"Шевченко на броневику". Стаття про перші погруддя Кобзаря у Києві

Коли 1917 рік приніс нам радісний початок національного визволення, українське військо ухвалило поставити в Київі в скверику на Олександрівській площі нині − Контрактова площа провізоричний пам’ятник-бюст Шевченка. До вересня 1919 року досить художньо виконаний скульптором Балавенським гіпсовий бюст поета прикрашував це гарне і людне місце нашого Київа, через яке проходить головна артерія міського руху, бо тут схрещуються дороги до Хрещатика, Старий Київ, Печерськ і Подол.

31 серпня 1919 року на Олександрівській і Думській площахнині Майдан Незалежності відбулася одна з найтрагічніших подій нашої доби — провокаційний напад денікінців на ушиковане до параду українське військо (галицькі відділи генерала Тарнавського й Запоріжці корпусу генерала Сальського), після якого відбувся відворот нашого війська з Київа. В один із моментів вуличного замішання російські офіцери кинулися до бюсту Шевченка й, збурюючи памятник відбили голову поета, яка мов зрубана покотилася і впала на траву.

Адміністрація національного музею, що міститься на тій же площі, вибравши відповідний момент, вислала служників на місце, де відбувся цей вандальський вчинок, і голову Шевченка перенесено до Музею, де вона у вестибулі лежала й певно й досі лежить, на великому блюді, як символ дикої й нічим неоправданої національної нетолеранції Росії і як памятка одної з найстрашніших образ, завданих нашому народові оганьбленням найбільшої його святині — памяти великого Кобзаря України.

Коли в 1920 році влаштовано було в Київі Шевченківську виставку, найімпозантнішу щодо художнього вигляду й щодо кількости зібраних предметів, які всебічно ілюстрували життя, творчість і культ Шевченка. Я по згоді зі своїми товаришами з Виставкового комітету, умістив відтяту голову мученика-поета в центрі виставки на столі під стіною, на якій висіли фотографії похорону Шевченка, овита жалібним крепом його посмертна маска, і все инше, що відносилося до смерти та перевезення його тлінних останків до місця вічного спочинку. Невимовно тяжку вражіння справляла на всіх одвідувачів ця голова, зі звернутим до гори поглядом… Навіть малі школярі з українських шкіл, що відвідували виставку, говорили: "Хоч би був не дивився". І пригадувалася композиція славетного скульптора — голова Івана Хрестителя на блюді), але з… замкненими очима.

В 1920 р. перед роковинами Шевченка совіцька влада вирішила поновити памятник. Але як водиться большевики не могли обійтися без "реваншу". Коли вони докладно довідалися від закликаних на спеціальне засідання і "мобілізованих" "спеців" про всю попередню історію постановки памятника Шевченкові, отже й проте, що дореволюційна російська влада і київські націоналістично-російські кола всіма силами противилися тому щоб памятника Шевченкові поставлено було на цьому місці і що для того навіть було висунуто контр-проєкт т.зв. "национального пути" — алеї памятників київським князям та діячам "возсоєдинения" Руси від Михайлівського монастиря до св. Софії, то большевики ухвалили поставити провізоричний памятник Шевченкові обовязково на місці, де стояв уже памятник св. кн. Ольги, як один із зразків серії тих фігур, що з них мав складатися загальний "історичний шлях".

Даремно ми "специ", всіма силами старалися довести, що це річ технічно неможлива, як на той короткий час, що залишався до призначеного владою моменту відкрити памятника, то що усунення памятника св. Ольги спеціально для того, щоб звільнити місце для Шевченка ворожі елементи використають для негарної тенденційної й злосливої агітації проти українства. Останній мотив тільки під’юдив новітніх "іконоборців" і вони з подвоєною енергією взялися за переведення в життя задуманого ними плану.

Поки в майстерні проф. Балавенського в Київській Художній Школі відливали величезну голову Шевченка (в шапці) на дуже короткім погруддю (автором моделі був скульптор комуніст Кратко Жид з Литви) щоб поставити його на постаменті, де стояла св. Ольга, мобілізовані майстри приступили до зняття статуї з постаменту. Застукали ломи й долота, заскрипіли міцні сталеві пили, а величезний натовп стояв навкруги й мовчки, зі злобою в очах, дивися на "святотатствену" працю. Девять десятих мешканців Києва не знали про те, як і для чого поставлено на цьому місці св. Ольгу. Знали тільки, що це — памятник святій княгині київській, що по боках її стоять фігури апостолів Андрія Первозванного й св. Кирила й Методія і що тепер їх нищать бо чомусь власне на їх місце має стати тепер Шевченко, ніби иншого місця нема. А тут як на лихо, ні ломи ні долота ні пили "не брали" міцної бетонної маси, звязаної внутрі фігур міцними доротяними формами-кістяками. Повстала легенда про "чудо". Минав день, минав другий, третій: ішли люде з Подолу, з Куринівки, з Лукянівки й з инших околиць, ставали поодаль (міліція мала вже наказ розганяти глядачів), охкали, ахкали, хрестилися, а княгиня, як і раніше, так і тепер, стояла ціла, непорушна.

Все це нервувало розпорядчиків — почали були памятника пиляти й збивати з-боку, тепер щоб "приспішити" справу, кинулися до голови. Ахнули побожно люде, побачивши, як величезними долотами збивають голову святої. Піддався, зрештою, бетон, тріснув але здержували дроти — прийшлося голову відпилювати. Жалібно заскрипіло залізо. Старосвіцький, "старорежимний" Київ заворушився. Оповідали, що голову забрали монахи до монастиря, що люде до неї ходять "молитися", що "творяться чудеса"…

Зрештою цілу фігуру св. Ольги спиляли чи збили, й постамент "очистився": св. Даму змусили силоміць уступити місце грішному поетові!... але з апостолами не дали собі ради: і трудно було, й часу не ставало. Їх закрили нашвидку пофарбованими височенними пирамидальними ковпаками, серед яких і поставили присадкувате, посаджене на непропорційно низькому постаменті, погруддя Шевченка.

В маю 1920 р. коли большевики уступили з Київа я, як комісар для справ мистецтва, на категоричне домагання як української влади, так рівно-ж і всіх міських та громадських інституцій і установ м. Київа розпорядився зняти це погруддя Шевченка з постаменту. Директор Архитектурного Інституту інженір проф. Дяченко не без певних техничних труднощів виконав це дуже скоро, й погруддя Шевченка перенесено було до будинку Українського Наукового Товариства, що знаходиться поблизу звідти, на Трьохсвятительській вулиці.

Що тепер з фігурами св. Ольги й апостолів — не знаю. 

Памятаю добре, що я не зустрів в Київі ані одної людини, котра-б не обурювалася на той антихудожній памятник Шевченкові, на ті принижуючі гідність поета "аксесуари" — погруддя мало не на землі, дощані стіжки по боках — і на всю цю профанацію самої ідеї памятника, як образу, що має возвеличувати, а не ображати память великих людей, а також на дикий вандалізм із памятника св. Ольги, який, згідно з культурним проєктом, опрацьованим культурними людьми, мав бути перенесений цілком, з якими би то труднощами не було сполучене, на гору за Михайлівським монастирем.