Шлюб або зашморг: як весілля рятувало від смертної кари в давній Україні. Розвідка Василя Щурата

В "Кіевскій Старині" за місяць січень 1905 р. Орест Левицький подав замітний причинок до історії звичаєвого права на Україні під заголовком "Обычай помилованія преступника избраннаго дѣвушкой въ мужья". Матеріял, яким він користував ся, був, правда, небогатий: два народні перекази (один записаний з уст запорожця Коржа на початку XIX в., а другий оголошений сьвящеником Ф. Думицьким у "Волинскіх Епархіяльних Извѣстіяхъ" 1872 р.) і документ ґродської луцької книги з 1606 р., що переховуєть ся в київськім центральнім архіві. По обом народним переказам дівчина пробує визволити веденого на смерть злочинця, заявляючи готовість вийти за нього замуж, на що однак злочинець, бачучи негарну спасительку, не годить ся. В однім переказі дівчина, прикрита білим покривалом, виявляє свій намір устно, в другім — символично, накидуючи злочинцеви на голову хусту. Факт, який передаєть ся документом з 1606 р., трохи відмінний. В містечку Олиці увязненого злочинця випрошує собі дівчина ще перед покінченнєм процесу на мужа і коли злочинець на подружє годить ся, маґістратський уряд визволює його під умовою, що він зараз стане до шлюбу в католицькім костелі. Хоч і як скупий то матеріял, та він безсумнівно стверджує істнованнє на Україні звичаєвого права, по якому дівчина могла визволити засудженого на смерть злочинця, вибираючи собі його за мужа. Основними рисами того правного звичаю вважає д. Левицький: 1) ратованнє злочинця від смерти дівчиною, яка, по документу з 1606 р., повинна бути "учтива", 2) признаннє за злочинцем права відкинути проєкт подружжя і прийняти кару смерти; 3) символічне накидуваннє хусти злочинцеві на голову, що може мати таке ритуальне значіннє, як перевязуванне хусткою руки жениха.

Висказуючи гадку, чи початків того звичаєвого права не належало-б шукати в стариннім Римі, де ведених на смерть злочинців увільнювано, коли їх по дорозі стрічали Вестальки, д. Левицький вказує на подібні правні звичаї в Західній Европі, відки вони, по його думці, зайшли й на Україну.

З гадкою про крайне скупе число народних переказів і документів, що свідчило-б про слабе розширеннє обговорюваного звичаю на Україні, не годить ся Володимир Гнатюк. В рецензії на статю д. Левицького він вказує і на схожі з поданими д. Левицьким народні леґенди про галицьких опришків (на жаль, не зібрані доси) і на 8 документів з давної Польщі, що їх оголосив д. С. Естрайхер в статі "Wypraszanie od kary śmierci w obyczaju naszego ludu". Естрайхерові документи, між якими є й оголошений д. Левицьким з 1606 р., промалюючи за частим практикованнєм і розповсюдженнєм нашого правного звичаю в Польщі XVII—XVIII в., можуть бути й мірою такого-ж практиковання і розповсюдження його на тих українських землях, що входили в склад польської держави. Правда, не всі ті документи стверджують гадку д. Левицького, мовби одною з основних рис того правного звичаю була дівчина "учтива", так як і цітований вже самим д. Левицьким документ з 1606 р. не згадує про символічне накидуваннє хусти на голову злочинця. 

На основі Естрайхерових документів д. Гнатюк вважає зовсім справедливо, що визволити злочинця могла й повія, а навіть власна його жінка, та що таке саме право присуджувало й хлопцеві бай катові, коли кара смерти грозила дівчині. Та мені здаєть ся, що всякі відступлення від того правного звичаю, по якому лиш дівчина (учтива чи неучтива) могла визволити злочинця, будуть варіянтими, а накидуваннє хусти чи рушника на голову злочинця, маючи справді своє поясненнє в символізуванню иньших народних звичаїв, може, бодай в нас, вважати ся складовою частиною звичаю. Ствердженнє сеї гадки поки що останеть ся залежне від спеціальних дослідів у тім напрямі.

Важнійшим всього повинні бути питання: 1) як широко і як часто практикував ся на Україні звичай помилування злочинця для дівчини; 2) як довго правна сила його була признана урядом; 3) як довго стояв за правосильностею його сам народ? Естрайхерові документи дають лиш на друге питання якусь безпосередню відповідь. По словам пятого документу вже в 1684 р. гайдуки не дають дівчині визволити злочинця, і кат не пускає його, дарма що самий документ з 1747 р. свідчить єще про увільненнє злочинця, а так само ще пізнійший восьмий документ з 1769 р. Був би се доказ, що з кінця XVII в. звичай помилування злочинця для дівчини був у фазі упадку, а зберіганнє його залежить вже від волі таких офіціальних функціонаріїв, як гайдуки, кат і т. п. Чи в часі від кінця XVII в. аж до упадку Польщі виявляв ся в острійшій формі опозіція народа проти нехтування його давнього звичаю, про се в оголошених доси документах нема згадки.

Документ, який кидає ярке світло на квестії розповсюдження, правосильности і живучости звичаю помилування злочинця для дівчини на Україні, а в якім той звичай виступає так, як схарактеризував його д. Левицький, маю у себе. Ще в 1896 р. о. Ілярій Сіменович, парох Сухостава коло Копичинець, відступив мені ласкаво жмут карток in folio записаних експедитором "Im. P. Gubernatorowi Brodzkiemu dla Informacyi z Ksiąg Kommissarskich" і декретами брідського замку з 1725−1730 р. Яким способом та рукопись, що числить 55 карток письма, дісталась до Сухостава, незвісно. Та якось вона вже туди дістатись могла, скоро й Сухостав належав до тої родини Потоцьких, якої власністю були Броди. З тої то рукопису, що містить в собі багато матеріалу до історії торговельного міста Броди в першій половині XVIII в., я подаю тут поки що такі інтересні декрети брідського замку:

***

"29 серпня. 1727 р. Броди

У справі між Антонієм Новіцьким та Єнджеєм Домбровським, швагром його, позивачами і славетними міщанами Юзефом Осоковським, Тимофієм Квятковським, Яцентом Захоровським та іншими, цехмістрами кушнірського, шевського, бондарського, ковальського цехів, а також проти виражених цехів міщанства, та якимось Станіславом Возніцьким, позваним, розглядалася скарга від позивачів про вчинений цими цехами бунт in loco supplicii (на місці страти), де мали бути покарані смертю через повішення злодії Кость Попович та Антоній Завадський, згідно з декретом урядового бродовського суду від 23 липня 1727 року.

Коли місто виконувало цей декрет… згадані цехи, втрутилися, щоб запобігти страті злодія. Вони дозволили дівчині накинути петлю на шию злодієвітрадиція звільнення через одруження, через що виник великий крик і заколот, що дозволило злодіям втекти. Позивачі тричі протестували проти того, що місто допустило звільнення злодіїв, ставлячи під загрозу правосуддя. Суд, розглянувши справу, призначив розслідування на 30 серпня 1727 року з викликом дванадцяти свідків.

Тому суд нинішній, бачачи таку велику кривду і ґвалт справедливості, вчинений через злісну і ніколи не практикувану зухвалість, незважаючи на слушність і право, запобігаючи тому, щоб подібні випадки на майбутнє не траплялися і не ображали Бога і право, а також не залишалися безкарними за вчинення такого великого злочину…"

***

Сповняючи оголошенем повисшого документу науковий дезідерат д. Левицького, я можу з повним правом уважати його найкращою ілюстрацією обговореного правного звичаю на Україні. Ніякий з оголошених доси документів не кидав на той правний звичай так багато світла, як брідський. Передовсім стверджує він подану д. Левицьким характеристику правного звичаю, лишаючи в сумніві лиш "учтивість" дівчини, що визволює злочинця, бо ужите в документі слово "dziewka" може бути тольковане ріжно, отже й не конче на користь "учтивости" дотичної дівчини. Дальше посьвідчує брідський документ, що помилуванє злочинця для дівчини було на Волині ще в першій половині XVIII в. незвичайно популярним звичаєвим правом. Коли-б не та популярність звичаєвого права, що, очевидно, могла вирости лиш з частого і успішного практиковання його, не прийшло-б у Бродах до такого конфлікту поміж народом і репрезентацією властий, який мало що не довів до розруху в закраскою національного бунту. З другого-ж боку той конфлікт і тяжке покаранє безпосередних виновників розруху вказують на нехтованє народного звичаєвого права властями і на його упадок. Повінчанє злочинця не спинює власти від дальшого пошуковання його в ціли покарання. Чи злочинець, Антін Завадський, попав ся в руки власти, так як аж за три роки після утечі Кость Попович, незвісно.