"Визволення" Олександра Довженка. Історія створення документального фільму

На третьому тижні Другої світової війни, 17 вересня 1939 року, червоноармійці перетнули річку Збруч, яка була кордоном між Польщею (до 1918-го — Австро-Угорщиною) та Радянським Союзом (раніше — Російською імперією). Вже 22 вересня Червона армія увійшла до Львова, за тиждень — до Перемишля, зайнявши правий берег річки Сян. Вона стала кордоном між СРСР та Німеччиною, його взяли під охорону війська НКВС. 

Окупаційна влада блискавично втілила заготований сценарій. Наприкінці жовтня швидко провели вибори (фактично без вибору). Через чотири дні після оголошення результатів усіх депутатів зібрали на Народні збори Західної України окупаційний тимчасовий орган влади у львівському Оперному театрі. Прийняли декларації, що легітимізували радянську владу у краї. Через кілька днів ці "документи" зачитали на сесії Верховної Ради СРСР у Москві, ухвалили закон і вже 14 листопада офіційно "прийняли" захід України до УРСР.   

Щоб створити позитивний образ цих подій, разом із військовими та партійними активістами в регіон прибула "армія" радянських репортерів, режисерів, сценаристів та агітаторів. Режисеру Київської кіностудії Олександрові Довженку доручили зняти повнометражний документальний фільм про "возз’єднання" Західної України та Західної Білорусіяка теж до вересня 1939 року входила до Польщі з СРСР.

На початку Другої світової Довженко вже був відомою постаттю. Від 1927-го, коли режисер зняв свій перший повнометражний (ще німий) фільм "Сумка дипкур’єра", він створив трилогію "Звенигора", "Арсенал" та "Земля", а також звукові фільми "Іван" й "Аероград". За останній Олександра Довженка нагородили орденом Леніна. 

Першого травня 1939 року, рівно за чотири місяці до початку війни, відбулася прем’єра ще однієї Довженкової стрічки — "Щорс". Режисер не хотів знімати цього фільму, але мусив, бо Сталін замовив кінострічку про "українського Чапаєва". Робота над фільмом тривала чотири роки, на тлі масових репресій проти української інтелігенції, і коштувала Довженкові здоров’я. "Справляє враження психічно хворої людини", "Монтує. Потім падає на ліжко. Плаче" — звітували радянські агенти про режисера під час роботи над стрічкою. Довженко таки створив "ідейно правильну" кінокартину, яка породила міт про українця Щорса, який боровся за радянську владу. Здавалося б, режисеру випала нагода нарешті взятися за давній задум — екранізувати гоголівського "Тараса Бульбу". Але не склалося — почалася війна.

У вересні Довженка викликали до Києва зі села  Яреськи, що на Полтавщині. Там він знімав "Землю" й епізоди до "Івана" та "Щорса", і, можливо, приглядався до локацій для "Тараса Бульби". У столиці радянської України перший секретар ЦК КП(б)У Микита Хрущов запропонував Довженку зняти документальну стрічку, яка би "оспівала" події так званого "золотого вересня". Мовляв, Червона армія вирушила у "визвольний" похід, щоб захистити українців та білорусів, а отже, виконати історичну місію — "возз’єднати братні народи" в єдиній державі.

Довженкова дружина та багаторічна соратниця на режисерській ниві Юлія Солнцева з цього приводу згадувала: "Коли Львів був звільнений, Хрущов запропонував нам, тобто Олександру Петровичу з групою, виїхати на автобусах до Львова і познімати там. Нам запропонували вдягти військові костюми, що ми і зробили. З нами було кілька письменників. Разом із Віктором Борисовичем Шкловським та іншими ми вирушили на Західну Україну".

Довженко в автобіографії зазначив, що восени 1939-го "під час визвольної війни за возз’єднання Західної України та Західної Білорусії пропрацював в Галичині у якості політпрацівника і керівника операторської групи".

Олександр Довженко зі знімальною групою прибув до Львова вже через кілька днів після встановлення у місті радянської влади, 22 вересня. Серед помічників режисера до Галичини приїхали оператори Юрій Єкельчик, з яким Довженко працював над "Щорсом", Григорій Александров, Микола Биков та Юрій Тамарський.

Як згадувала Солнцева, режисер почувався на зйомках некомфортно. До "людей у формі" непривітно ставилися містяни, зокрема поляки. Після прибуття до Львова група зупинилася в готелі "Жорж", у якому тоді мешкало чимало біженців із Варшави, що втекли від нацистської армії. Після появи в ресторані готелю осіб в одязі червоноармійців публіка "припиняла будь-які розмови й западала тиша". 

Після кількох днів знімання у Львові кінематографісти поїхали в інші міста: Добросин, Борислав, Дрогобич, Галич, Станіслав, Коломию, Косів, Жаб’є (Верховину), Тернопіль, Почаїв. Всюди, особливо в Карпатах, почувалися невпевнено, а вночі особливо боязко. Як пригадувала Солнцева: "Знали, що бандерівці пішли у підпілля й ховаються у карпатських лісах".

Фільм знімали й у Перемишлі — під час візиту до міста Микити Хрущова та очільника Українського фронту Семена Тимошенка. Серед військових, які супроводжували першого секретаря компартії України, у фільмі можна побачити й самого Довженка у військовій формі16:03-16:06; 16:23 - 16:33.

У кінострічці також є уривки зйомок із Білостока — міста, у якому в жовтні 1939-го відбувалися Народні збори Західної Білорусі. Невідомо, чи Довженко відвідував цю локацію. Радше ні, бо в той час брав участь у Народних зборах Західної України. Він виступив на них із "полум’яною" промовою. Але, як свідчить стенограма, із покликанням на сюжет все того ж "Тараса Бульби": "І в той час, коли український народ Західної України, розтерзаний, вимучений, стояв, як той бідний Остап на Майданах Варшави і казав: "Чуєш, батьку", — пролунала одповідь: "Чую", — сказав великий Сталін". 

Виступ Довженка до фільму не потрапив, але у ньому зафіксовано промови інших доповідачів — зокрема старійшини зібрання Кирила Студинського27:01-30:52; 32:02-32:18. Видно на кінохроніці й Микиту Хрущова — під час Народних зборів він зайняв місце в "цісарській ложі" Оперного театру31:00-31:03; 38:32-38:35; 38:50-38:54; 41:30-41:35. 

У "Визволенні" також зафільмовані: позачергова сесія Верховної Ради УРСР у Києві 14 листопада 1939 року, на якій ухвалили рішення про входження Західної України до складу УРСР; позачергова сесія Верховної Ради СРСР у Москві 1 листопада 1939-го, куди прибули делегації із Західної України та Західної Білорусі прохати про долучення цих теренів до складу УРСР та БРСР і, відповідно, Радянського Союзу.

Під час монтування кінокартини до команди доєднався композитор Борис Лятошинський та звукорежисер Олександр Бабій. 

<p>Анонс прем&rsquo;єри "Визволення" в кінотеатрах Львова. Газета "Вільна Україна", 3 вересня 1940 рік</p>

Роботу закінчили 30 червня, а вже 12 липня кінострічку прийняло керівництво кінематографії у Москві. Наприкінці липня на екрани вийшла російська версія фільму, а згодом й українська — призначена насамперед для населення заходу України. У Львові фільм вперше показали 6 вересня у кінотеатрах "Європа", "Гражина" та "Касіно" — з нагоди першої річниці "возз’єднання". Крім того, анонсували й покази в інших містах та містечках області, зокрема в Буську, Яворові, Бродах, Городку, Кам’янці-Струмиловій, Любачеві.

Чи відрізнялися чимось, окрім мови, російська та українська версії кінокартини нині з’ясувати неможливо. Українськомовний варіант втрачено, і всі відомі сьогодні копії — російські. Через два місяці показів, які відвідували переважно самі ж червоноармійці або загнані під примусом працівники державних установ та підприємств, "Визволення" зняли з прокату і на загал  не демонстрували, хоч жодних заборон щодо стрічки не існувало.

Можна припустити, що це пов’язано, по-перше, з тим, що матеріал фільму втратив актуальність і навіть став дещо незручним — замість ворожої "панської Польщі" на геополітичній карті постала залежна від СРСР Польська Народна Республіка. По-друге, радянській політичній верхівці не хотілося зайвий раз нагадувати "народним масам" про дещо неоднозначний період початку Другої світової, коли СРСР фактично виступив спільником нацистської Німеччини, з якою і поділили польські терени. Врешті, про головних осіб, зображених у стрічці, Кирила Студинського та Петра Франка, які за загадкових обставин зникли у липні 1941 року, у Радянському Союзі також воліли не згадувати.

На промоції "Визволення" не наполягав і сам Довженко, який, мабуть,  вважав своє творіння не шедевром, а радше ідеологічним продуктом. "Тараса Бульбу" режисерові так і не вдалося зняти. Як і "Україну в огні", яку Сталін заборонив друкувати й екранізовувати. Натомість митець отримав вказівки про створення нових пропагандистських документалок: "Битва за нашу Радянську Україну" (1943) та "Перемога на Правобережній Україні" (1944).