“Нехай паннунця не гніваються”: як зверталися одне до одного українці 100 років тому

<p>Василь Сімович</p>

Товариська мова в кожного народу виробляється поволі, зпрокволу. Воно й не диво. Товариська мова звязана з витонченням товариських форм. А тут і там потрібний такт. Треба найти якусь відповідну середину, щоб часом не перегнути то в грубий  бік, то знову не попасти в неприродну тендітність. Про перший випадок говорити нічого. Щодо другого, то всі знають, що від надто тендітного до смішного недалеко… Найти середину – нелегко. Ось і через те ця справа вимагає довгого часу.

Наші селяни мають свій товариський церемоніял. Головно ж гуцули. При зустрічі привитання триває довго. Людині збоку той церемоніял може здатися дивним. Але ж самі гуцули ставляться до нього поважно. Те саме можна сказати про товариський церемоніял у селян із долів, н. пр., перед їжею. На Поділлі, на півночі в Сокальщині, на Буковині й т. д. є він, той церемоніял, правда трохи відмінний, і скрізь таки доволі довгий, але є. І так воно на цілій Україні. Одне можна сказати про товариську мову наших селян, що вона своя, своєрідна, – при зустрічі, при витаннях, прощаннях, перед їжею, після неї й т. д.

Інтеліґенція всіх народів із цього погляду трохи міжнародня. Враз із товариськими формами інтеліґенція кожного народу перебирає від інших і товариську мову. А проте в товариській мові інтеліґенції кожного народу (від інтеліґенції переходить вона й до інших шарів, головно, до міщан) є таки щось своє, своєрідне, щось, що відрізняє її товариську мову від товариської мови інших народів. Поляки форму ввічливости довели до того, що в них запанував скрізь "пан" і "пані" у сполуці з 3. ос. одн.*).

Таксамо німці. Ще в XVI. в. вони "викали"  (ihrzen) один одному. Тепер цю функцію перебрала 3. ос. множ., при чому ніхто, що говорить німецькою мовою, й не догадується, що нім. Sie це ввічливий спосіб звертатися до розмовника в 3. ос. множ., замість 2. ос. Цей спосіб перебрали були колись від німців чехи, і ще на початку XIX. ст. чути було часто "онікання" (звертатися формою 3. ос. мн. "оні"). Проти такої форми виступала свідома чеська інтеліґенція, пропаґуючи скрізь "славянське ви" – і тепер "онікають" іще тільки селяни в розмові з панами, а той міщани, звертаючись до селян або старших людей узагалі…

Росіяни, чехи, серби, болгари – спинилися на "виканні". Українська ж інтеліґенція, здається під польським впливом, старається зазначувати ввічливість тим, що вживає 3. ос., але – множини (це вже українське). Це щось наче контамінація, як ми такі явища звемо в лінґвістиці (мама були, нехай тато скажуть, як пан професор собі бажають)... У селян такі вислови теж часті (що єґомость кажуть, нехай пані зажадають, панич мені дали, нехай панночка, чи паннунця не гніваються). Розуміється, що такі вислови товариської мови відомі тільки тут, на західних землях (на Волині зрідка), а що нема їх на сході, то можна зробити висновок, що це також вплив польської товариської мови.

* 

А так узагалі товариська мова, зі зміною обставини, зміняється. Колишні форми товариської мови на дворах нашої інтеліґенції XVII – XVIII вв., де був вироблений свій товариський і гієрархічний церемоніял – зовсім попропадали, бо своя інтеліґенція (панство) перебрала товариську мову – чужу (московську). Такі товариські вислови як "ваша милість", "його милість пан", "її милість пані" – це вже архаїзми, що годяться для історичних повістей, з життя вони позникали. Тільки ще між дохувенством, яке здавна мало вироблений свій товариський церемоніял, живі цілком вислови: "ваша всечесність", "всечесніщий", "преосвященний", "високопреподобний" і т. д. І тільки в відносинах до священства збереглося в наших селян подекуди ще старе: "його милість" (з-польська: єґомость), та майже скрізь "її милість" (їмость). На Буковині живе старе – "пан-отець", якого не знає вже Галичина (тут ксьондз), ні ті землі, що стояли довго під московським впливом (батюшка).

Треба обєктивно сказати, що наша товариська мова ще не зовсім устаткована. Правда, всякі "почтенія", "до звиданія", а то й "звиданяся" – вже належать до історії, але ж вони довго трималися, поки їх не витиснули народні: "поважанє", тепер – "поважання" (тепер уже почуєте й "шана"), "до побачення" (ці форми переходять поволі вже й до селян!). Може, ці форми старі й тепер іще почуєте від старших людей десь із глухої провінції, а на Закарпатті вони живуть іще по домах і в прихильників народного напрямку, головно по селах. Та тільки це форми не наші, а живцем захоплені з російської товариської мови. Молодше покоління москвофілів, т. зв. новокурсники, перед війною, зовсім перейшло було на всі сучасні московські товариські форми, але ж у ширших колах москвофільської інтеліґенції й духовенства вони чомусь не приймалися.

Багато дечого в нас іще не уклалося в певні вже форми. Коли в нас уже немає непевности, як відповісти на "Добрий день" (дай, Боже, здоровля) – то все ще ми хитаємось при відповідях на бажання: "Веселих свят" – відповідь… ? (народ сказав би – "посполу", в нас туго приймається: І вам», а то з-польська кажуть: "взаїмно!"), "дай, Боже, щастя" (народ: дай, Боже, й вам»; дай Боже») – в інтеліґенції… ?! А то й відповідь на "дякую": пробирається "прошу", але довго ще з-польська ми говорили – "перепрошаю". Та такого є багато.

Що вислови української товариської мови розвивалися дуже поволі – диву нема. Їх же треба було творити, бо з переходом вищих інтеліґентних шарів у чужі табори, товариська мова забувалася, традиції не було, а народний церемоніял не скрізь – і не все міг інтеліґента задовольнити. Ще й тепер якенебудь інтеліґентське "кланяюсь" (виринуло з кінцем 90. рр. XIX. ст.) куди швидше приймається, ніж щиро народні українські вислови, відомі на Наддніпрянщині. Українське народне "добродій" – відтінок: "пана" – галицькому інтеліґентові й досі чуже, бо він його зараз "етимольоґізує", хоч і вживає постійно в розмові зі старшими жінками "пані-добродійко", або з панами, що їх фаху не знає – "пане-добродію". Але ж ці останні товариські – польські, з ними галицький інтеліґент ізжився, він не входить у їх етимольоґію і вживає їх, не думаючи, що первісно вони означали**). Тимчасом суто українське "добродій" не має тепер нічого спільного з "добродійствами", це слово відчувається просто як відтінок "пана", його вживають наддніпрянські селяни в розмові з прихильними їм інтеліґентами, наддніпрянський інтеліґент знову розуміє під цим словом щось трохи менше, ніж "пан", і вживає його часто соціяльно вища людина – в розмові з нижчим, а то й не дуже знайомим, деколи навіть і з іронічним забарвленням. У нас був час, що словом "добродій" хотіли були витиснути форму "пан" (радикали в 90. рр. XIX. ст., Драгоманів, радикальна Наддніпрянська інтеліґенція) і слову "пан" надати іронічного значіння, але ж ця спроба не вдалася… Що "пан" в умовах тяжкої большевицької дійсности офіціяльно вжите – образа, це відома річ. Та ми не міркуємо, щоб воно щезло там із товариської мови української інтеліґенції в такій функції, як його вживали здавна супроти мало знайомої людини. Бо ж так загально на Наддніпрянщині панує, як і панував – звичай людей ближчих звати по батькові, як воно водиться в росіян.

Підо впливом наддніпрянської еміґрації, а то й, може, наслідком зносин із Волинню, цей звичай відновляється і в Галичині. Деяких еміґрантів інакше ніхто й не називає. Кажемо: відновляється, бо ж це звичай однаково наш, як і московський, та тільки підо впливом польським, може правдивіще буде, західньоевропейським – він у нас затратився***). Ще й перед війною люди з довкілля проф. Грушевського – дуже скоро переймали цей звичай. До декого імя по батькові із тих часів так прилипло, що залишилося вже на все.

На Наддніпрянщині живий цей звичай і між селянами. Є свій окремий церемоніял, що вказує на ближчі, чи дальші відносини (Оксана Петрівна), тітка Петрівна, Петрівна) – але ж серед інтеліґенції його не так часто докладно притримуються****). Чи відновиться цей звичай у Галичині серед теперішніх умов, сказати важко. Тенденція мови в цьому напрямі слаба. Традиції західньоевропейські називати чоловіка за його фахом, а жінку за фахом чоловіка, за сильно закорінилась у Галичині й на Буковині, щоб можна було цю товариську форму замінити іншою, дарма що вона наша. Але ж добре було б, як би вона відновилася…

Та тільки життя криком кричить за те, щоб той західньоевропейський церемоніял якось спростити! Сьогодні вже від "панів директорів" та "пань директорових" голова ходором ходить. Яких тільки директорів тепер не буває: ґімназія, канцелярія, кооператива, друкарня, палітурня, крамниця й т. д. й т. д. Все це – директори! Та з директорами ще можна сяк-так примиритися, бо їх скрізь багато в цілій Европі. Тільки українське вухо ніколи не звикне до чисто галицьких бур’янів та й то ще перенесених притьмом із польських перелогів. Поляки,здається, одинокий нарід на світі, що любить підвищувати "ранґи", та чим більше буде в назвах чужих слів, тим воно в них елеґантніше. Не лікар, а – konsyljarz не нотар, – а komornik, не адвокат, – а чомусь mecenas. а навіть не сторож шкільний, а tercjan і не побігущий, післанець, а wozny. А за поляками ми! Та ще й живцем, із польським наголосом "меценас" і "пані меценасова"! Помилуйте, який такий меценат наш нещасний адвокат, та й чий? За те він "меценат", що за захист у суді візьме нагороду, а то й ні? Де ж тут меценатство? Коли вже не хочете по–европейському – пане докторе, чи пане адвокате, то можна ж придумати своє – хоч би: пане захиснику. А від вислову "пані месенасова" вже таки просто серце тане, як той лід. "Умілітєльно", сказав би москаль…

*

Зате в іншому напрямку помічається в Галичині (міркую, що це відпір проти польщини, – але відпір цілком не на місці!) тенденція прізвища дівчат та жінок, на московський спосіб, залишати в чоловічій формі: пані Дуб, панна Дуб, пані Стефанів і т. д… Це для нашої мови неорґанічне, противиться і традиції, й вуху! Наростки -ова (і вульґарні вже для нас тепер чомусь – -иха, -ка), -івна все вживалися і вживаються в функції: дружина, дочка. Ще можна розуміти таку "маскулінізацію" жіночих прізвищ, коли брати на увагу документи (та й тут воно непотрібне!). Але коли хто звязує (здається, в нас це причина!) такі творива з залежністю від чоловіків (мовляв – ці наростки вказують на приналежність!) – то це, ясна річ, переборщеність, непорозуміння. Закони мови сильніші за новомодні й погано зрозумілі феміністичні гасла! Виходило б тоді, що в чехів нема ані однієї самостійної жінки, бо сказати, чи написати по-чеському slečna "Dub" це груба помилка, за яку скартає тепер уже кожний селянин, чи робітник, а то й учень народної школи…

Та коли ми вже при цьому, мусимо звернути увагу на те, що всі ми тут погано наголошуємо (з-польська на передостанньому складі) жіночі форми прізвищ на -ова. Наголос залишається такий, як у чоловічому, отже: пані Дорошенкова, Кордубова, Сімовичева, Лукіяновичева, Гарсова. Тільки там, де в чоловічому прізвищу наголос на останньому складі – жіноча форма прізвища має, здебільша, наголос на передостанньому: Дорундякова, Копачева, Колтунякова й т. д. Наросток -івна вже парокситональний.

Прийняті в нас потрохи форми: пан + імя власне (пан Василь, пані Галя) і давні, й наші, вказують на інтимніший, ближчий характер зносин. Шкода тільки, що вони так мало поширені. Замість них, у нас із-польська – не називають імен ("а знають пані", "нехай пані, пані радникова" і т. д.). Зате ймена власні в моді при словах "панна" (панич – нема!): панна Галя, панна Маруся. Без імен самого слова "панна", "панночка" галицько-українська інтеліґенція зовсім не вживає, полишаючи таку форму – прислузі. В цьому я добачую якийсь фальш. Розумію, що панночці, яка самостійно працює належиться, як скрізь у Европі (Frau, madame) – форма "пані". Але ж узагальнювати це і прикладати такий титул до всіх інтеліґентних дівчат, що ще, може, й школи не скінчили й першого балю ще не бачили – річ нельоґічна. В Наддніпрянщині й на Буковині (під німецьким впливом), навіть на Закарпатті в інтеліґентних колах ця форма принята (панночка*****).

Але ж так узагалі нам треба зірвати з фальшивою чемністю, що ніби виявляється в формі 3. ос. мн. – а круто повертати на – ви, отже не – "знають пані", а – "знаєте, пані", не – "нехай пан директор не думають", а – "не думайте, пане директоре" і т. ін.

При цій нагоді декілька слів про часто вживане в нас слово "товариш". Вона в нас має дуже широке значіння: і товариш із ґімназії, й товариш на університеті, й товариш праці в якомусь товаристві, й партійний товариш (радикал, соціяльний демократ) і т. д. В інших мовах це слово зрізничкове: товариш праці, чи зі школи – "колєґа" (поль., моск.), а "товариш" – тільки назва для партійної приналежности (в большевиків слово для управілєйованих, для комуністів) і то приналежности до соціялістичної партії (поль., моск.), або означає інший якийсь термін (чесь. tovaryš = челядник). У Подєбрадській Академії викинули взагалі це слово і професори, і студенти, й замінили його з-рос. "колегою". Це з ненависти до большевиків. У Галичині воно живе, й нема причини його викидати, бо в українській мові його значіння дуже широке. Був час, що старше покоління завело було для молодших товаришів праці (професори для студентів, старші виділові – для молодших і т. д.) – сполуку: пане-товаришу. Це збереглося подекуди й досі, й міркую, що таку товариську форму зберегти слід!

Не хотілося б надто затягати нашої розмови. Вже й так вийшла за довга. Тимто й кінчимо цим разом, міркуючи, що ще доведеться до цієї теми завернутися. Та проте хотілося б іще одну справу нагадати. В нас чомусь дуже туго приймаються гарні чисто українські народні товариські слова, такі, як привитальне: здоров (-ва) був, (була), здорові були, прощальне: бувай, бувайте (скорочене: б. здоров, здорові), чомусь зовсім пропало передвоєнне чудове привитання (і прощання): гаразд (чи не тому, що вийшло воно здебільша від людей з радикальними поглядами?!). Таксамо дуже поволі приймається: будь ласка, вислів великої ввічливости, що може нам зовсім добре заступити рос. изволь, извольте, чесь. rač raéte нім. wollen Sie, вислови, без яких нам у товариському житті не можна обійтися.

І ще одне. Польсько-французьке przepraszam – в українському перекладі: "перепрошую", слово, що від нього так і віє чимось чужим (для мого вуха – вульґарним: чомусь пере-прошувати!) – це слово ніяк не хоче уступити місця чисто-українському народньому: вибач, вибачай, вибачте, вибачайте (будь ласка), прошу в вас вибачення. Правда, часто почуєте "великоукраїнське" (зі словника українців із 1917. р.!) – "вибачаюсь", дослівний переклад моск. "извиняюсь", до того ж переклад гидкий (у вислові: "він мусить перед тобою вибачитися" – я відчуваю не тільки щось дуже недотепне, але й дуже просте») – такий самий, як: в "першу чергу", "перше всього", "зараз" у розумінні "тепер" і інші погані москалізми.

Все це треба повикидати зі словаря нашої товариської мови, таксамо, як повинні вчителі українських середніх шкіл покинути "тикати" (чисто польська форма, бо ж не буде вчитель говорити учням "пан", а "ви" – непольське) старшим учням. Те, що, мовляв, у тиканні виявляються близькі "відносини" – арґумент учителів, і то таких, що часто живуть із учнями зовсім не в близьких відносинах. Учень відчуває це – інакше, як відчували це колись ми молодими хлопцями в ґімназії. А відчували ми це тикання зовсім не так, як тоді казали й тепер кажуть учителі…

Та це справа інша, сказана так "непричком", але ж до теми вона теж належить…

Одне треба піднести, що кидаючи чомусь народні товариські вислови (нераз цілком непотрібно), ми витворюємо інтеліґентську товариську мову – не на основі своїх мовних законів і не з духом української мови, а ліземо за чужими зразками...