Через спорт до незалежності. Як українці в Нью-Джерсі гартувалися (ВІДЕО)

Після поразки Української революції 1917—1921 років почалася хвиля міграції за океан. Українці намагалися гуртуватися на нових місцях. Так 21 грудня 1924 року в американському Ньюаркуштат Нью-Джерсі виникла "Чорноморська Січ" — спортивно-виховне товариство, яке мало на меті об’єднати всіх українців у США. Постановили поширювати знання про історію, традиції, плекати фізичну культуру та спорт серед юнацтва, а також організовувати фінансову допомогу українцям на Батьківщині, яка тоді була розділена між кількома іноземними державами.

<p>Дмитро Вітовський (1887 &mdash; 1919 )</p>

Назву обрали з покликання на осередок козацтва, який після ліквідації Запорізької Січі 1775-го опинився "в еміграції" на Кубані. Так і нові національні сили після окупації теренів УНР та ЗУНР у 1920-х вимушені були емігрувати — тільки вже не на схід, а на захід від рідних теренів.

Своїм патроном "чорноморці" обрали героя Листопадового чину полковника Дмитра Вітовського. А гімном організації стала пісня "Гей там на горі Січ іде". Усі акції нею починали, а закінчували Франковою "Не пора!". Малиновий прапор товариства (як у козаків) посвятили 1935 року в греко-католицькій церкві Ньюарка. На урочистій події був генерал-хорунжий армії УНР Володимир Сікевич, який, як почесний член "Чорноморської Січі", розгорнув стяг і передав його хорунжим товариства.

У перші роки зустрічі "Чорноморської Січі" відбувалися вряди-годи, активізувалися у 1930-х. Тоді створили команду з бейсболу, яка навіть брала участь у найвищому дивізіоні штату Нью-Джерсі. У той час організація налічувала близько 500 осіб. 

"Чорноморська Січ" влаштовувала багатолюдні акції, святкування та маніфестації. Юнацтво виступало в одностроях, молодь — з крісами, ручною вогнепальною зброєю для січових вправ. Фізичній підготовці надавали особливе значення, бо вважали, що невдовзі доведеться повернутися в Україну для боротьби з окупантами. 

Про впливовість та популярність організації свідчить той факт, що у міжвоєнний час її заходи відвідували полковник Євген Коновалець, генерал Микола Капустянський, доктор Лев Мишуга, журналіст Степан Шумейко, громадський діяч Дмитро Галичин та багатьох інших шанованих представників українства. І це попри те, що до кінця 1930-х років "чорноморці" не мали постійного місця в Ньюарку. Упродовж 1920-х їхній осідок був у Домі Української католицької парафії. Лише наприкінці 1930-х товариство придбало будинок, офіційне відкриття провели 17 вересня 1939-го — коли по той бік Атлантики Червона армія перетнула Збруч, щоб окупувати захід України.

Поява домівки активізувала діяльність "Чорноморської Січі" — напередодні Другої світової війни окрім бейсболу товариство мало власну дружину з "ланки круглів"так тоді називали боулінг та кошиківкибаскетболу, а також при ньому діяли аматорські гуртки, хор та оркестр.

Водночас члени товариства долучалися до матеріальної допомоги українцям на рідних теренах: купляли акції Українського Гіпотечного Земельного Банку у Львові, пересилали кошти на діяльність "Рідної школи", Українського Товариства Допомоги Інвалідам у Львові, Української військової організації, на підтримку діяльності Кирила Трильовського. 

Не забували "чорноморці" допомагати українській діаспорі — зібрані серед членів кошти скерували на підтримку українських католицької, православної та протестантської церков в США, а також на будівництво української школи при парафії св. Івана Хрестителя в Ньюарку.

А коли в середині березня 1939-го на Закарпатті постала самостійна українська державність, "чорноморці" делегували туди свого представника, який мав привезти фінансову підтримку Карпатській Україні… Однак, на жаль, її історія виявилася нетривалою.

Врешті з вибухом Другої світової війни при "Чорноморській Січі" з'явився "Допомоговий Комітет", який збирав одяг, харчі та грошові пожертви для українських біженців, які розселилися по всьому світу, втікаючи від епіцентру воєнних дій. 

Чимало самих "січовиків" взяли участь у глобальному воєнному конфлікті як військові. Але, на жаль, не визволяючи Україну від загарбників, до чого готувалися майже два міжвоєнних десятиліття, а в складі збройних сил США. За злою іронією долі, "союзником" у війні тоді був один із ворогів української незалежності, від якого вони та їх батьки свого часу втікали на американський континент — СРСР.