадливо уточнила: "Вам с холодушкой ілі бєз?" А чого ж холодненького не попити? "З холодушкою, з холодушкою!" — закивали обидва. Продавчиня виставила перед ними на стіл повного горщика і вправно витягнула з нього шнурок, на кінці котрого теліпалася здоровенна зелена жаба, прив’язана за лапку. "Пєйтє, солдатікі, на здоров’є!"… Розповідаючи дітям і онукам про свої базарні пригоди, Іван не уточнював, чи пили вони те молоко, але завжди усміхався. А от Іванового сміху ані його діти, ані його онуки ніколи не чули…

<p>&nbsp;Іван Вихров з дружиною Фанаскою і онукою Оленою, 1960-ті роки</p>

Свою недовгу військову кар’єру червоноармієць Іван Вихров закінчив аж на Туркестанському фронті в армії Міхаіла Фрунзе. При демобілізації його навіть нагородили червоними революційними шароварами. За які заслуги — не відомо. Розповідати про свої фронтові пригоди Іван дуже не любив і лиш перед самою смертю коротко висповідався своїй дружині: "Я от в двох войнах воював. Стріляв в людей. Попадав, мабуть... Та щоб когось вбити отак, прямо в очі глядючи, такого не було". Добирався він у рідні краї довго. У Старобільську "герою" в революційних штанях виділили підводу з візником. Трапився йому і попутник — також червоноармієць з Білолуччини, і також червоноштанний. То було наприкінці літа 1920 року. Дорога була далека — верст 60 — і неспішна. Вже наприкінці шляху, проїжджаючи через Макартетинський ліспоруч із селом Макартетине Старобільського району Луганської області, з ними трапилася пригода. Вмостившись на возі, хлопці разом з візником куняли і незчулися, як з дерев на них стрибнули якісь люди, оглушили і потягнули в кущі. Іван прийшов до тями, лежачи на траві поруч зі своїми подорожніми — всі без чобіт, а двоє червоноармійців — ще й без штанів, у самих підштанниках. Навкруги них стояли озброєні люди розбійного вигляду, з-поміж яких особливо вирізнявся один — невисокий, патлатий, в кожанці, з маузером і нагайкою в руках. Іван здогадався, що перед ним, напевно, той самий Нестор Махно, про якого ходило стільки чуток.

Побачивши, що бранці прочуняли, патлатий підійшов до них. Дід і його товариш рвучко піднялися і по-військовому виструнчилися, підвівся й немолодий возниця. Виглядали напівроздягнені парубки кумедно, але їхню виправку патлатий оцінив і весело запитав: "Ну що, хлопці, до мене служити підете?" Іван хвильку подумав і видихнув: "Я п’ять років в людей стріляв, набридло. Відпустіть додому. Тут і хата моя недалечко…" Патлатий спохмурнів, ляснув нагайкою по халяві, та в цей час обізвався Іванів безштанний супутник: "А я хочу!" Махно повеселішав: "Ану коня йому!" Коня миттю підвели — без сідла, з однією вуздечкою. Іван все своє фронтове життя прочалапав у піхоті, а його випадковий супутник, очевидно, послужив у кавалерії, бо не розгубився — спритно скочив на жеребця і, задоволений собою, з усмішкою поглянув на всіх присутніх. Та раптом Махно з усієї сили оперіщив коня нагайкою — той став свічкою, а вершник стрімголов полетів на землю. Махно неквапом підійшов, подивився і легенько торкнув бідолаху чоботом. Той застогнав. Тоді Махно оглянув усіх трьох і сказав: "Ідіть ви хлопці додому… всі". На тому й розійшлися. А перед тим двоє махновців дали їм свої старі чоботи і галіфе. Цей епізод своєї біографії Іван завжди переповідав ґрунтовно, довго і детально, але тільки найближчим і найменш балакучим родичам. І жодної неприязні до повстанського отамана в його розповідях ніхто не чув. Та й чого б це? Ну зустрілись, ну поговорили — а що дали по макітрі, так то ж дрібниця, особливо в ті буремні часи.

Та й взагалі до махновців і різноманітних "отаманів" в тих краях ставились із пошаною. Чимало селян і самі охоче поповнювали лави різноманітних "банд", а ще більше надавали їм всіляку підтримку і сприяння. Те, що Махно в якийсь час замірявся зробити Старобільськ столицею своєї республіки — може, й справді не більше ніж легенда. Але баба Нюра, одна наша родичка зі старшого покоління Уманських, якось потайки, спершу взявши обіцянку тримати язик за зубами, розповіла моєму батькові — тоді ще юному піонеру — таку історію. Якось у Пластунівку завітав маленький махновський загін. То було надвечір і на ночівлю вони розташувалися в "економії" — єдиній "капітальній", себто кам’яній, будівлі на все село, що лишилася від господарства пана Пластуна. А по сліду махновців йшов червоний загін. Вступати в нічний бій більшовики не наважилися, тож на ранок оточили "економію" і наказали махновцям здаватися. Ті послухали, оцінили ситуацію і перебили всіх червоних до ноги, не понісши жодних незворотних втрат зі свого боку. Потім осідлали коней і, наказавши місцевим прибрати трупи, поскакали собі далі. Доручення пластунівці виконали сумлінно: стягнули мертвих червоноармійців у глибоку яму, закопали і розрівняли, не поставивши над братською могилою ані хреста, ані каменюки. До розшуків поховань "гєроєв гражданской войни" радянська влада ставилася більш ніж серйозно, проте пам’ятного знаку "Павшим в борьбє за совєтскую власть" у Пластунівці так і не з’явилося — ніхто з місцевих ніколи й словом не обмовився представникам влади про те, що на околиці села прикопаний цілий більшовицький загін.