Фінансова база для ОУН. Компаньйон Романа Шухевича про рекламну фірму "ФАМА"

***

Ми задумали створити бюро реклами, поставити його на європейський лад. Перед тим троє політв’язнів (одного з них, Миколу БігунаПровідний член ОУН(м), працював у Крайсгавптманшафті в Стрию, я знав) вже були створили таке бюро реклами — Центрорекламу. Вони збирали оголошення з Центросоюзу, Маслосоюзу, інших. І так тривало щось кілька місяців. Газетам гроші не платили, розтринькали їх, і все завалилося. У результаті ШепаровичЮліан Шепарович - галицький військовий і громадський діяч, офіцер УГА й Армії УНР. У 1925 – 1939 роках – голова Цетросоюзу та “Молодої Громади” з Центросоюзу та інші сказали, що нічого спільного з рекламою мати не хочуть.

Роман був членом "Молодої Громади"товариство ветеранів УГА та Армії УНР, яка була дуже поважною, замrненою в собі організацією. До неї входили старшини і вояки Української Галицької Армії (УГА), Українських Січових Стрільців (УСС). Усі вони були членами УВО і ОУН. Вони залучили до себе молодих оунівців, точніше увістів, як свою відбудову.

Роман з ними знався, часто ходив до них. Одного разу перед Великоднем вони зібралися на "свято оселедця" й розповідали собі різні історії. Роман почав розповідати їм про справу, яку можна було би відкрити: "Як ми добре її поставимо, то все буде інакше виглядати". Вони йому сказали: "Будемо тобі помагати робити то бюро реклами".

Оскільки я мав закінчені вищі торговельні студії, я мав право закладати бюро з тим, що заплачу другу категорію лайсенсправо на ведення підприємницької діяльності. Перший лайсес платили великі фабрики, де працювало понад 1000 робітників. Другий лайсес теж була дуже висока оплата.

Так ми заложили бюро реклами "ФАМА". Це слово можна було вживати і в українській, і в польській мові однаково. Бюро, ми вважали, мало бути загальноєвропейське: і українське, і польське. Треба було дістати гроші на початок.

Але знайшовся такий собі чоловік, що скінчив польську школу гандльовуторгівельну й хотів заснувати своє бюро реклами. Щоб його знешкодити, Роман вирішив узяти його до нас: "Підпишемо з ним такий договір, що якщо він піде від нас, то вже не буде мати права відкрити власне бюро реклами". Ми підписали з ним контракт на три місяці. Платили йому великі гроші — 700 злотих на місяць. Ми мали вже тоді 1500 злотих — Роман і я. Вирішили, що я буду брати одну трамвайну карту за 40 злотих, Роман — півкарти, а півкарти йому будуть оплачувати, бо він працював тоді в Організації українських робітників. Роман був там провідником і виховником. Але спеціаліст з Варшави "з’їв наш капітал"; нічим нам не поміг, бо не знав нічого більше, аніж ми. Через три місяці ми його звільнили.

Я простудіював багато літератури про рекламу, головно німецької: німці мали дуже добре поставлену рекламну справу.

 "ФАМА" була заснована в березні 1937 року. Роман узяв на себе налагодити зв’язки зовнішні через "Молоду Громаду" з головними українськими економістами, промисловцями, власниками торгівлі й кооперації. Привів дуже гарного хлопця, який був арештований і не міг знайти роботи, але був дуже мудрий і спритний. Ми його взяли на роботу, почали працювати.

Роман переконав Шепаровича з Центросоюзу, щоб співпрацював з нами. Роман казав, що треба створити підприємство, не залежне ні від польського, ні від українського джерела. То мала би бути матеріальна і фінансова база для ОУН. Пізніше я побачив, які він це робить. Мені то дуже сподобалося. Так виглядало, що маємо не тільки добре підприємство, а й шляхетне, завданням якого було створити базу для ОУН.

Почали збирати оголошення. Найперше домовилися, що газета "Діло" дасть нам 75% знижки від оголошень, але вона зажадала кавції [застава] 5 тисяч злотих. Ми стільки не мали. Тоді в газеті сказали, що то може бути вексель від якоїсь поважної особи.

Роман пішов до свого стрийкадядька, адвоката Степана Шухевича. Той сказав: "Хочеш, я тобі підпишу не то що на 5 тисяч, а навіть на 50 тисяч". І підписав вексель. Ми занесли його до редакції "Діла" й уклали з нею контракт.

Потім я пішов до Палієва в партію Фронт національної єдностилегальна українська націоналістична партія, заснована 1933 року на чолі з А. Палієвим, С. Гарасимовичем, І. Рудницьким: він видавав газету. І він нам дав знижку на 80 чи 85%, так що ми за ті оголошення мало що платили. Іван Тиктор спочатку не захотів з нами говорити, бо казав, що вже мав нагоду переконатися на тамтому бюрі, що українці не надаються до підприємництва й не варто мати з ними діла. Він буде давати оголошення, як вважає за потрібне. Але пізніше, за півроку, сам зателефонував, щоб я прийшов до нього. Ми поговорили, і побачивши, що ми добре працюємо, він погодився на 65% знижки у своїх газетах.

Ми не тільки розміщували оголошення, а й складали до них тексти. На розі Ринку і Грудзіцького внизу був Промбанк, вище були ми (відкрили там бюро), а ще вище — "Добра книжка". Недалеко мешкало кілька наших друзів. Яків Ляниця, мистець, художньо оформляв для нас рекламу. Ми платили йому 120 злотих. То були великі гроші. Ляниця у нас працював, скільки треба було, бо близько жив. Його і ще кількох мистців ми потім перебрали до себе на сталу платню.

Так ми почали рекламу в газетах. Я збирав газети за місяць, робив один рахунок і з тими газетами йшов до Центросоюзу. Там був секретар (також колишній політв’язень), він брав усе це й ішов до Шепаровича, який все підписував, і я діставав гроші. Тими грішми ми платили заробіток.

Оскільки ми давали 50% на всі газети Центросоюзу, Маслосоюзу чи іншим українським установам, то заробляли на газетах Тиктора 10%, на газеті "Діло" — 25%, на газеті Палієва — 30 з чимось відсотків. То вже нам давало базу, щоб ми могли жити і розвиватися.

Потім ми звернулися до фірми "Пряжінь", "Калина" та інших. Щокілька днів я їздив до них і намагався їх дістати. І вони таки дали нам рекламу. Дуже нам помагала фірма "Елегант" (Левицька і Скопляк), "Нова фортуна", інші, менші фірми. Ми давали їм готові оголошення, рисунки. Пізніше вони настільки нам довіряли, що навіть не перевіряли малюнків для реклами, яку ми робили.

Ми давали навіть еротичні оголошення. Пригадую, на одній рекламі була намальована дівчина, що наставила коліно. Часами дехто мав застереження: "Нащо ви коліна показуєте? То непристойно!". Але то було добре для реклами, як потім переконувалися. Оголошення були дуже цікаві. Тексти розробляли у вигляді порад: наприклад, як вкладати папіроси в папірці "Калина". Реклама почала дуже розвиватися.

Створивши власне підприємство, Роман старався залучити до нього інших людей. Деколи ми працювали по дванадцять годин денно. Я працював з 7-ої ранку до 9-ої вечора. Роман приходив вполудне й працював зі мною цілий день.

Ми провадили дві каси: одну нормальну, а другу "під столом", так звану чорну книгу, не для податкового бюро. Перша книга — офіційна, друга — для нас: наші вклади в ОУН. Переважно ми давали ОУН по 100 злотих. Зазвичай приходила сестра БіласаМарія Білас, ї брат Василь Білас (1911—1932) був членом УВО та ОУН. Брав участь в "ексах" на пошту в Городку. Після цієї операції був заарештований разом з Данилишиним. 24 грудня 1932 року за вироком суду обидва були страчені в тюрмі Бригідки у Львові, того, що повісили поляки, й забирала ті гроші для Організації.

Ми почали швидко розвиватися, відкривали кожні два-три місяці нові відділи: декорацій вікон, реклами, оголошень, друкування, виставки і декорації на торгах. Набирали в них до праці колишніх політичних засуджених, які не могли знайти роботи, але були патріотами, інтелігентними та добре надавалися до праці.

***

Траплялися різні цікаві історії. Раз було так. Центросоюз до річних зборів хотів зробити великі екстрарекламні плакати, 70х100 см, на таких кольорових паперах, наприклад, про продаж яєць, масла чи чогось іншого. І ми їх різними способами малювали. Робили по 50-70 різних проектів, що потребувало великої кількості робітників. Але в нас був один такий жид, який робив усе дуже скоро. Йому навіть не треба було рисувати, бо мав набиту руку на вивісках. Той жид був дуже страшний на вигляд — високий, худий, чорний — і працював у задній кімнаті.

Раз приходить до нас Шепарович і каже до Романа, що хоче подивитися, як виглядає його замовлення. Роман говорить: "Маємо вже частину готову, решта буде готова на термін. Ми вам привеземо". "Але я хочу подивитися, як то робиться", — каже Шепарович.

Іде до жида до тої кімнати. Роман дивиться на мене: що то буде, як Шепарович його побачить! Входимо. Він оглядає вивіски, а потім обернувся до того страшного жида: "То що, у вас тут жид працює?" Роман ще не встиг відповісти, а жид обертається до Шепаровича і каже по-українськи: "Я називаюся Левко Берлін, я є Мойшейовогоіудейського визнання. Але я родився в Україні і вважаю себе за українця!" Обернувся і далі малює. Шепарович подивився на нас, вийшов з кімнати і говорить: "Але дістав я лекцію з патріотизму!" І більше не було проблем, що жид у нас малює.

Щоб дати нашим малярам, які робили рекламу, якісь модельки, ми ходили за ними з Романом до магазину на вулиці Коперника, де був відділ чужоземної літератури. Там працювала жидівочка, років під тридцять, брюнетка, дуже гарна. Ми з нею жартували. Вона нам збирала різні французькі журнали... без сорочинки, а, що він є ще шмаркач, того не розуміє — це про мене, — що коли в сорочинці, то лишається багато для уяви, а без сорочинки — то вже нічого не лишається для уяви.

Роман ті журнали, які наші маляри використали, попереглядали, дістали натхнення, брав до "Сокола-Батька" й там продавав їх інж. Панькову. Паньків дуже собі їх вподобав, просив, щоб йому їх діставати. Ми їх купували по півтора-два злотих, а Роман йому продавав по чотири злотих. (Те, що Паньків був більшовицький агент, нам і на думку не спадало. Він мав кілька афер з жінками, бо був дуже ласий до них. Одна навіть втопилася через нього у ванній. Але що він агент більшовицької розвідки в Галичині, не сподівалися. Тільки по війні вже, як його і Кривицьку, артистку театральну, відзначили в Москві орденом Леніна, я дізнався про це).

Далі ми почали думати над тим, як створити український адресарій (адресний довідник), який би дав образ українського торгівельного, промислового і ремісничого світу. Роман позбирав кількох представників (у нас по повітах були свої представники). Вони йшли від вулиці до вулиці, від шевця до шевця, від кравця до кравця, від від різника до різника і з кожним говорили. Якщо він українець або українського походження, його в адресарії давали оголошення задарма. Але якщо він хотів, щоб оголошення було виділене якимсь особливим друком, то коштувало десять злотих: п’ять злотих тому, хто збирав оголошення, п’ять — за книжку. Нам, як я підрахував, мало бути від того тридцять п’ять тисяч злотих зиску. Крім того, можна було більше дати на ОУН, а ще могли дістати працю ті, хто не мав роботи. Так що було всім вигідно.

Ця робота дала нам можливість створити колосальну сітку людей. Уже була в тому все більше заангажована оунівська сітка. Роман тим був дуже захоплений. Я тоді ще не дуже звернув увагу, але почав бачити, що то в Романа діло.