Совєтська “культура” – гори трупів. Спогади ув’язненої у львівських “Бригідках” правнучки Миколи Пирогова

Бомбардування Львова

<p>Обкладинка спогадів Наталі Яхненко &ldquo;Від бюра до Бриґідок&rdquo;</p>

Наступного ранку, це було в неділю, десь о годині четвертій, загриміли розриви тяжких бомб з німецьких літаків. Ми ще нормально ішли до умивальні і на питання дівчат Старих, я сама непевна, і не бажаючи їх розчарувати, сказала отак собі, що це напевно “маневри”. І вже мостилася назад на сіннику, щоб поспати до чаю, як раптом рознісся міцний вибух, коло самих Бриґідок, якраз за глухою стіною, що під нею гніздилися “наші самосєчі”. Ця бомба дійсно була дуже велика, бо пізніше ми ходили туди оглядати кратер, що вона залишила. Осколки з неї обсипали цю глуху стіну без вікон, і таких бомб було тільки три: дальші були вже менші. Так прийшла війна. Почався, досить лінивий, обстріл Львова з артилерії. Падали також малі летунські бомби.

Цього дня ми ще одержали звичайний обід, але дижурному, що розливав рибно-помідорну баланду до наших мисок, капали сльози просто до баняка. “Чого це ви плачите, громадянине?” – запиталася його Мироська, яка була нашою зв’язковою з усіма нижчого ступеня наглядачами (поголовно сільськими українцями). “Війна почалася, – зітхнув він і серйозно тягнув далі: Багато народу буде забито. Мій брат вже загинув на фінському фронті, тепер прийде черга на мене та всіх”.

Після обіду вже нами ніхто не займався: ми ж не були “політичною” камерою. З нашого боку не було жадних голосних виразів почувань: всі себе тримали спокійно, тільки одна жінка нарікала, що бомба не впала пару метрів ближче, бо тоді стіна Бриґідок розірвалась би і ми могли би повтікати. Поза тим, з огляду на поділ камери на “звідси” та “звідтам” Яхненко мала на увазі “граничок” – жінок, заарештованих за нелегальний перетин кордону, до яких належала і вона сама. Одних було заарештовано за спробу перебратися з радянської зони окупації до німецької, інших – за нелегальний перехід у протилежному напрямку, ніхто не поспішав із деклярацією своїх приватних опіній. Обидві групи тільки шепотіли між собою.

Хоч і нишком, але групки сходилися тут і там. Всі пішли спати дуже пізно й спали, як забиті: можливо, що нам щось підсипали до їжі. У цілій камері не могла спати тільки одна жидівка “звідти”, коли вночі чоловіки з сусідньої камери пробували в’яло пов’язатись “морзе-м”, то вона, тільки з відомої собі самій причини, не збудила тієї, яка могла б розшифрувати вистукування.

В’язні – визволяють в’язнів!

У понеділок 23 червня вранці нас ніхто не взяв до “уборної”, і, взагалі, діялося щось незрозуміле: до нашої зовнішньої стіни (Шпитальна сторона), виразно цокали кулі. Одна куля влетіла в стіну над “самосєчими”. Коли хтось зиркнув до вічка у дверях, то виявилося, що коридорного там не було вже, а по всій в’язниці чувся стук та гамір. Я тільки що зупинила жінок, які вхопили хлібний стіл і мали вже розбити ним двері, як колодою. З-зовні наші сусіди “легкі” в’язні (Стащиного Сташка там вже не було) відсунули засув і відчинили нам двері. Вони повідомили нас, що вся сторожа тюрми, на чолі зі спецотдєлом, вже втекла. “Легкі” в’язні, що працювали в кухні та в шпиталі, відчинили першу передню келію першого корпусу і випустили всіх, хто там був, – з такою умовою, що вони відімкнуть келію два, а тоді тамті – третю. Самі ж пішли додому, бо всі були мешканці Львова. Тоді з першого корпусу втекла пані докторова Могильницька, моя краянка з Рівного, яка вийшла замуж за галичанина. До речі, була дуже гарненька. Я читала десь, що вони перебували в Африці, в Танґанійці. Пересилаю привіт, де б вона тепер не була: ми зустрілися тоді в фризєрні, вже на волі.

У нашу камеру вбігло кілька чоловіків, що мали тут своїх жінок. Кожний з них знайшов свою і, сидячи на сінниках, потихеньку балакали з ними. Один чоловік прийшов, який був поранений кулею в руку й присутня в камері фахова сестра зробила йому перев’язку. Тоді він вирішив залишитися в нас і присів у куточку коло дурнуватих. Декілька з шумовиння із нашої та старої 63-ої камер, побігли грабувати кантину, де вже інші розбили замок, в першу чергу Марися. Одна молода жидівочка-злодійка вибігла на двір, де її поцілила куля і вона впала мертва: вартовий снайпер вже знову стояв на пості на дерев’яній вишці. Надворі вже лежало з десяток застрілених. Якась військова чи поліційна частина, що проходила, завважила відчинену браму та людей, які втікали, – почала обстрілювати не тільки подвір’я, але й будинок Бриґідок. Кулі цокали в стіни тюрми навіть зі сторони Шпитальної вулиці, себто з-заду. Жінки ближчі до дверей почали кричати, що когось убито на коридорі, але тому що наша камера була на горішньому поверсі, траєкторія куль пролітала високо й вони цокали понад нами.

Енкаведисти, ще повернулися!

Я помітила значення цього і вирішила піти на розвідку, бо треба ж було знати хоч трохи, що саме діється. Тому, хоч жінки кричали до мене, щоб я не йшла, я виглянула з дверей – і побачила якраз перед ними, убитого мужчину. Він був високий і тому куля поцілила його в саме око, де тепер видніла чорна діра, а довкола калюжею розливалася кров. Пам’ятаю, що мене здивувала її темна барва. Але я не зупинилася, а тільки пригнулася і швидко вибігла з дверей, але не праворуч по сходах додолу, тільки по коридору, просто мене, що провадив до вбиральні, бо пам’ятала, що з вікна там було видно подвір’я спецотдєлу. Треба було знати, чи він повернувся.

Вбиральня складалася з двох приміщень сполучених дверима. У другому приміщенні, де містилися примітивні цементові “вигоди” – там було тільки одне вікно, з якого можна було бачити подвір’я спецотдєлу. Тут я задумалася: якби я просто підійшла до вікна, то застрілять мене. Я попросту вилізла на ручку відчинених дверей з одного приміщення до другого. Як я це зробила, й досі не уявляю собі. Мабуть, підскочила, схопилася за верх дверей і підтягнулася руками, стала на неї одною ногою, а другою завішеною в повітрі. Мені вдалося затриматись на тій позиції тільки пару секунд, але досить довго для того, щоб побачити всіх енкаведистів тюрми виструнчених в один ряд на подвір’ї перед начальником, що, здавалося, промовляв до них з натиском. Не було сумніву, що НКВД було завернено вищою владою, і що через хвилину, дві, вони почнуть наводити порядки у в’язниці. Всі вони були дуже опалені сонцем, отже їх завернули з дороги.

Я зіскочила на підлогу і поспішила назад. Стрілянина у вікна вже втихла. Я, одначе, проминула двері нашої камери і побігла далі повз відчинену камеру злодіїв та далі в останній рукав літери “п”, якою був наш коридор. Тут знаходився ряд маленьких камер, в яких двері були вже повідчинювані, але мешканці їх сиділи спокійно всередині, ясно не знаючи, що зі собою робити. Коли я їх нашвидку поінформувала про поворот енкаведистів, вони відповіли, що найкращою тактикою тепер буде, їх не злостити. По цьому, що большевики повернулися, можна заключити, що німецький наступ хвилево стриманий і тепер ніхто не може знати, як довго потриває облога Львова. Може тиждень, а може довше. З цим я повернулася до своєї камери.

Коли я голосно заявила про стан речей, то кілька чоловіків, які прибігли із своїх камер до своїх жінок, поцілували їх та пішли назад до своїх камер. Папіроси та інші здобутки із розграбованої кантини, були швидко поділені та поховані між присутніми: хто хотів. Тоді було ухвалено, щоб кожна жінка положилася на свій сінник, що і було зроблено. Ніхто не говорив, всі тільки наставили вуха. Тут була наглядна лекція, як появляються провідники у хвилину небезпеки: хто не є в паніці, хто не пропонує хоч якусь, але позитивну акцію – за тим ідуть стадом інші. При чому, коли не з’явиться справжній вартісний лідер, то так само добре служить у перший момент – другий. У мене в хвилину небезпеки завжди вилазять командирські нахили, хоч у звичайному житті я несмілива, незгірше королів Англії Віндзора та його брата, і вмішуюсь у конфлікти тільки в крайній потребі. Одна з жінок, яка ні з ким перед тим не дружила та була схильна до гістерії, спробувала заголосити, але ми так на неї цитькнули, що вона заспокоїлась і залізла за піч, де було її лігво.

Так ми трималися своїх сінників, а наші вуха були вже там: на коридорах та сходах. Ми чули паскудну лайку, удари чимось тяжким, мабуть прикладами рушниць, якусь візню... Ми собі могли ясно уявити, як енкаведисти не тільки люті, але охоплені страхом, розправляються з тими, яких схопили поза своїми камерами. Раптом шум зблизився до нашої камери, і пролунав дикий жіночий вереск. Двері відчинилися і до камери влетіла, від поштовху в спину, наша дурна Мариська. Так і ахнула ціла наша камера. Ніхто не помітив, коли і як вона викралася. Вона, ясно, так довго блукала по довгих переходах Бриґідок, аж доки її не зловили. Дикі її крики були розпачливим душевним протестом: її знову не випустили на волю! Енкаведист, що впхнув її до камери, як колись впхнули мене саму, влетів і сам за нею, мабуть втративши рівновагу.

Одягнутий в шкіру, з револьвером у витягненій перед собою руці ледве затримався якраз посередині “Бродвею” на розкрячених ногах із револьвером наставленим на нас, верескнув: “Ніхто не рушайсь, бо застрілю як собаку!”. Ми, притиснені до сінників, дивились на нього мовчки: він виглядав цілком п’яний, не знаю чи від горілки, чи від виду крови. Очі його набігли кров’ю та мали цілком дикий вигляд. Так стояв він зі своїм револьвером напроти шістдесяти п’яти жінок, притиснених страхом до сінників, деякі аж повтикали туди носи й заплющили очі. Атмосфера була надто напружена, якби хтось відрухово порухнувсь, він міг би пустити кулю з револьвера, що свербів у його руках. Скоріше ніж я мала час подумати що зробити, щоб розрядити атмосферу, я стала на матраці навколішки й сказала по-російськи: “Ґражданін, начальник, дозвольте нам принести води”. Несподіваний звук “урядової” мови та моя дивацька в даних обставинах просьба зробили на нього якраз таке враження, як можна було сподіватися: вони очманіли його не менше, як він нас своїм револьвером. Він, цілком заскочений, збаранів. “Зачєм тєбє вода?” – запитався він вже на три тони нижче.

“У нас у камері брудно, треба помити підлогу”, відповіла я. На це він розреготався на ціле горло. “Ну ж мені оці жінки! Тут бомби, війна, облога Львова – а їм хочеться мити підлогу!”. Мотаючи головою, він спустив руку з револьвером. Його напруження осіло, і він пішов собі геть, ще регочучись. Ефект був осягнений. Пізніше мені прийшла несподівана думка, що може й добре було, що то був жид. Почуття гумору жидів дорівнює нашому та польському: росіяни чистої крові його рідко мають, так само “хахли-вислужники” завжди перестараються.

Незабаром повернув наш старий коридорний, похвалив “дівчаток” за гарну поведінку й дозволив нам принести води до пиття. Мироська тримала під контролею Дичку, яка прецінь вірила своїй добродійці абсолютно: “Маруся, тепер сиди тихо: скоро підеш на волю, і ми з тобою”.

Від сьогодні, ми вже нічого не отримували з їжі, крім спочатку одного буханка хліба на чотирьох, а потім на п’ятьох. Жінки швидко спадали зі сил, і перестали чистити камеру, так що сміття в переходах набиралося не знати звідки.

Назагал, жінки знаходилися в стані напруженого очікування, але тримали себе в руках. Дві або три спробували гістерично висловити свої страхи щодо нашого майбутнього, але їх дуже рішуче зацитькали. Якщо відбувались якісь розмови, то потиху на сінниках. В цей час німці обстрілювали Львів дуже реґулярним артилерійним вогнем, хоч не дуже інтенсивним. Одна з українок почала нарікати на совєтів, які не вживають заходів, щоб зберегли їх від небезпеки. “Чому вони не зведуть нас кудись додолу, у пивницю чи десь? Ми ж тут на самій горі, і наш ріг будинку зовсім відкритий”, нарікала вона. У трьох дуже графічних словах я пояснила цій глупій жінці на що вони, правдоподібно, уживають тепер пивниць. Вона зблідла й замовкла взагалі.

Тим часом я сама неспокійна, підкралася до вічка у дверях і нишком туди зазирнула. Я побачила там таке, що дала знак Миросьці, яка спостерігала мене зі свого сінника, щоб вона прийшла. Що ж ми побачили? У коридорі напроти наших дверей, під стіною, стояв збитий з дощок стіл, якого тут раніше не було. На столі стояли пляшки з горілкою та лежали кільця ковбаси виготовленої по домашньому. Довкола стояли з півтузеня бльокових та корпусових. Вони брали в одну руку цілу пляшку горілки, а в другу переламане кільце ковбаси й пили просто з пляшки, закусуючи ковбасою. І робили це дуже поспішно. Ми з Мироською тільки переглянулися значучо, – нам не треба було жадних пояснень щодо значення цього всього. Ми відступили від вічка, бо було небезпечно... Але коли ми за яку чверть години знову обережно заглянули, всі учасники цього дійства вже зникли. Нам з Мироською не треба було слів пояснення. Мироська тільки зблідла ще більше. Як звичайно, в пивницях напевно вже йшла кров’яна розправа з розстрілами. Ми ж знали дуже добре, що являють собою російські комуністи.

Від цього часу в нас вже не було видно наших реґулярних наглядачів, тільки з’явились якісь молоденькі рекрути, що на всі запитання відповідали словом “ніззя” (по-рос., нельзя). Жінкам ми з Мироською нічого не сказали. Аж тепер від нас, нарешті, забрали “самасєчих”, на чолі з Дичкою туди, де вони повинні були бути: у психлікарні на Кульпаркові. Туди пішла і жінка генерала Уейського.

“Щаслива ти Маруся – ідеш на волю”, казали їй жінки. Маруся ясніла й збиралася швиденько. Вона убралася у, Мироською подаровану, свою нову синьо-зелену сатинову суконку, зачесала волосся й зав’язала голову хусткою. Ще щось там запакувала у малесенький клуночок, а тоді пішла попрощатись з усіма українками-граничками. “Зоставайтесь здорові – я йду додому” – радісно, ніби “Христос Воскрес” повторювала вона ще і ще раз... Навіть схилилася була, щоб поцілувати в руку свою добродійку Мироську, бо так належалося господарській дитині. Але та не дозволила цього, тільки обняла її: “Іди щасливо ... Марисю”. І Марися радісно покидала камеру разом з іншими божевільними. “Іди здорова, Божа дитино”, думала і я собі. “Дурна”, як у нас кажуть на умово-відсталих, вона безперечно була. Але цікаво було знати, хто її виховував: вона ж була по-сільському, добре вихована, а її розуміння поваги праці було просто надзвичайне... З Кульпаркова вона, як я пізніше довідалася, дуже скоро втекла.

Назагал події в тюрмі відбувалися поза нашою камерою, не беручи до уваги випадок, коли вони прийшли з запитанням, чи хто з нашої камери належав до страшного параграфу 54. Ми відразу зорієнтувалися, що це означає, бо в їхніх паперах існував хаос. Тому ми на підставі тюремної солідарности, відповіли, що в нашій камері таких нема, хоч у нас було їх кілька. В першій мірі недоторкана біблійна красуня з Варшави, яка вже досиджувала вісімнадцятий місяць у тюрмі. На запит “Куди поділися ті, що тут були?” – ми відповіли: “Вже забрали” й на тому скінчилося. Це тільки показує наскільки жінки скоріше орієнтувалися в таких речах, бо коли таке питання було поставлене чоловікам в тюрмі вище від нас на Городецькій вулиці, то останні відповіли чесно й були забрані з камери й зникли без сліду.

Власне серед них був здібний кооператор Радловський, про якого я згадувала в розділі “Арешти та депортації”, а також відомий редактор Струтинський. Також той селянин з Піддубців, Рави Руського повіту, виданий Ґольдберґом, жінка якого сиділа зі мною в Раві Руській. У цілих Бриґідках йшло приспішене розвантаження в’язнів. Ще давніше відпустили всіх “совєток”; політичних в’язнів мабуть розстрілювали в підвалі, а з менш важливих формували транспорти вдень і вночі, що йшли на Схід. Вночі ревіли машини тягарівок на великому подвір’ї під нашими вікнами, де стояла вишка вартового і все було освічене рефлекторами. З вечора, у вівторок, жінки спеціяльно були дуже стривожені, коли надворі залунав крик по-польськи якоїсь жінки: “Мої діти, мої діти!”. Всюди рознісся цей трагічний зойк. Мабуть вони були з дитячої камери, яку ми завважили. Ці діти були вивезені спеціяльним транспортом.

Моє звільнення

Так минув понеділок, вівторок, середа й наступив четвер. Ми вже були голодні, але я не думала про це. О годині 10 (приблизно) вранці я сиділа з двома жидівочками та оповідали собі дотепні історії, просто щоб збути час та не думати про інше. Одна оповідала дотепи соленіші за другі й кожний раз ми нервово реготалися. Раптом загрюкав засув у дверях й до камери увійшов наш старий корпусовий із списком в руках. Він знайшов пальцем якесь ім’я і сказав “на Л”. Це був їхній спосіб викликувати ув’язнених, бо вони перекручували або не вміли прочитати прізвищ. Я встала й назвала своє разом із власним іменем та датою народження. “Збирайся з речами”, був його наказ і додав ще, “щоб була готова за п’ять хвилин!”. З тим він вийшов до других камер в тому самому коридорі. Вперше в житті я зрозуміла речення: “Серце впало в п’яти”. Куди беруть мене? До транспорту? До страшної Замарстинівської тюрми? До розстрілу? Або випустити? Я гарячково пакувала свої речі, водночас обговорюючи з Мироською на випадок випущення: у такому разі я мала зайти з-заду тюрми, через Шпитальну вулицю до тієї самої крамнички та гукнути голосно тричі “Мироська”. Якби мене взяли до транспорту, то я не була б у стані подати жадного знаку. Я нашвидку попрощала своїх тюремних подруг, залишаючи сестрам Старим свою адресу на всякий випадок і постукала в двері. 

Коридорний випустив мене і казав чекати тут же на поворот корпусового, який тепер збирав в’язнів від протилежного кінця коридору. Гурт молодих людей із сусідньої “злодійської” камери вже стояв теж “з речами” і я звернулася до найближчого із запитанням: “За що ви сиділи?” – спиталася одного, щоб зорієнтуватися. “За хуліганство” – була речева відповідь. У мене відлягло від серця: за хуліганство не розстрілюють; отже мене випускають на волю. Нас забрали скоро додолу, де ввели всіх у велику кімнату, повну чоловіків-в’язнів, які сиділи на голій підлозі навприсядки. Спереду був канцелярист за столом, на якому лежали різні речі. Тому що я стояла спереду, то він покликав мене, як першу, видав мені посвідку, на якій було написано, що така особа знаходилася в тюрмі від тієї до тієї дати (яку я зрештою ще маю). Я навіть не запиталася за своєю золотою монетою, ба навіть пашпортом. Озброєний вартовий вивів мене на подвір’я, де дуже виразно було чути розриви німецьких бомб та гарматне стріляння. Він, як видно, був охоплений страхом та тому мене підганяв. Відчинилася брама і я вийшла на повне соняшне сяйво по Городецькій вулиці. Свіже повітря та сонце змусило мене на хвилину обпертися об стіну. Тоді я зібрала всі сили й попленталася на вулицю Шпитальну до тієї самої крамнички. Там я стала напроти нашого вікна і з усієї сили верескнула: “Мироська, Мироська”, кілька разів. Біла хустка замахала до мене й щезла: – вони почули!

Зміна окупантів у Західній Україні та совєтська “культура” – гори трупів

День був дуже гарячий. Я попрямувала додому, а зимовий плащ обтягав мені руки. Жадного вуличного руху не було. Вдома мене чекала харчова проблема, але завдяки вірній Саші, я дещо з’їла. В моїй кам’яниці мене всі поздоровляли з визволенням. Поки ми говорили на сходах, надійшов згори один із моїх сусідів-поляків, залізничник. Його очі просто вилізли з западин, коли він почав оповідати, як вранці він вертався з головного двірця повз тюрму на розі вулиці Лонцького. Двері були відчинені, сторожі вже не було і цікавість загнала його до середини. В одній з перших кімнат він знайшов шість трупів на шести залізних ліжках. П’ять були прострілені в потилицю, а один був задушений дротом так, що голова майже відділилась від шиї. Він пішов далі і побачив струмок крови на коридорі. Він послідував за ним, і той привів його до великої кімнати, де посередині лежала гора трупів. На самому верху труп молоденької дівчини, розібраної до підштанців. Над нею, на шнурі від електричної лямпи, висів дванадцятилітній хлопчина, продавець газет. К. був тим всім зовсім потрясений. Я зараз же побігла туди, але при дверях вже стояв німецький вартовий і нікого не допускали. На подвір’ю знайшли ще яму вщерть наповнену трупами. Німці змусили припадкових жидів викопувати їх та розкладати в ряд, так, щоб кревні замордованих змогли їх пізнати.

Хоч німці вже не пускали до середини нікого, я зайшла на ріг вулиці Лонцького й мене підсадили на пліт так, що я сама бачила трупи. В цій самій тюрмі знайшла пані Беньова трупа свого чоловіка: він мав розбите лице (крім інших ознак знущання). Пані Беньова була особистою приятелькою пані Ковжунової, вдови по славному графікові. Нам обидвом вона сама розповіла цілу історію: пан Бень Йдеться про Василя Беня (1885–1941), колишнього підполковника Армії УНР і начальника Окремого залізнично-технічного корпусу, згодом директора школи ім. Маркіяна Шашкевича у Львові був знаний у Львові, як директор державної семиклясівки на Городецькій вулиці з українською мовою навчання, яка, подібно як і дві чоловічі українські державні гімназії у Львові, була забезпечена Версальським мирним договором про українську автономію. Але якийсь час, підчас визвольних змагань, він був адьютантом Головного Отамана С. Петлюри й тепер хтось робив на нього постійні доноси до НКВД про цей, зрештою, маловідомий факт. Його кликали кілька разів на переслухування, але він, на щастя, мав іматрикуляційну книжечку з Віденського університету, саме на цей проміжок часу, й це послужило для цього, як доказ його місця перебування. Тепер у критичний момент, вони приходили за ним кілька разів. Бені мешкали два кроки за рогом вулиці Лонцького, але Бень, за порадою друзів, не сидів вдома. Тоді НКВД з Лонцької в’язниці наказало сторожеві повідомити їх негайно, наколи б Бень таки показався у себе вдома. Труднощі були в тому, щоб знайти пристановище на ніч, бо, як ми вже знаємо, кожний наглядач кам’яниці був донощиком в НКВД, тому ніхто не рискував його приймати на нічліг. Змучений цими мандрами, Бень таки прийшов додому вдень із наміром хоч трохи переспатись і наглядач відразу зголосив його прихід де треба, а відтак – трагічний кінець. 

Пригадую тут ще, що Богдан Мацех загинув також через донос наглядача з вул. Куркової, 11 тепер вулиця Лисенка, де він з жінкою зайняв помешкання Донцових. На жаль, я сумніваюся, чи ті наглядачі були притягнені до відповідальности. Навпаки, я чула, що навіть ОУН вважала, що не треба “мститись”. На мою особисту думку, у цих двох ясних випадках придався би, хоч “кенґуровий” суд, тим більше, що у большевиків такий існував під назвою “ревтройка”. Наша шляхетність коштувала нам забагато цінних жертв, яких ніхто не пімстив, ще з київських днів. Тим часом, Донцов був той, хто оголосив клич: “З большевиками по-большевицьки!” – і мав рацію. Наприклад, пощо було видавати Беня, якщо большевики й так вже відходили?

Такі самі масакри відбувалися в усіх в’язницях Західньої України. У Замарстинівській тюрмі – число замордованих людей у пивницях було між 700 до 900. Там тесть проф. Кудрика знайшов труп свого зятя. Тому, що через спеку тіла дуже скоро розкладалися, кревні бродили по кістки в баюрі, змішаній з кров’ю та в газових масках, що їх постачала німецька армія. У такому стані речей не можна було думати про поховання тіл згідно з християнськими обрядами, тому німці наказали засипати все негашеним вапном та замурувати наглухо вікна та двері пивниць. Все це я чула від тестя проф. Кудрика, який одначе зберіг цей факт у таємниці перед донькою, бо вона недавно мала дитину.

Останні большевицькі колони маршували по Личаківській вулиці вгору в сторону Бродів, іноді перемішані з цивільними відділами. Так, наприклад промаршував відділ комсомольців, самі молоді жиди, голосно співаючи комуністичні пісні. Місцеве населення, яке затримувалося, щоб подивитися на похід, дивилося лиш коротенько, – бо одержати кулю в лоб було дуже легко. З трудом викрутився мешкальний будинок Ставропігії, бо хтось сказав, що звідти стріляли. Поза тим совєти затулили людям кулаком рота, промовляючи потиху: “Давай назад!”. Це улюблена формула совєтських поліцаїв у відношенні до публіки.

У п’ятницю по полудні у мене з’явилися сестри Старі. Вони оповідали, що замість обіду, до їхньої камери зайшла група совєтських офіцерів, на чолі з начальником тюрми, але вбрані вже по-цивільному. Вони стали посеред “Бродвею”, себто широкого проходу до параші, дивилися на жінок і щось потиху говорили між собою. До них з лементом кинулися жидівки з “тамтої” сторони, з криком: “Ви відходите й залишаєте нас тут, а німці нас помордують! Заберіть нас із собою!”. Це не викликало на цю групу жадного враження, вони навіть не відповідали, й вже обернулися іти. Тільки один із них, заклавши кулаки в кишені плаща, промовив: “А ми вас хіба сюди кликали?”. І з тим пішли геть. Двері камери залишилися відчинені, але жінки ще не вагалися виходити, пам’ятаючи попередні події. Аж раптом зайшов “совєтський” чоловік у цивільному й дуже здивувався, що вони ще не вийшли на волю: “Жєнщини! – вигукнув він – наших уже нєту: ідітє дамой!”.