Сім’я Заклинських у таборі Ґмінд під час Першої світової війни

Табір для українських виселенців

На початку Першої світової війни Галичина опинилася в епіцентрі активних бойових дії на Східному фронті. Цивільне населення вирішили евакуювати углиб Австро-Угорщини — у спеціально створені для виселених осіб воєнні табори. До зими 1914—1915 року австрійська влада розгорнула цілу мережу таких пунктів: Брук над Литавою, Енцердорф, Ґая, Ґредіґ, Ляйбніц, Моравська Острава, Оберголлябрун, Вольсберг та Ґмінд. Два останніх були призначені тільки для українських виселенців з Галичини.

Табір Ґмінд постав за півтора кілометра від однойменного містечка в січні 1915 року. Дерев’яні бараки посеред поля будували перші поселенці під наглядом та контролем табірної сторожі. За дев’ять місяців постали адміністративна, шпитальна та двадцять житлових секцій. Табір зусебіч обвели колючим дротом.

Люди мешкали в бараках (по вісім у кожній житловій секції) по 200—250 осіб. Загалом у таборі в різний час водночас проживало приблизно 40 000 осіб. Посередині був великий будинок, який слугував кухнею та осередком адміністрації. Усі секції були оснащені водотягами, мали електричне освітлення на вулиці та всередині бараків, а від 1916-го — і каналізацією. 

Елітною вважали дев’ятнадцяту секцію: замість загального приміщення із кількаярусними нарами її бараки були поділені на одно- та двокімнатні помешкання. Там селили представників інтелігенції, які становили незначну частку від загального контингенту табірних мешканців, що були переважно селянами.

Гуцульська ідилія

<p>Богдан Заклинський (1886&mdash;1946)</p>

В "інтелігентському" бараці в липні 1916 року поселилося і подружжя Богдана та Осипи Заклинських із однорічним сином Святославом та кількамісячною донею Оленкою.

Богдан Заклинський народився 19 серпня 1886 року у Станіславовітепер Івано-Франківськ в родині письменника, літературознавця та історика Гната Заклинського. Підо впливом батька ще під час навчання у Станіславівській гімназії долучався до громадського та наукового життя, їздив гуцульськими селами, збирав етнографічний матеріал та експонати, які головно передавав на зберігання до бібліотеки НТШ. На цьому підґрунті юний гімназист запізнався з Іваном Франком, за сприяння якого частина етнографічних джерел, які зібрав Заклинський, потрапила до першого та другого томів "Галицько-руських народних приповідок". Закінчивши гімназію, 1910 року Богдан став студентом філософського факультету Львівського університету, водночас вчителював у народних школах на Гуцульщині. 

Тоді ж познайомився з випускницею Станіславівської гімназії Осипою Середою, з якою одружився у листопаді 1913 року. Весілля святкували в гуцульському Жаб’ї-Ільці — у тамтешній народній школі вчителювала Осипа. Там молода сім’я і прожила декілька наступних місяців. 

За цей час Богдан Заклинський придбав одяг, прикраси, різьблені вироби, писанки та інші речі з побуту гуцулів, які передав етнографічному відділу Наукового товариства ім. Шевченка у Львові. Також записав гуцульські народні казки, вірування та замовляння. За це того ж року Заклинський став Дійсним членом НТШ. Він  регулярно публікував статті на українознавчі та шкільницькі теми у виданнях "Дзвінок", "Діло", "Рідне слово", "Свобода". Часто під різними псевдонімами: Богдан З-ий, Б. З., С. Правдолюб, Богданко, Богдан З-ський.

Життя під час війни

"Гуцульську ідилію" Заклинських перервала Перша світова війна. Богдан вступив до легіону Українських січових стрільців (як підхорунжий), але через слабке здоров’я служба була нетривалою. 

Разом із дружиною він виїхав до Відня, де від початку 1915-го працював у секції народного шкільництва Загальноукраїнської культурної ради. У листопаді того ж року подружжя із новонародженим сином Святославом повернулося в Карпати — оселилися у Кривопіллі, неподалік Жаб’я. 

Вдруге покинути обжите обійстя на Гуцульщині та емігрувати на Захід Заклинських змусив Брусиловський прорив, що розпочався в червні 1916 року й загрожував перетворити край на арену кровопролитних боїв.

У Ґмінді Заклинські проживали до закінчення Першої світової війни, займаючись педагогічною діяльністю — головно серед дітей біженців. Разом із письменницею Катрею Гриневичевою та поетесою Марійкою ПідгірянкоюМарією Домбровською, які теж опинилися у таборі, організовували культурні вечори. 

Крім того, Богдан Заклинськийпід псевдо "Б. З." під час проживання в таборі видав у видавництві "Українського учительства у Ґмінді" брошуру "Житє українського народа"1917 року. Вона мала стати частиною запланованої серії з антропографії України, присвяченій традиціям українського будівництва. 

Поневіряння Закарпаттям та Галичиною

Після Великої війни Осипа Заклинська переїхала (вже із трьома дітьми — 1918 року народилася ще донька Орися) вчителювати на Закарпаття, яке в міжвоєнний час опинилося у складі Чехословацької Республіки. Там вона разом із Марійкою Підгірянкою вчителювала у селі Зарічовонині – в Ужгородському районі Закарпатської области, а від 1920-го — у Перечині.

<p>Осипа Заклинська ( 1894&mdash;1972)</p>

Коли на Закарпаття переїхав і Богдан Заклинський, сім’я замешкала в селі Тур’ї Ремети, де він отримав працю в українській школі, а Осипа — у словацькій. Від 1922 року подружжя переїхало до Великих Бичків на Рахівщині, а через три роки — до Ясіні. У той період Осипа заочно навчалась на вищих студіях з філології в Ужгороді і 1923-го склала вищий педагогічний іспит. 

Року 1927, коли чехословацька влада розпочала масштабну кампанію звільнення всіх українських учителів — вихідців з Галичини, Заклинські оселилися у Золочеві на Львівщині. Там активно долучилися до громадського життя. Осипа Заклинська працювала в місцевих жіночих організаціях, зокрема у "Взаїмній помочі українського вчительства", у якій займалася працевлаштуванням учительок. 

Її статті про методики навчання, рецензії на дитячі видання, куховарські рецепти часто друкували часописи "Нова хата", "Жіноча Доля", "Учительське слово", "Українська школа", "Шлях навчання та виховання". Крім того, перекладала зарубіжні твори для дітей, оскільки вільно володіла німецькою, польською, словацькою мовами та добре знала французьку й російську. 

Її книги "Нова кухня вітамінова"1928 рік та "Як добути красу та задержати молодість та здоровля (косметичний порадник для плекання краси)", що побачили світ 1929 року, стали справжніми бестселерами серед українського жіноцтва.

Від 1929-го Заклинські проживали на Перемишльщині — спершу у Явірнику-Руському, а потім у селі П’яткова, де до 1937 року працювали в місцевій трикласній народній школі, водночас розгорнувши активну національно-просвітницьку та антиалкогольну діяльність серед місцевих українців. У 1937 році знову переїхали. Цього разу на Тернопільщину, де Богдан спершу працював у школі села Медведівці на Бучаччині, а згодом у селі Слобідка-Горішня на Монастирищині, а Осипа — у самих Монастириськах. 

Нащадки

Трагічним для сім’ї Заклинських став червень 1941 року — при відступі Червоної армії із Тернопільщини під час наступу нацистського війська один із радянських солдатів застрелив їхнього сина Святослава. 

Після цього подружжя з доньками покинули Поділля та оселилися у Львові. Тут Богдан Заклинський від 1944-го працював у Львівському відділенні Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР під керівництвом Філарета Колесси. 

Помер Заклинський 12 квітня 1946 року, залишивши по собі творчий доробок із понад 100 наукових розвідок, статей, брошур, шкільних підручників та методичних посібників. А  етнографічні матеріали, які Богдан зібрав за життя, входили до наукових збірників, які побачили світ після його смерти — "Історичні пісні"1961 рік, "Колядки та щедрівки"1965 рік, "Коломийки"1969 рік. 

Осипа ж у повоєнний час долучилася до колективу Львівської наукової бібліотеки ім. Василя Стефаника АН УРСР, вчителювала у школах Львова та Львівщини, заочно навчалася на філологічному факультеті Франкового університету. Померла 17 липня 1972 року.

Небагато знаємо про долю наймолодшої доньки Заклинських Орисі — відомо лише, що вона, як і батьки, була педагогинею і залишила спогади про свою сім’ю. А ось донька Олена (на фото — вона ще кількамісячне дитя) стала всесвітньо відомою танцюристкою.

<p>Олена Заклинська (1916 &mdash;1999 )</p>

Її шлях до хореографії розпочався наприкінці 1920-х — тоді учениця Української реальної гімназії у Празі почала відвідувати заняття молодого реформатора українського національного танцю Василя Авраменка, які він проводив у Подєбрадахза 60 км від Праги, а у чехословацькій столиці — уроки українського балетмейстера класичного танцю Олександра Костіна. Року 1934, здобувши загальну освіту в Українському дівочому інституті в Перемишлі, продовжила студії у Вищому музичному інституті ім. М. Лисенка у Львові, де вивчала сучасний мистецький танок під керівництвом Марини Бронєвської та Оксани Федак-Дрогомирецької, при цьому навчаючись музичних предметів у Романа Савицького та Миколи Колесси. 

Вроджений талант із наполегливим навчанням та працею над собою дали результат — 1938 року Олена Заклинська стала переможницею в одній із номінацій Міжнародного фестивалю мистецького танцю у Брюсселі. Водночас навчала мистецтва в товариствах "Рідна Школа" та "Українська Захоронка", де проводила заняття з інтерпретації пісень для дошкільнят.

У вирі Другої світової війни Олена була вимушена емігрувати з Галичини. Потрапила до табору переміщених осіб в околицях Інсбруку (знову австрійський табір!). У 1948 році переїхала до Канади, де у Вінніпезі відкрила власну школу танців, а від 1950-го в Торонто функціонував її навчальний центр мистецького танку в Музичному інституті ім. М. Лисенка. По той бік Атлантики Олена Заклинська дедалі частіше почали додавати до свого імені сценічне ім’я "Ґердан".

Від 1956 року "Ґердан" жила в Нью-Йорку, де працювала професоркою хореографії в Українському музичному інституті, виховуючи покоління танцюристів у різних середовищах української діаспори Канади і США. Відтоді стала активною дописувачкою діаспорної газети "Свобода" та жіночого журналу "Наше Життя". 

Крім того, Заклинська-молодша писала вірші, які 1964 року вийшли в Нью-Йорку окремою книжкою "Ритми полонини", та навчалася малярства в приватній студії художника Любомира-Романа Кузьми в Нью-Йорку, брала участь у мистецьких виставках. Від середини 1960-х через погіршення здоров’я змушена була залишити сцену та викладання, переїхала до Франції, але згодом повернулася до США. Померла 23 січня 1999 року. Похована на кладовищі в місті Редінг американського штату Пенсильванія.