Пімста Ґнипика на Зелені Свята. Гумореска з газети "Діло" за 1930 рік

10:06, 21 червня 2021

Діло.jpg

Зелені свята не завжди можуть супроводжуватися лише тихими посиденьками за сімейним столом чи десь на природі, вшануванням померлих предків чи, вслід за язичницькими традиціями, задобрюванням духів природи. 

Почасти в цей час можна потрапити і в справжню пригоду. Особливо, якщо Ви принциповий вчитель. Та ще й педант. Не вірите ? Тоді до Вашої уваги гумореска “Пімста Ґнипика на Зелені Свята”, що побачила світ 8 червня 1930-го року на шпальтах газети “Діло”. Автор - Йосиф Застирець. Оригінальний правопис тексту зберегли. Статтю розшукав Павло Артимишин.

Йосип_Застирець.jpg

Йосип Застирець

священик ГКЦ, письменник, філософ, громадський та освітній діяч на теренах Галичини, доктор філософії

Пан Петро Концепович мав щирого приятеля Влодка Педантовича, з яким зазнайомив і мене: Педантович був вельми освіченою людиною, притім наскрізь чесною. Я полюбив його як рідного брата. Та мав він тільки одну прибільшену чесноту: непомірну педантерію. 

Бувало перед дверима Петра Концеповича чи перед моїм мешканням, видобуде він одну в трьох хустинок, які все носив при собі, обтріпує весь порох зі своїх черевиків, а навіть золівок, потім з задньої кишені сурдута добуде кусень оксамиту, вигладить ним обув аж блищить і аж тоді, як сховає свої косметичні причандали по кишенях, починає стукати в двері. Не хотів він дзвонити кажучи, що через дзвонення зуживається річно кількадесять кільоватів міської електрики, а притім і механізм дзвінка.

Під час одної гостини у панства Концеповичів просила мене пані дому, що була головою одного жіночого товариства, щоби в її імені запросити пана Педантовича на вечерниці товариства, назначені на наближчий четвер. Я й вчинив волю трудячої голови товариства пань, бо муж її мав полагодити якусь орудку у сусідів і за згодою її написав панови Педантовичови, що “мило мені в цей четвер вечором на “Бесіді” побачитись з ним, поговорити а може й ще потанцювати”. 

Poliany_Mykhailo Nastasiuk_Foto_022.jpg
Згромадження сестер Слугинь Пресвятого Серця Ісусового перед будівлею "захоронки" на Зелені свята. Священник Антін Пельвецький, м. Печеніжин Коломийського п-ту Станіславівського в-ва, 1929 р. Особистий архів Василя Гаврищука

Педантович, учитель середньої професійної школи, хоч мав своїх 40 літ, був іще нежонатий. Та на вечерниці не прийшов і це мене здивувало. Три дні пізніше дістав я від нього листа, щоби бути в назначенім ним часі і місці. Яке було моє зачудування, коли той найліпший і ідеальний приятель, вручив пану Концеповичеви лист, кажучи: “Ось лист Вашої Пані, як видно, вас зраджує, коли назначує мені, вашому щирому приятелеви, сходини, де мала би зі мною мило поговорити і потанцювати”. 

Ми глянули хвилинку на письмо і на нашого друга та оба наче на команду бухнули голосним сміхом. 

“Цеж моє, а не добродійки письмо” – пояснив я збентеженому Педантовичови. “Я й сам стилізував його до Вас на прохання пані голови Союза, занятої передвечірковими приготуваннями”. Педантович почервонів попід вуха, а ми навчили п. вчителя, щоби не руководився в усіх справах надмірною педантерією, яку відраджував тоді навіть один з австрійських міністрів. 

Та наша наука пішла в ліс, доказом чого його трагікомічна пригода, зааранжована йому його учнем Гриньком Ґнипиком. Був це тямущий молодець, що ходив на танці і знав, що пан Педантович їздить до панни Олени з підміського села, добре вчився, тільки з одною математикою не годен був дати собі ради. Саме п. Педантович поставив йому перед Зеленцем таке питання; “Що знаєш про Пітаґора, його катети і гіпотенузу”? Гнипик на це остовпів... Голова йому крутилася. Мовчав. Тоді вчитель до нього: „Повтори питання!”. Ґнипик зібрав усю свою математично-геометричну память і повторив: 

“Питав’го раз з катедри гіпотези”... Кляса бухнула сміхом, а вчитель додав: “Я питав тебе вже вдесятеро цього півроку. На місце! На свідоцтві дістанеш двійку!”... 

Бідний Гринь Ґнипик замість до своєї третьої лавки зайшов аж до останньої, ослячої, а сівши, сказав собі: “Пропало! Буду репетувати, але пімщуся”.

Nyvytsi_Yevhen Kuts'_039.jpg
Церковний хор під керівництвом Григорія Шпура, с. Нивиці Лопатинського р-ну Львівської обл., Зелені свята, 1956 р. Особистий архів Євгена Куца

Коли на Зелені Свята в недалекім від столиці селі, панна Олена і всі громадяни були в церкві, тоді пан Педантович робив собі соняшну купіль проти ревматизму лівої ноги. Місце дібрав як найкраще, бо на галявці в трикутнику між високими коноплями, житом і загородженим садком. Одежу і білля поклав на дошку оподалік. Лежав на білім простиралі і глядів в сонце. Думав і про друге сонце: панну Олену, якій і бажав в це свято освідчитися так, щоби на феріях міг уже й звінчатися. Хоча вельми шановний автор недавнього, знаменитого фейлєтону “Діла” п. заг.: “Там, де нас нема” доказував наглядно, що повної втіхи в житті нема – то всупереч тому пан Педантович був вповні щасливий. Щасливий був і Гнипик, що приїхав до цього села до свойого дядька в гостину і розвинув тут неабияку конспіративну діяльність. 

За його намовою “дурний Панько”, пастух Ґнипикового дядька, переступив крадькома конопельну “гіпотенузу” і забрав непостережно все вбрання і білля вчителя. Звязав все те шельками в один клунок і сховав в кінці конопель. За яких десять хвилин спішив в це купелеве місце п. Влодка весь громадський уряд з війтом (тестем Гнипикового дядька) на чолі. Був там і писар, що держав у руках “Львовску Ґазету” і “Вєк Нови”, яку Гринько Ґнипик привіз був до села. Перед ними йшло двох десятників чи польових, які доглянувши пана Педантовича, крикнули до інших членів громадського уряду: “Маємо його!”. Сказавши це, прискочили до математика і вхопили його крепкими руками за руки і ноги. Пан Педантович наляканий почав пручатися і кричати; “Що хочете, добрі люди, я державний урядник, з міста!”. На це сказав писар: “Він ще не зовсім стратив на умі! Газета пише, що втік з заведення без вбрання і може бути небезпечний, як дістане нападу. Його треба відвезти форшпаном”. “Бідна його жінка й діти!". – сказав польовий. “Я не маю ще жінки!" – кричав пан Влодко Педантович. – Я державний урядник! Пустіть мене!”.

 “Він скаже,  – далі озвався війт, – що він воєвода, або начальник якогось паньства – звичайно дурний і голий. Обвиніть простиралом і ведіть до громадського арешту, а потім до Кіндрата! Най їде форшпаном з дурним”.

003_Kolomyya_Ivan Nykolaychuk.jpg
Церковна процесія на Зелені свята у с. Задубрівці Коломийського п-ту Станіславівського в-ва, кін. 1930-х рр. Особистий архів Івана Николайчука

 Коли вели нещасного, рихолиди уже люди з церкви. Вийшла і панна Олена, а коли глянула, засоромилась і не знала, що сказати, тільки крикнула: “Таж це пан Педантович, вчитель, з міста!”. Тоді війт: “Який же учитель без штанів! Ось ґазета... Взивають урядово доставити його несповна-розуму туди, звідки втік!”. Родичі панни Олени, лісничі, просили аж панотця, щоби вставився в громаді за п. Педантовичем та щоби його випустили, бо війт дивно завзявся. 

Сумно і невесело вертав пан Педантович до столиці. На ногах мав мешти його майбутньої тещі. Штани мав кратковані, в долині вузькі, бо були вони шиті до чобіт пана лісничого. Замість чорного сурдута мав на собі пожичену від пан-отця “клерикальну” папістику, замащену воском, яку добродій вживали, йдучи до пасіки. На голові мав стрілецький капелюх з перами, з хвоста дикого когута. 

Та найгірше було з головою. Там сиділа розпука, яка йому договорювала: “Панна Олена зі сорому не показувалася ні на обід ні підвечірок... ще й веліла переказати, щоби сюди більше не приїздив. Може треба було бути на коліноприклонних молитвах?...”.

Не “там, де нас нема”, а там, де був Гринько Ґнипик була радість і шастя! Його дядько з тестем аж розцілувалися, бо тішилися, що покарали того пана, що переслідував, як казали, їх свояка, бідну селянську дитину. 

За два дні доставив Гринько Ґнипик панови Педантовичеви, вчителеви, його вбрання і білля, яке, як казав – знайшов у коноплях пастушок Панько. Пан учитель чи з вдячности, чи з „інших" причин погладив Гринька, кажучи: 

“Повтори-но собі добре про Пітаґора! Буду тебе ще раз питати... Я не бажав тобі давати двійку в свідоцтві. Ти знаєш, шо так часом професор з педантерії...”. 

Та Ґнипик розумів. Він з великого щастя і радости, що ше буде мати “першу”, розповів у “тайні” про ту свою пімсту товаришам. 

Гринько Ґнипик певно вірить і до нині, що шастя не там, де нас нема.

Посилання: Діло. 1930. Ч. 125. 8 червня. С. 2–3.

Схожі матеріали

07 photo-Копировать.jpeg

Софія Яблонська. У китайському заїзді. Стаття за 1934 рік.

gimnazija.jpg

Богдан Лепкий "Матура"

3_131_0_-_418_27280730.jpg

Автом по Галичині. Цикл статей Галактіона Чіпки за 1936 рік. Частина 1.

lesia ukrainka .jpg

Леся Українка про свято Купала

9.jpg

У самбірській тюрмі. Спогади в'язня, котрий вижив у червні 1941 року

4.jpg

Автом по Галичині. Цикл статей Галактіона Чіпки за 1936 рік. Частина 2.

jaremche 1200-630.jpg

Автом по Галичині. Цикл статей Галактіона Чіпки за 1936 рік. Частина 3.

9.jpg

Автом по Галичині. Цикл статей Галактіона Чіпки за 1936 рік. Частина 4.

1.jpg

Автом по Галичині. Цикл статей Галактіона Чіпки за 1936 рік. Частина 5.