Що Путін готував для українців? Фрагмент з книжки Віталія Огієнка

Легко передбачити, що було б, якби Путін захопив Україну за три дні. Історія Голодомору дає на це відповідь. Коли Сталін досяг своїх цілей, він вирішив поступово припинити Голодомор. З одного боку, він вдався до стабілізації досягнутих результатів, щоб закріпити свої успіхи, а з іншого — взявся до перетворення колишніх фермерів-тепер-колгоспників та дітей розкуркулених у радянських людей. Головним механізмом цього процесу стала продуктова допомога.

<p>Віталій Огієнко "Що Голодомор має навчити українців"</p>

Але чому Сталін не завершив розпочате та не виморив голодом більше українців, якщо майже не всіх? Адже для цього йому треба було лише продовжувати робити те, що він робив ще, скажімо, пів року. На початку 1933 року будь-який опір, як активний, так і пасивний, був подоланий. Він не вбив усіх українців, бо лише вбити ніколи не було головним мотивом ні Сталіна, ні Путіна. Відразу важливо розуміти, що російський геноцид — це не лише про знищення. Власне, знищення не фінальна мета агресора. Така мета — насадження покори з подальшою асиміляцією та російщенням. Якби українське суспільство добровільно прийняло залежність, російський геноцид був би не потрібен. Втім так не сталося і українці вдалися до запеклого опору. А що всі інші механізми використані безрезультатно, то Росії залишається лише геноцидне насильство як крайній та найжорстокіший варіант. Інакше їм довелося б відмовитися від своїх глобальних планів побудови "русского мира" та "коммунистического мира". До того ж, погодьмося, що ці "миры" як такі не можуть існувати без людей. Їм потрібні люди, які або самі щиро вірять у ці "миры", або, покорені та залежні, готові стати їхньою частиною. 

Нижче я опишу фінальну частину драми Голодомору, в якій переплелися психологічні та соціальні наслідки геноциду. В її основі апробований Росією протягом століть механізм "прощення" своїх покорених ворогів за умови входження їх або частини переможеної групи до "русского мира" та визнання російської влади. З одного боку, класичний для Росії, що стосується Голодомору, цей механізм став особливо руйнівним для українців, бо був для них, по суті, єдиним виходом із ситуації, що склалася. Який інший вихід був для мільйонів селян, які вже перебували на межі життя і смерті через недоїдання? Сам організм голодного вимагав їжі понад усе, а мозок просив урятувати дітей та родину. Лише прийняття їжі з рук насильника було єдиним (біологічно детермінованим) виходом із безвихідної ситуації, що давав шанси на виживання та повернення до якогось прообразу нормального життя. У вцілілих не було виходу, крім як визнати зверхність своїх гнобителів і прийняти новий імператив "роби в колгоспі і змирися". Всі інші стратегії, разом із активним і пасивним опором, вони вже використали. Українські селяни здалися на волю переможця, коли усвідомили, що їх чекає повільне помирання у стані заціпеніння, апатії та байдужості, що і так сталося з мільйонами їхніх одноплемінників. Їхній вибір долучитися до колгоспного життя насправді не мав альтернативи.

У вигляді батога був застосований геноцид, а у вигляді пряника — їжа. Вони годували лише своїх прихильників, противників були готові виморити голодом. Вони заперечили право на їжу для всіх. Важко уявити аморальнішу логіку. Покору та лояльність виховували в колгоспних полях, за роботу на яких колгоспники там же отримували їжу. Так вчорашніх фермерів привчали до дисципліни. Виголоднілі та спухлі колгоспники, нерідко на межі смерті, працювали в буквальному розумінні день і ніч, щоб отримати страву, яка складалася із пригоршні житньої, пшеничної, кукурудзяної муки та води. Тож ситуація в 1933 році була принципово інакша за 1932. Опір став неможливим, а натомість прийшла покора. 

Анастасія Лисивець, авторка спогадів про Голодомор "Скажи про щасливе життя…", на власному прикладі показує, як ця покірність впроваджувалася. Коли помер її молодший брат, вона робить вибір іти на роботу в колгосп, "щоб не пропав [її] пайок муки", а не залишитися на похороні. Коли ж від голоду померла її старша сестра, вона "раніше за всіх вийшла на роботу", щоб довести свою лояльність до місцевого керівництва.

Новий соціальний договір між владою та українським селянством стверджував, що селяни повинні були працювати практично безплатно в колгоспах, а держава зобов’язувалася забезпечувати їх харчовими продуктами на рівні, достатньому для виживання. Ось це було справжньою перемогою для Сталіна. Як і депортації та терор, Голодомор став інструментом досягнення покірності та лояльності, але ефективнішим за них. Перемогу Москві забезпечило лише 1,3 мільйона тонн насіннєвого зерна на засів наступного року і 300 тисяч тонн продуктової допомоги — ресурси несумірні з вагою перемоги.

Фактично Голодомор створив в Україні "радянську людину". Радянська ідентичність в Україні йде від тих часів. В її основі насильство небачених масштабів, єдиним порятунком від якого стала лояльність та покора до насильників. Звісно, раз виявивши покору, не означало проявляти лояльність і далі. Але все-таки страх повторення нового голодомору або подібного нещастя мав стояти на заваді будь-якій антикомуністичній та антиросійській діяльності. Щоб уникнути покарання в майбутньому, треба було лише уникати опору і виявляти лояльність до влади. Багато хто з уцілілих за Голодомору вибрав такий шлях. Хтось вдався до пасивності, непомітності, стратегії уникнення будь-яких конфліктів. Хтось, навпаки, міг проявляти активнішу поведінку, свідомо чи несвідомо підтримувати владу. Саме представники останньої групи стали найкращим матеріалом для появи нової радянської людини. Загалом Голодомор можна розглядати як одну з найприхованіших травм у сучасній історії.

Такий розвиток подій готував і Путін для України, якби Україну завоювали "за три дні". Звіт Королівського об'єднаного інституту оборонних досліджень (The Royal United Services Institute, RUSI) проливає світло на початкові плани росіян. Розрахунок був на те, що внаслідок раптовості російського нападу українська центральна влада втече або буде схоплена, а шок від атаки унеможливить антиросійську мобілізацію населення. Можливий опір та громадянські протести планувалося придушити за допомогою загонів Росгвардії та спеціального призначення. 

Одночасно перед ФСБ були поставлені завдання нейтралізації представників влади та громадянського суспільства. Задля цього ФСБ склала списки українців, які були поділені на чотири категорії: тих, хто підлягає фізичній ліквідації; тих, кого потрібно буде придушити чи залякати; потенційно нейтральних осіб, яких можна схилити до співпраці; та тих, хто готовий співпрацювати (потенційні колаборанти). До першої категорії внесли лідерів громадської думки та потенційних активних противників режиму, представників української інтелігенції та політикуму, тобто всіх тих, хто міг би повести за собою людей. Як повідомляли американські спецслужби, перед війною росіяни закупили 40 тисяч поліетиленових пакетів для трупів. Тепер зрозуміло, що ці пакети передбачалися також і для "українських нацистів", яких мали вбити або схопити підрозділи російських військ. Хоч би як жахливо це звучало, але такі дії цілком вкладалися у звичайний російський довоєнний наратив про український нацизм. Існували списки і для другої категорії, хоча загальний підхід у цьому випадку був методичніший: ця група мала формуватися, зокрема, і шляхом поквартирних обшуків та фільтраційних таборів. Фільтрація мала на меті залякати та визначити, чи слід депортувати населення з окупованих територій у Росію, чи поставити їх на спеціальний облік як потенційно неблагонадійних. До речі, всіх "куркулів" також поділили на групи ще в 1930-му році, з якими потім повелися відповідно до того, яку ймовірну небезпеку вони могли становити для комуністичного режиму — найнебезпечніших осіб розстріляли та депортували. Як бачимо, загальні методи упокорення не зазнали значних змін за 90 років.

Контроль над захопленими територіями мав бути встановлений на регіональному та національному рівнях. На регіональному рівні до співпраці планували змусити органи місцевого самоврядування. Представників центральної виконавчої влади мали вбити, а парламент захопити. Після чого проросійські фракції парламенту мали утворити Рух за мир, який інші парламентарі змушені були б підтримати під загрозою насильства та переслідування. Паралельно росіяни розраховували встановити контроль за критичними ресурсами, зокрема продовольством, та домовлятися про умови нового суспільного договору, одним із необхідних пунктів якого мала б бути покора "звичайних" людей. Тільки замість їжі в цьому договорі фігурував би дешевий російський газ та бензин, а також якийсь мінімальний рівень безпеки. Регіони, які чинили б опір, відрізали б від електрики, водопостачання та фінансування Нацбанком. Своя роль у плані вторгнення відводилася атомним електростанціям. Вони мали виконувати три функції: слугувати місцями розташовання російських військових і боєприпасів; допомогти встановити контроль над українською енергетичною системою; та стати елементом шантажу країн ЄС, попереджаючи їх, що в разі військового втручання і потенційного поширення бойових дій на територію атомних станцій, радіоактивного зараження не уникнути. 

Після встановлення контролю над окупованою територією з Росії мали прибути чиновники та вчителі для перевиховання та перетворення українців в росіян відповідно до асиміляторських цілей Путін та Ко. Якщо Голодомор створив в Україні "радянську людину", то нинішнє завоювання мало її відтворити. В основі обох актів соціальної інженерії мало лежати масове насильство та страх повторення цього насильства в майбутньому. І нині загальний принцип російського урядування не змінився — окупаційна влада намагається вивезти якомога більше ресурсів, щоб зробити людей залежними, а потім годувати їх з рук, щоб виховати покору.