"Якщо життя посилає випробування — його треба пройти достойно". Біографічний портрет Надії Мудрої

<p>Надія Мудра і Роман Крип'якевич після Першого Причастя, м. Львів, червень 1934 року.</p>

Надія народилася 19 серпня 1924 року в Коломиї. Там ще її охрестили, перед тим як сім’я переїхала на нове місце батькової праці. Українцю Павлові Мудрому, який обіймав посаду інспектора Державної тютюнової фабрики, вкотре змінили місце роботи. Цього разу перевели до міста Радом на заході Польщі. Там минули перші роки Надиного дитинства, відтак Мудрі переїхали до Львова. 

Надіїна родина належала до української інтелігенції Галичини, яка формувала цінності та визначала світогляд. По материній лінії вона племінниця відомого українського історика Івана Крип’якевича та педагогині, січової і пластової діячки Савини Сидорович. По батьковій лінії її троюрідні брати Голояди знані на Тернопільщині діячі ОУН. Старшого Павла польська влада стратила 1932 року за вбивство таємного агента польської поліції. Молодший Мирон був заступником референта Служби безпеки Проводу ОУН. 

Надія, тоді учениця гімназії сестер Василіянок, не раз прислухалася до розмов, які вели у львівському помешканні Мудрих Мирон Голояд із майбутнім генералом УПА Дмитром Грицаєм. Шкільні роки стали для дівчинки часом усвідомлення національної упослідженості українців: «Патріотичні переконання, точніше — антипольські, у нас виховували польські студенти. Навпроти школи містився корпус, де навчалися переважно поляки. Їх дратував значок, який ми всі, учні "Рідної Школи", носили на беретиках. Композиція цих двох букв РШ була такою, що нагадувала Тризуб. Ось і вони ображали нас за нашу мову, за цей значок, зривали з наших голівок берети. Ми зі злістю повертались у клас і жбурляли крейдою в портрети маршалка Пілсудського чи президента Мосціцького. Нас мусила успокоювати директорка школи». 

Ідейний вишкіл української молоді забезпечував "Пласт". Попри те, що польська влада офіційно заборонила організацію, у Карпатах і далі організовували дитячі та юнацькі табори. Надія із двоюрідними братами Богданом і Романом Крип’якевичами щоліта бувала у пластових таборах. Діти мандрували Ґорґанами, збирали чорниці, купалися у гірській річці Лімниці, урочисто підіймали жовто-блакитний прапор після ранкової молитви, а вечорами біля великої ватри співали патріотичних пісень. 

Останнє таке таборування відбулося в липні 1939 року. Через місяць почалася Велика війна, яка зруйнувала звичний світ і докорінно змінила все навколо. Вулицями Львова вештались радянські солдати у брудній формі та смердючих  онучах. Гімназія сестер Василіянок стала середньою школою № 4, на стіні з’явилися портрети Леніна та Сталіна. Запровадили вивчення російської мови. Деяких місцевих учителів звільнили, ще когось заарештували. Звичним явищем стали нічні вивезення цілих родин, арешти інтелігенції. Однак найбільшим жахом першої радянської окупації — коли вже Львів захопили німці — було відкриття тюрем із сотнями тіл замордованих в’язнів. 

Моторошний трупний сморід тіл, які вже розкладалися, під час перепоховання на Янівському цвинтарі Надія пам’ятала до останніх днів життя. Може тому вважала своїм обов’язком долучитися до впорядкування занедбаних у радянський час місць масових поховань. Вона з властивою їй наполегливістю розшукувала у львівських архівах цвинтарні книги, де були зафіксовані масштаби страшного комуністичного злочину. Разом із товаришками із громадської організації "Всеукраїнська ліга українських жінок" Надії вдалося зрушити справу щодо належного вшанування пам’яті закатованих через шістдесят років після їхньої смерти. 

До підпільного гуртка Юнацтва ОУН Надія разом зі шкільною подругою Елеонорою Сенютою вступили ще за "перших совєтів". Старші дівчата навчали їх основ конспірації. Тож коли у Львові 30 червня 1941 року проголосили Акт відновлення Української Держави, вона з подругами отримали доручення чергувати в одному з комітетів українського уряду, що був розташований у будинку товариства "Дністер" на вулиці Руській. Коли Львовом прокотилася хвиля масових арештів українських діячів, Надію затримало гестапо. Відбулося перше (тоді, на щастя, коротке) ознайомлення з горезвісною в’язницею на Лонцького. Друге, уже значно триваліше і предметніше, трапилось через шість років. 

Під час нацистської окупації Надія за протекцією тітки Савини почала працювати друкаркою у відділі пропаганди Військової Управи дивізії "Галичина". Найяскравішим спогадом напередодні другого приходу більшовиків до Львова стали поспішні виїзди містян на Захід та масове знищення документації: «Фронт зупинився перед Бродами, але всі розуміли, що німці програють… В цей час по Львову, коли віяв вітер, літали залишки паперів, які не догоріли. Тепер, серед літа, крізь комини видувалося все, що працівники установ палили, щоб не попалася потім органам НКВС якась зайва інформація. Так населення Львова очікувало на прихід тих "визволителів", які залишили після себе стільки кривавих слідів у 1941 році». 

У знову радянському Львові дівчина стала студенткою хімічного факультету Політехніки. Водночас за сприяння вуйка Івана Крип’якевича почала працювати в канцелярії Львівського університету: "Там я мала можливість передати кілька бланків, щоб виробити фіктивні студентські посвідчення для підпілля ОУН. У нас тоді зв’язки з підпіллям УПА не переривалися. Частина організованої молоді ОУН була у глибокому підпіллі, працювала в УПА, частина залишалася на леґальному становищі", — згадувала пані Надія. В той час відділи УПА вели активну збройну боротьбу із  провокативними групами енкаведистів. Головною ділянкою праці юнацької мережі ОУН Львова, до якої належала Надія, стало лікування поранених повстанців. Підпільниці шукали квартири, де ті могли би відновитися, доставляли харчі, збирали одяг, білизну та медикаменти. 

Згодом Надія під псевдо "Оксана" очолила організаційну "трійку", де вишколювала інших дівчат. В одному з інтерв’ю пані Надія розповідала: "Ми, залишаючись в місті, мали контакт із жінками, які були в робітництві. Я і моя подруга Елеонора Сенюта мали по 5 підчинених нам жінок. Ми зустрічалися, відбувалося таке собі ідеологічне виховання. Переважно — основи конспірації. Потім треба було знайти, наприклад, у кожному районі всі прохідні брами. Як треба було десь комусь втекти, наприклад, від якогось кагебіста, який переслідує. Всякі такі завдання були". 

Останнє Надіїне завдання — влаштувати і переховувати після підліковування поранених повстанців "Саву", "Петруся" та "Грізного" із сотні "Сіроманці". Для двох із них з допомогою знайомих із домоуправи Надія підшукала однокімнатну квартиру на вулиці Гловінського, 29нині — вулиця Чернігівська. Підопічні хлопці вдавали демобілізованих із Червоної армії, коли їх потрібно було перевести міськими вулицями до іншого помешкання на вулиці Соняшнійнині — вулиця Куліша. 

<p>Студентки Академічної гімназії - Елеонора Сенюта, Дарія Тимцюрак та Надія Мудра, м. Львів, серпень 1943 р.</p> <p>(зі спогадів Надії Мудрої це єдине фото за період 1940-1947 рр., яке збереглося в родинному альбомі, інші фото були конфісковані під час арешту)</p>

Арешт став для Надії несподіванкою, адже з підпіллям вона вже деякий час не контактувала, нових завдань також не надходило. Починався травень 1947-го. Дівчина закінчувала третій курс в Політехніці, попереду — іспити. Вранці ще в ліжку 22-річна студентка переглядала свій конспект з фізколоїдної хімії. Гучно гатячи кулаками у двері, до помешкання Мудрих увірвалося троє енкаведистів. Після тригодинного обшуку у квартирі вилучили видання "Діла", "Літературно-наукового вістника", деякі родинні фотографії та золоті монети ще австрійського карбування. Іншого компромату не знайшли. Але постанова на затримання була готовою заздалегідь. 

Відкритою вантажівкою Надію, разом із заарештованою того ж дня товаришкою Елеонорою Сенютою, доставили до в’язниці на Лонцького. Так почалося нове тюремне життя. Через багато років, отримавши доступ до своєї архівної кримінальної справи, Надія дізналася, щό стало причиною її арешту. Підпільниця, яку в ОУН вважали загиблою, потрапивши до рук НКВС, стала жертвою спланованої провокації і ненавмисне видала радянській спецслужбі імена багатьох товаришок з підпілля. Тому слідчому Степанову не треба було під час допитів добувати багато інформації від заарештованої. Майже все, що стосувалося її підпільної біографії, було вже добре відомим. Однак під час нічних допитів Надію били та знущалися з неї. За відмову від співпраці розлючений слідчий Федоров лупив її ґумовою нагайкою. 

Слідство тривало майже чотири місяці. У переповненій камері арештованим підпільницям, які чекали вироку суду, вдавалося хоч якось себе розраджувати. Молоді дівчата читали вірші, згадували анекдоти, вишивали хустинки, розшиваючи клаптики тканини, з чорного тюремного хліба ліпили вервиці, щоб молитися, та шахові фігури. Врешті 6 вересня 1947 року Військовий трибунал засудив Надію Мудру за статтями 54-1а ("Зрада Батьківщини"), 54-11 ("Участь у контрреволюційній організації") на 10 років таборів ГУЛАГу і позбавлення громадянських прав. Далі засуджену чекали етапування і різні місця ув’язнень. Спершу карантин у Золочівському замку, що його радянська влада перетворила на Львівську тюрму № 3, далі — Пересильна тюрма у Львові на вулиці Полтвяній, обгороджений колючим дротом табір біля залізничної колії, зимівля у колонії паротяговагоноремонтного заводу. 

На так званій пересилці, звідки засуджених відправляли по таборах, дівчина знову опинилася навесні 1948 року: "Якби не жахливе переповнення камер, безжалісні блощиці, постійні обшуки в наших скромних клумачках з речами, на яких ми вдень сиділи, а вночі розстеляли і клубочком спали, все це було б терпиме. Потім з потеплінням у стінах камери мучила духота, а ще — єдина величезна бочка-параша на 40–50 жінок і зрідка відвідування лазні на 10 хвилин. Я змушена була відрізати собі довгі коси, щоби не завелися воші. Але настрій тут був інший, бо не викликали на слідства. Було навіть одне побачення з мамою на вахті". 

Врешті на початку липня 1948 року Надія з двома, вже добре знайомими за час перебування у спільній камері, подругами-львів’янками Юлею Паньків та Орисею Панчук потрапили в один вагон наступного етапування. Понад місяць тривала дорога до місця призначення — пересильної тюрми в бухті Ваніно на березі Японського моря. Через цей транзитний пункт пройшло майже два мільйони в’язнів, яких звідси пароплавами та баржами везли на Колиму. Три місяці минули в очікуванні нового етапування. Попри постійне відчуття голоду, сутички із кримінальними злочинцями — "блатняками" та "ворами" — й інші прикрощі, найважливішим спогадом Надії про бухту Ваніно стало море: "Один раз наша дорога вела біля самого моря. Конвой пожалів нас і дозволив спуститися до морської води. Вона була тепла, дно заросле морською капустою, широке листя якої ласкаво плуталося довкола наших ніг. Природа, хай і не рідна, чужа, у цей важкий для нас час явилася мені тоді у всій своїй принаді". 

Після семиденної подорожі Охотським морем ледве справним кораблем "Ногін" доставили пасажирів до столиці Колими — Магадана. Першу зиму ув’язнені провели в довжелезних бараках із двоповерховими нарами та металевою пічкою посередині. Відправити бранок углиб континенту в умовах полярного клімату було неможливо. 

"На пересилці можна було ходити із барака в барак, тому з багатьма познайомилися. Росіянок і жидівок можна було перерахувати на пальцях двох рук. Окремим національним почерком відрізнялися балтійки — литовки, латвійки та естонки. Їх було більше, вони трималися окремими гуртками. Найсимпатичнішими були мені естонки, відрізнялися інтеліґентністю та патріотизмом. Потім у таборі серед них я мала справжніх друзів. Мабуть, 90 відсотків нашого етапу це були українки. На роботи нас не виводили (окрім чергувань, на яких ми різали дрова, носили воду, роздавали їжу тощо)". 

Про умови перебування в цьому пересильному таборі пані Надія згадувала як про магаданський курорт, який був оманливою прелюдією до майбутніх каторжних робіт. 

«Ми проводили час в розмовах, спогадах, розучували пісні, згадували рідних, навіть мріяли про картопляні пляцки. Про свої "справи" ніхто ніколи не говорив. Якось дивно, навіть байдуже, з усмішкою, прогнозували, що довше ніж до 40 років не доживемо. Але ніхто з нас і не думав, що доживемо до розвалу "імперії зла"». 

У травні 1949 року почали розподіляти "контингент" за станом здоров’я. Слабших залишали на сільськогосподарських колоніях та у швейних майстернях неподалік самого Магадана. Здоровіших чекали віддалені табори. Надія Мудра потрапила до Хеніканджі. Так називалась розташована в горах шахта з покладами цінного олова — каситериту. 

"Роботи відбувались на відкритій поверхні. Дуже прикрою була робота і дорога туди зимою, коли доходило до 50 градусів морозу. Найбільше терпіло обличчя, хоч замотували його поверх вушанок ще й хустинами, але очі мусили залишити відкритими. На віях осідав від віддиху іній, який треба було стрясати. Руда-каситерит виступала близько поверхні, тож треба було добутися до неї, зняти верхній пласт каменю. З тією метою ломами довбали ями, ніби криниці, завширшки трохи більше метра, завглибшки вище зросту людини, які називали шурфами". 

У Хеніканджі Надія Мудра провела шість років, працюючи на різних роботах: від вивезення вагонеток з рудою у шахті до корчування пеньків модрини в лісі. Перші великі зміни в табірному режимі настали зі смертю Сталіна. Бранкам полегшили умови утримання, з одягу зняли тюремні номери, дозволили частіше писати листи, створити хоровий та танцювальний гуртки. 

«Може, недоречно згадувати нашу самодіяльність у Хеніканджі, але це вже був час після сталінщини. Моїй натурі характерно згадувати те, що краще, а не лихо, хоч я його теж пам’ятаю. У найприкріші часи не треба здаватися, треба шукати допомоги в чомусь позитивному. Треба було нам тоді використати "хрущовську відлигу"». 

Минав травень 1955 року. Надія працювала в парнику в селищі Нелькоба на березі річки Колима. Того дня вже добряче пригріло сонце і крига скресала, від удару льодяних брил завтовшки понад метр лунав немовби металевий подзвін. Вона захоплено спостерігала цю боротьбу літа із зимою. Того дня минав восьмий рік від її арешту у Львові. За кілька днів Надію викликали до начальника табору й повідомили, що її звільнено. Далі ще був понад рік спецпоселення зі щомісячним відвідуванням комендатури, праця санітаркою в районній лікарні в Усть-Омчуга. Але найголовніше — це вже було життя без конвою. У травні 1956 року Надію несподівано знову викликали до спецкомендатури, і начальник зачитав їй, що від 20 квітня 1956 року вона "освобождена от дальнейшего нахождения в ссылке". 

<p>Надія Мудра, 2009 рік</p>

В останньому листі з Колими від 10 червня 1956 року Надія писала до мами: "Вкінці зустрінемося… Представляю собі, як то будемо себе розглядати. Може зауважите мою нервову нездержаність, бо вражає вона Вас у всіх, що повертаються. Наше минуле життя вимагало такої опанованості, надлюдських зусиль волі, вміння грати комедії тоді, коли все рвалось. Так що не дивуйтесь, коли вибухаємо там, де й очікувати того не слід…". 

Першого липня Надія вирушила в дорогу додому і після кількатижневої подорожі через "необъятную родину" врешті добралася до рідного Львова. На головному залізничному вокзалі її вже чекали брат Роман Крип’якевич, мама й тітка Савина Сидорович. Ступивши на перон, Надія раптом вгледіла серед них подругу з Колими Софію Малильо. І кинулася обіймати її. До кінця життя вона вважала цей прояв табірної дружби провиною перед мамою. Порив, який безжально правдиво свідчив, що означало для них пройти той шлях: "Життя в таборах ГУЛАГу... Хтось може подумати, що не було там так важко. Ні — було й важко, було й страшно. Але про ці жахіття багато хто вже розповів. Мені більше запам’яталося те, що допомагало нам залишитися людьми не скаліченими. По-перше, ми були ще молоді, а по-друге, ми були між друзями… Ми собі довіряли…"