Автом по Галичині. Цикл статей Галактіона Чіпки за 1936 рік. Частина 6

ДРУКАРСЬКІ ЧОРТИКИ

Заки рушуся автом з Косова (читай: Москалівки!), мушу справити деякі друкарської чортики, що зявилися на дорозі нашої прогульки. 

В попереднім фейлєтоні злий дух переніс Яблонів на дорогу Жабє–Косів і через те збаламутив неодного, хто хоруговками чи бодай хемічним олівцем зазначує шлях нашої їзди. Отже спростовую: Неправдою є, що на дорозі з Жабя до Косова можна здибати Яблонів, зате правдою є, що там можна в кожній порі дня і ночі подибати Яворів. “Мурованка” – славна з вина, яке пахне розводненим медом – лежить коло Яворова, а не Яблонова, що отсим спростовую і прошу вибачення. Крім цього в реченні: “...що коштувало так угорське...” має бути: “як угорське”. 

Цього другого чортика я властиво не повинен подавати. В тім місці друкарська фарба трохи затерла друк і. багато читачів додумалося правильно. Але роблю це для тих, які дістали фейлєтон з дуже читким друком. 

На будуче прошу П. Т. Панів Коректорів помагати мені в поборюванні друкарських чортів – тієї язви, що переслідує друковане слово від часів пана Ґутенберга. 

А тепер до речі!

ПАНЯ

В Яворові є вирібня гуцульських ліжників. Заїхали ми там. бо наш шофер “наміряв вступити в стан брачний" і тому хотів привезти з дороги якийсь мебель до будучого гнізда. 

Входимо до вирібні. Велика кімната, слабо освічена присліпкуватим каганцем. Усюди ліжники, вовна, вовна, ліжники.

І два станки. 

Тільки один працює. За ним дві гуцулочки швидко-швиденько переволікають вовняні нитки. А що переволічуть кілька разів, то стиснуть їх до купи жердкою і частиш ліжника готова. 

<p>Зразки гуцульського народного мистецтва &ndash; стіл та килимки, 1930-ті роки</p>

Дивимося на їх жваві руки і думаємо: “Певно багато заробляють!" 

– Дівчата, скільки ви заробите на місяць? 

–Небагато! – відповідає одна, а зітхають обі. 

– А скільки вам треба часу на один ліжник? 

– Одній день. 

За один день дві їх один ліжник. На місяць – 24 ліжники! 

– Скількиж заробляєте? 

– По дванацять золотих... І їсти. 

– А що дають їсти?  

– Та що!... – дивуються, що таке питання ставимо. – Кулешу тай молоко. 

Виходить: кожна в них дістає за виріб одного ліжника 50 грошів. 

<p>Гуцул грає на народному інструменті дуда, 1930-ті роки</p>

– А як довго працюєте? 

– Єк треба. Доки не віробимо. Від третьої, пів до четвертої рано до півночі.

–  А хто є власником? 

– Паня. –

 Яка паня? 

– Наша! 

– А вона звідки? 

– З Єворова. 

Вибрали ми ліжник – торгуємо. 

– Спустіть, то купимо! 

– Ми не можемо. Недавно ми опустили, то потім нам стягнули з наших грошей. 

– Хто? 

– Паня. Вона може й опустилаб. А ми боїмося. 

Не було ради. Заплатив шофер за мебель вимагану ціну і ми поїхали.

А потім довідалися, хто такий “паня”. Гуцулка, що перейшла якимсь там способом на паню, а постарівшись, узялась до ліжникового промислу, Інтерес, здається, не злий, про обезпечальню тут не чували, а восьмигодиниий день праці – міська байка. 

Від досвітку до пізньої ночі стукає станок, жваві руки бігають, молоді груди вдихають вовняний пил і звичайний порох, а за це все – 50 грошів. Щодня, хоч урвися, один ліжник „мус бути", бо так постановила – паня.

В ГУЦУЛЬСЬКІЙ ПАЛАТІ

Хто хоче бачити гуцульську палату, той хай зайде в Яворів і поза церкву, поза городи стежечкою вгору та вгору. А там спитає добрих людей: 

– Куди до Корпанюка? 

Добрі люди справлять і за пів години ви станете перед гуцульською палатою. Кажу: “палатою", але це тільки гуцульська хата – різьбаря Корпанюка. Поставив він її недавно. Проєктував цю палату тисячелітній смак, будував сам господар. На високих підвалинах, з найдобірнішого дерева, світяться золотом  ялиці до сонця, всміхаються до гір. А ввійти в хату – яка різьба на сволоках та одвірках, яка цяцька кожне вікно! Стара кахлева піч з кониками, когутиками та старими австрійськими вояками. 

<p>Семен Корпанюк (сидить крайній зліва) із родиною, 1950&ndash;1960-ті роки</p>

А в світлиці музей. На столах гуцульські різьби: бочілочки, топірці, свічники, люльки, маснички... Не такі, як тепер з “холерниками"]” до міст мандрують. Тут ще різьблена бочілка діда славного Шкрібляка. Ніодного пацьорка, ніодної пластинки перломатки на ній. Темне грушкове дерево ціле в узорах, а з боків два мосяжні обручі. 

Сам Корпанюк чогось нездужає. Ходить полегеньку, мов по хворобі. Але радо балакає, поясняє. 

– Оце Шкріблякового діда, а оце Шкрібляка, а оце вже моє. 

– А ця люлька? –  питаю за гарну, але якусь турецьку, чи перську штуку. 

– Це я купив у Косові. І небагато дав: дві касетки і десіть золотих. 

Дивився я на старі, добрі зразки гуцульської різьби і сумну думу думав: Як жахливо викривив, випачив її кепський смак несвідомих літників та інших аматорів! 

<p>Яворівський різьбяр Василь Шкрібляк, 1880 &ndash; 1890-ті роки.</p>

До спокійного чудового орнаменту прийшли всілякі цяцьки і тепер кожну касетку треба добре стерегти, бо перша-ліпша сорока вхопить. За очі хапає, а за серце ні. “Помогли” в тім багато всілякі гуцульські школи різьби, бодай їх світ не знав! Далі-далі і справжні гуцульські галантні стратять смак та орієнтацію, що таке гуцульська різьба і що таке правдива краса. 

– А зайдіть ще коли! – просив різьбар на відхіднім. – Або заїдьте до мене на літо. 

Справді розкіш булаб помешкати в такій гарній, пахучій палаті, пожити з місяць далеко від гамору, пороху, телєґрафічних дротів, ґазет, книжок й літників. Біда тільки, що до ріки далеко. 

Ще довго видніла за нами чудова Корпанюкова хата – як ми сходили вниз, до Яворова. Привітно всміхалась і просила не забувати... 

Напевно не забудемо! Бо таких хат і таких різьб, як у ній, чимраз менше в наших горах. 

(Продовження буде).

Віддруковано з: Діло. 1936. Ч. 238. 22 жовтня. С. 5–6.