Пам'ятник до 100-річчя від дня народження Шевченка. Проєкт Михайла Гаврилка

Українське мистецтво, над міру убоге, його шляхи далеко не протерті і непевні, щоби нині чи завтра знайти для нього синтезу. Творча експанзія нації висилювалась і висилюється в иньшому напрямі ради здобуття твердших підвалин для самого істнування, а на мистецтво не має ні сили ні "часу". Се обяв зовсім природний, викликаний конечністю життєвих условин і нема нам чого жаліти, що сталося так а не инкаше, так мусіло бути. Та з другого боку у нас є право вірити, що українське індивідуальне мистецтво, — се сонце нашої будуччини. Вся та артистична "початкуюча" молодіж, яка за запалом кидається в обійми приманчивої богині, якій на імя "Штука", дає нам власне основу то роду оптимістичних думок. Треба лиш тим людям простягти руку коли вже не з поміччю, то бодай з моральною розрадою і заохотою. Кожду нову і цікаву появу на артистичному горизонті треба нам витати горячо, з запалом, як личить нації, свідомій свойого культурного завдання в рідні иньших народів. Власне про одного з представників тої молодіжи хочемо говорити.

<p>Михайло Гаврилко (1882&mdash;1920)</p>

Михайло Гаврилко се поруч М. ПаращукаМихайло Паращук (1870-1963) український скульптор та громадський діяч, одинокий, сьвідомий представник нашої молодої культури. Паращукови, добули популярність скульптури сучасних письменників а Гаврилкови ювілейні плакети Шевченка і погруддя Шашкевича, виконане теж з приводу ювілею. І се і те річи самі про себе добре і гарно виконані (головно плякета Шевченка в профіли), але в порівняню з рештою його творчого надбання ще мало характеристичні. Робив їх артист "на замовленє", а до того рода річий не можна ставити далеко ідучих вимогів. А щоби пізнати Гаврилка як артиста, требаб бачити всі його шкіци і композиції , що приковують до себе силою життя і природнього руху. Але покищо се важко. Твори його у Львові, Кракові і Парижі, куди лиш не носила артиста доля. На виставку його праць доведеться нам з богатьох причин теж довго ждати. На днях покінчився в Київі третій з ряду конкурс проектів на памятник Т. Шевченка. З поміщенім в "Ділі" звіту довідуємося що жірі, зложене з видатнійших артистів і знатоків, не признало ні одного з надісланих моделів, гідних станути на одній з київських площ. Між проектами був і модель Гаврилка з якого подаємо репродукцію.

Михайло Омелянович Гаврилко родився 5 вересня 1882 р. в Козацьких Хуторах, полтавської губернії. Батьки його козацького роду, походили з Диканьки. До народної школи ходив артист в селі Руновщинінині село Рунівщина Полтавського району біля Полтави, звідкіля перейшов в миргородську "школу прикладного мистецтва". Тут пробув 5 літ і був найкрасшим учеником скульптури. Одержавши державну стипендію, поїхав до Петербурга, де записався в академію ім. бар. Штігліца. Та тут довелося артистови пробути ледви пів року. Гаврилка заангажованого в організації академічного страйку, видалено з академії з позбавленням стипендії. Сталося се 1905 року. Зарах того ж року просиджує артист через шість місяців в слідчій тюрмі, замотаний у справу української революційної партії. 

З 1907 бачимо Гаврилка в Галичині, зразу у Львові, а опісля в Краківській академії штук в скульптурній клясі проф. ЛящкиКонстанци Лящко (1865-1956) — польський скульптор, графік. Якийсь час 1911 р. пробув артист в Парижі у звісного скульптора Еміля БорделяЕміль-Антуан Бурдель(1861-1929) — французький скульптор. Тепер живе Гаврилко в Галичині.

Отсе й вся хроніка житя молодого, талановитого артиста. Довга бурлачка і непевність грунту під ногами, коли мистецтво вимагає спокою скуплення і рівноваги. А всього того було дуже мало. Але з другого боку той життєвий гарт виробляє людину, сталить її нерви і мускули і заставляє гидувати всякою духовою половинчістю і неврастенією, що доречі кажучи, якимось мутним туманом овіяли нашу молоду творчу продукцію. І тому його ідеал се не сучасні примітивісти, а Мікель Анджельо, той титан Ренесансу. 

Не можучи приглянутись иньшим працям артиста, огляньмо згаданий проект на памятник Шевченка. Найдемо в нього чимало такого, що потвердить сказане нами про артиста. І так ціла композиція з виїмком задуманого поета, се "Ucraina militans". Та з наших і минулих днів. Тільки в ній протесту проти тиранії і насильства, що маємо впражінє, що лиш через те проекта не принято. Бо чи може зараз станути на київській площі композиція того рода? Се нічим непогамований вислів революційного, протестантського світогляду артиста. І тому ми не маємо надії щоби монумент такого рода композиції міг станути нині в російській імперії. Центр монумента становить очевидно статуя Шевченка. З похиленою головою, з рукою на грудях, в кобеняці і довгих козацьких шараварах стоїть висока постать поета, як символ напів козацького, напів мужицького творчого натхнення. У його стіп станули в ріжних руках і групах символи його думок і творів, що склалися на один злитий з собою вираз протесту проти усього, що гнобить і давить поруч уосіблення ідеї відродження. Перша група зложена з пятьох фігур і поставлена на чолі памятника се "Відродження України". Жіноча постать з піднятим смолоскипом, Україна, поруч неї борці з її визволення, двох з сучасних, а двох з минулих днів. З сьвідомою себе силою стискають два перші голови мечів, а поруч них один козак добуває шаблі, другий княжий дружинник цілиться з лука. Се група основна і вона надає характер цілій композиції. Група з правого боку се символ Шевченкової романтики. "Козак і дівчина" в горячих обіймах. Нашу увагу звертає спеціально козак, його обличє, змаргане болем а заразом повне якоїсь елементарної, типової завзятости. Ще момент і закохана пара розпрощається. Він піде там, де його кличе честь козацька, а вона піде сумувати і плакати за своїм героєм. Група виведена гарно, а в лици козака, добачуємо схожість, з лицем артиста. Може се сталося випадково, може з обдуманої ідеї, а в кожному случаю, річ вийшла гарна, чарівлива.

Група з лівого боку се "Сироти". Двоє дітей хлопець з правого і дівчина з лівого в обіймах матері. Група, ледви нашкіцована, але в такому стані як єсть, виходить найкрасшим, найглибше вичутим мотивом композиції. Похиленє голови матері, той німий поцілуй зложений на головці дитини, зраджують ніжчність, сказати б сантіментальність душі артиста. Бо струна ніжности се головно з струнв творчому резонаторі і як би небудь ми її оминали , мимохіть її торкнувши, почуємо щирий, глибокий тон. Се не слабосильність і нема чого соромитись тої струни навіть "дужим людям".

Звернемо увагу ще на одно. Про матір вже сказано. Важно поглянути на контраст, який заходить в обличах двоїх дітий хлопчика і дівчина. Дівчина, нагадує сумним, мелянхолійним настроєм обличє матері, слабої, безпомічної, невольниці. Не те бачимо в обличю хлопчика. Очи його дивляться кудись в далечінь, стягнені брови і дитячі затиснені уста, зраджують в ньому щось з молодого, неопіреного вірляги. Пождім ще літ кілька а певне побачимо того хлопчину в рядах борців за волю.

Лишається ще група четверта. Постать одного з українських гетьманів з піднятою в гору булавою, старий бандурист поруч нього, а по боках двох козаків-молодців готових до бою. Се наче квінтесенція Шевченкової поезії ще закоханої в минувшині і не зневіреної в її велич. Силою руху, приковує до себе козак правого боку зі списою в руках, особливо коли оглядаємо його з профіля. Жаль тільки, що річ такої цінности не стоїть на київській площі і мабуть довго ще стати не може.