Опришок — гірський дух непокори

Звично термін "опришок" тлумачать двояко. У першому значенні це — борець проти національного та соціального гніту українців Галичини, Буковини й Закарпаття в XVI–XIX століттях. У другому, переносному — розбійник, бешкетник, злодій.

Словники не дають однозначної відповіді, звідки походить ця назва. Хтось із дослідників шукає її коріння в слові "опріч", себто "окремо". Тоді йдеться про людину, яка обрала відсторонене, незалежне від волі пана життя. Інше пояснення зводиться до схожості з "оприском", або скелею, уламком. Цей образ характеризує учасників руху дужими та кремезними богатирями. Ще дехто споріднює ім’я опришків зі словом "оприскливий" — похідним від "прискати". Це означає "дошкульний", "нестриманий".

Найправдоподібніше звучить версія про іншомовне запозичення. Латинське слово оpressor, від якого можна виводити наше "опришок", перекладається як "винищувач" і "порушник". Первинно негативна конотація цього латинізму не завадила йому "адаптуватися" до мови Українських Карпат і стати назвою одного з найпомітніших контрсистемних явищ упродовж сотень років. Як і слово "гайдамака", що в турецькій мові значить "розбійник", але в наддніпрянських реаліях XVIII століття набуло позитивних рис і стало іменем тамтешніх повстанців.

До речі, відомо про участь опришків у повстаннях гайдамаків, а раніше й у Хмельниччині. Такі союзи були природними, адже обидва рухи мали подібну мету та спільного ворога — польського колонізатора, що утискав права автохтонів і на Великій, і на Галицькій Україні.

Загін опришків становив від трьох до сотні осіб. У місцевостях, де пролягали важливі сполучення, вони робили засідки, звідки й нападали на своїх жертв. Зазвичай опришківського гніву зазнавали магнати, заможні пани та провладні формування. За сприятливих умов повстанці стріляли по своїй цілі з вогнепальної зброї, арбалетів і луків. Далі розправлялися з супротивниками у ближньому бою, найчастіше за допомогою барток — гострих топірців. Крім того, поширені були нічні набіги на ворожі маєтки.

Формування збройних ватаг у гірській місцевості не було рідкістю в тогочасній Європі. Історик Мирослав Волощук зазначає: "Гірське розбишацтво характерне для всього пасма Карпатського хребта від Моравії на заході й аж до сучасної Болгарії на півдні".

Під час нещодавньої мандрівки Гуцульщиною я почув гіпотезу, ґрунтовану на відмінностях в оцінці діяльності опришків. Літературознавець Ростислав Чопик, покликаючись на дані фольклористичних експедицій, спостеріг — що вище розташовувалося село, то краще його мешканці ставилися до повстанців. І навпаки. Джуси, мешканці високогір’я, зазвичай героїзують опришків. Суси, люди з долини — подеколи згадують останніх негативно. Не дивно, що з джусами в опришків зав’язалися довірливі та приязні стосунки — саме у високогірних селах було надійніше переховуватися від польської чи австрійської влади. Також сприяли ватагам прикордонні умови — часто вдавалося втікати на землі, підконтрольні румунам. Натомість жителі низин, бувало, сприймали вилазки опришків як загрозу своєму спокою і могли від цього потерпати.

Говорити про політичну чи військову програму дій опришків не доводиться. Але роль опришківства в самоусвідомленні українців Карпат колосальна. Це особливо проявилося в національно-визвольній боротьбі XX століття. Зокрема в героїчному Гуцульському повстанні проти польського окупаційного режиму 1920 року, в боротьбі національного підпілля під час та після Другої світової. Поет-повстанець Марко Боєслав прямо порівнював своїх побратимів з опришками:

Вставайте, дивіться — свої, наші рідні!

Чи Довбуш преславний з вояцтвом воскрес!

Свої! — загули верховини погідні,

І линула радість до Божих небес.