"Село по тамтім боці має жахливий вигляд". Репортаж 1930-х з радянсько-польського прикордоння

Першорядну поглядову лєкцію про ріжницю між большевицьким "раєм" і нашим "капіталістичним пеклом" дає вже навіть поверховне порівнання Токів із сусідніми большевицькими Ожигівцями або й іншими селами по тамтім боці кордону. З токівських горбів видно як надолоні п'ять таких ущасливлених комуною сіл: Сободівку, Ожигівці. Яхнівці, Нову Греблю та Авратин, (селяни кажуть Гавратин).

Колись видно ще було большевицьку частину, Пальчинці, т. зв. "російські Пальчинці", але це село большевики розібрали до останньої хати, будівельний матеріал вивезли і місце, де стояло сільце, просто заорали, так, що й сліду не залишилося з колишньої людської оселі. Побіч заможних "кулацьких" Токів такі як наприклад сусідні Ожигівці виглядають як справжній обдертий пролетар. Раніше виглядало воно трохи інакше; знівечення і знищення села е свідомою роботою комуни. Село по тамтім боці має просто жахливий вигляд: обдерті стріхи, напів розвалені стіни, поломані плоти, зарослі бурянами сади й і в селі майже ніде одної живої душі ось зовнішний вигляд розкулачених Ожиговець.

Колективізували й розкулачували село кілька разів підряд. Оповідають тутешні, що коли вперше колективізовано село і наслана ударна бригада комсомольців почала заорувати селянські поля, в селі знявся крик і потрясаючий плач; по цім і тамтім боці обидва села вилягли дивитися, що воно таке оті комуністи над людьми виробляють. Село спротивлювалося, не хотіло ніякої комуни, боронилося як уміло, але ж большевики вкінці зломили село відомими способами: з року на рік раз-у-раз вивозили "бунтарів" споміж мешканців села більшими чи меншими партіями на Соловки, Сибір, тощо. Безліч народу таки виморено голодом. Нині село сколективізоване вповні на "індивідуальнім господарстві" залишилася в цілих Ожигівцях лиш якась одна стара недобита жінка з двома малими дітьми, кажуть її внуками. Оце й є лишній "кулацький сектор" ожиговецької комуни. Давне село валиться і погибає на очах.

За те на східнім краю села виросла комуна. Вибудовано кілька величезних спільних будинків, так і видно оті довгі, з червоної цегли муровані людські стайні та обори, словом спільні большевицькі "доми". Живуть у них уже тільки рештки розкулачених ожигівчан, подавляючу більшість вивезено, решта вимерла з голоду і злиднів. Велике колись село зачислює нині не багато понад 500 душ. Подібна картина зрештою в цілому сусідстві. Боронився особливо довго перед комуною і колективізацією недалекий, багатий, колись "кулацький" Авратин. Але і його зломано. Зрештою це село заслуговує на хвилину ближчої уваги . Є це величезне, чи радше; було колись величезне село, мало багато понад — 4000 душ, дві церкви, сильну внутрішню суспільну організацію, Свідчать про те останнє особливому події революційних днів 1918 р. Авратин взагалі не мав щастя в добу революції. У 1918 р. — пацифікувала село жорстока гетьманська карна експедиція. По нинішній день довколишній нарід оповідає собі страхітливі речі про тодішні події. Село окопалося перед експедицією, відстрілювалося і боронилося через дві доби і полягло врешті перевазі цілком випадково. Трапилося таке, що попри село саме в цих днях їхав випадково цілковито до справи непричасний, невтральний відділ австрійської кавалєрії. Авратинці злякалися, що їдуть на них австріяки і піддалися. Почалася тоді в селі вакханалія розрузданих московських чорносотенних елементів. Над селом збиткувалися в неймовірний спосіб; через дві доби небо горіло луками пожеж, три чверти села спалено до тла.

Подібна доля стрінула зрештою й Ожигівці; чорносотенна пацифікація лютувала й тут неменше жорстоко. Та ледви веліли люди якось відбудуватися, прийшла комуна, колективізація, розкулачування й чергові московські, тимразом большевицькі погроми. Біла чи чорна чи червона Москва завжди на один лад приборкує бунтуючу "мятєжную Малороссію". Зветься воно завжди, що наводить "культуру, лад і порядок". По нинішний день стоїть серед зруйнованих Ожиговець давна православна церква. Вона одинока серед села не валиться. Це тому, бо зроблено з неї збіжевий шпихлір, чи щось таке. Місцевий батюшка, гірший всякого москаля, бо "отвержений малорос" (Левицький!) витримав кілька років, а далі, одної темненької ночі перебрався з родиною через Збруч і опинився на нашім боці.

Помимо всіх досвідів з ріжного роду московськими пацифікаціями, перебравшися на нашу сторону, отой самоотверженний "Лєвітскій" далі стояв твердо при матушці-Россії. Потримали збігців як звичайно якийсь час під ключем, а далі батюшка дістав парохію десь на Волині. Ось тут то й далі на певно пропагує по свому кірасу і велич хоч не червоної то білої але все ж Московії. Ніяк не хочеться отим культуртрегерам покидати "мятєжную Малороссію". Все ж, помимо комуни, колективізації і втечі свого духовного пастиря Ожигівці ще довго зберігали глибоку релігійність і щире привязання до церкви. Помітно це було особливо на Йордан, на святі Водохрещі. Старим звичаєм цілі Токи рік-у-рік виходять зі своїм пан-отцем та процесією святити в Збручі воду. За час кільках літ завівся справді зворушливий звичай, що на Водохрещу виходили над Збруч не тільки токівчани, але й мешканці Ожиговець; вони з тамтого боку річки приглядалися суцільною лавою та приймали участь у святі. Але далі, ожиговецькнх богомольців ставало помітно менше, з року на рік їхні лави рідшали, а далі, коли переведено повну колективізацію і непокірних вигнано зі села чи взагалі вигублено, на свято Йордану не виходить із тамтого боку вже ніхто. 

Зате комуна влаштовує відтепер у відповідь на всі прояви церковного життя в Токах постійні хуліганські протирелігійні демонстрації. Найбільше на Великдень. У ці наші врочисті дні демонстративно виганяють над свої склоки Збруча (Збруч тут пливе досить глибоким яром) трактори й інші машини та орють від білого ранку до пізної ночі. У відповідь нашим дзвонам з тамтого боку ріки через цілі дні й ночі виють і свищуть несамовитими голосами всякі тракторні свиставки та сирени. Особливо ж у Велику Пятницю комуна влаштовує демонстративні забави та ще й інші прононсовані протирелігійні комедії.

Токи зовсім на це не реагують; поважно й достойно роблять своє, тримаються своєї Віри міцно і щиро. В "кулацьких" Токах большевицька агітація не має взагалі для себе пригожого ґрунту. Люди мають аж за досить поглядових лекцій, що таке большевизм і комуна, аби їх могли манити тамошні божевільні "порядки" і всяка інша "соціалістична культура". 

Все ж, не обходиться без того, аби часом у село не просочувала комуністична агітація. Саме в цих днях розкинув хтось у селі двічі комуністичні летючки; справа, якій призначується в столичній пресі два-три рядки петіту виростає тут на місці до рівня великої сензаційної події. Має воно розуміється зараз же цей ефект, що в селі з’являється поліція, починаються допити, слідства і нарешті арешти. Ще далі має воно цей ефект, що той чи інший підозрілий у вчинку селюх дістається у найближчій вязниці між справжніх комуністів і по якімсь часі вертає на село вже цілком спрепарованим комуністом. Знаменне, що найбільше місцевих хрунів і адептів комунізму рекрутується споміж наших місцевих "руських хлопів-радикалів". Радикальна партія саме й є отим інкубатором, який постійно плодить на тутешньому грунті або хрунівство, або комуністичні симпатії. Партійний центр у Львові над своїми людьми на місцях не працює, люди живуть розуміють під "радикалізмом" що завгодно. Ось і клясичні наслідки виключности всякої слової і пресової партійної агітації, що не взята з здисципліновані організаційні форми, швидше чи пізніше обовязково політично дегенерується. Організаційної праці на місцях радикали з центру майже не провадять і обмежуються здебільша до пресової агітації; селянські читачі радикальної преси тільки чують про "буржуазію", "панів", "попів", "експльоатацію" і "соціалізм", тощо, що прості і безпосередні особливо ж молоді селянські уми роблять звідси вже тільки пів зайвого кроку далі на ліво  починають поволі комунізувати. Але це вже є окрема тема, яка тим разом ще не йде на дискусію.