Командант усусів Михайло Галущинський

Майбутній командувач Українського січового стрілецтва Михайло Галущинський народився 26 вересня 1878 року в селі Звиняч Чортківського повіту на Тернопільщині у сім’ї греко-католицького священника, пароха тоді ще міста Язловецьвтратило статус міста 1 серпня 1934 року о. Миколи Галущинського.

Після домашньої початкової освіти, Михайло, як і батько (а також чотири брати — Тит, Іван, Микола та Олесь), спершу навчався у василіянській гімназії в Бучачі, а пізніше продовжив гімназійні студії у Тернополі. Тут поміж навчанням активно долучався і до суспільно-політичного життя, входячи до нелегальної української учнівської громади. 

Під час навчання на філософському факультеті у 1898–1900 роках у Львівському університеті очолював "Академічну громаду" та долучився до видання першого українського студентського журналу "Молода Україна". А у період студій із того ж напряму у Віденському університеті у 1900–1901 роках долучався до роботи тамтешньої "Січі" — однієї з найстарших українських студентських організацій, заснованої ще у січні 1868 року. Тож у вільний від навчання час проводив активну роботу серед студентської та учнівської молоді, залучаючи її до громадського життя та політичних дискусій.

Директор Рогатинської гімназії

Після завершення вищих студій Михайло Галущинський повернувся до Галичини, де спочатку викладав упродовж 1904–1909 роках у Золочівській гімназії, а з 1909 року працював директором гімназії святого Володимира в Рогатині. 

На чолі гімназії Михайло Галущинський особливо яскраво розкрив свої здібності педагога, керівника та організатора. Під його проводом гімназія в Рогатині перетворилася на один із провідних освітньо-культурних осередків краю. Перед Першою світовою війною тут встигли попрацювати відомі українські педагоги та діячі культури, зокрема історик Іван Крип’якевич, письменники Антін Крушельницький, Антін Лотоцький, Микола Венґжин (Угрин-Безгрішний), а також Никифор Гірняк, Гнат Мартинець, Теодор Романишин, Лев Смулка, о. Теодозій Кудрик та інші.

Важливе місце у виховній концепції гімназії під проводом Галущинського посідало формування в учнів навичок самоорганізації та відповідальності за спільну справу — директор усіляко підтримував запровадження учнівського самоврядування, розглядаючи його як важливий засіб виховання активної та відповідальної особистости. 

Не менш значущою складовою була орієнтація виховного процесу на служіння українському народові, його актуальним потребам і майбутнім перспективам, а тому особливу увагу керівник гімназії приділяв вивченню історії рідного краю, етнографії, народних традицій і звичаїв та організації урочистих відзначень українських національних пам’ятних дат, вшануванню видатних історичних постатей та діячів культури. Такі підходи, на переконання Галущинського, створювали для української молоді можливості як поглиблювати знання про власне минуле, так і розвивати громадянську активність та набувати практичні навички участі в організованому українському громадському житті.

Важливим елементом цієї системи виховання, яку сам директор практикував із юності, була й діяльність молодіжних організацій. При гімназії заснували товариство "Січ", а також діяла пластунська організація під керівництвом викладача Никифора Гірняка. Тож українська гімназія в Рогатині стала не лише місцем здобуття освіти, а й середовищем формування національно свідомої, дисциплінованої та суспільно активної молоді напередодні Великої війни.

"Воєнного ремесла ніколи не чув у собі"

Із початком Першої світової війни значну частину вчителів і старших учнів Рогатинської гімназії мобілізували до австро-угорського війська. Серед них опинився і директор закладу Михайло Галущинський, який мав статус резервного старшини.

Коли ж на хвилі патріотичного піднесення серед українського суспільства визріла ідея створення Українських січових стрільців — фактично першого в модерну добу українського національного військового формування — саме кандидатуру Михайла Галущинського запропонували на посаду команданта Легіону УСС. 

Для Галущинського це призначення стало несподіваним. Як він пізніше згадував, до "воєнного ремесла ніколи не чув у собі якого-небудь стратегічного таланту, не мав ясного, а навіть ніякого поняття про військову Українську організацію". 

Утім представники Військової управи оцінювали його кандидатуру інакше. При виборі майбутнього команданта вони прагнули знайти людину, яка не була тісно пов’язана з конкретними політичними партіями та не мала виразної партійної заангажованості. Водночас на користь Галущинського свідчив його авторитет, набутий у роки керівництва Рогатинською гімназією. Його характеризували як дисциплінованого, розважливого керівника, здатного відповідально виконувати обов’язки. Важливим чинником стало також уміння Михайла Галущинського встановлювати контакти з представниками австрійської адміністрації та військового командування.

Тож уже 17 серпня 1914 року його затвердили на посаді команданта Легіону Українських січових стрільців. Як писав згодом сам Михайло у спогадах "З Українськими Січовими Стрільцями", що побачили світ у 1934 році, у перші місяці війни він розглядав свою діяльність передусім як виконання конкретної організаційної місії — закладення основ українського національного військового формування. Він вважав, що після створення та налагодження функціонування легіону його подальше керівництво має перейти до професійних військових, які володіли відповідними знаннями та досвідом. У березні 1915-го року командування Легіоном перейняв Гриць Коссак, а сам Галущинський став зв’язковим військовим референтом УСС при вищому командуванні австрійської армії. На цій посаді Галущинський залишався до осені 1917 року, отримавши військове звання курінного отамана.

Від "Просвіти" до політики

Завершення Першої світової війни та розпад Австро-Угорської монархії відкрили перед українцями Галичини можливість реалізувати прагнення до власної державности. У цей час Михайло Галущинський активно долучився до Листопадового чину 1918 року та подальшої боротьби за Львів, ставши учасником збройних змагань за незалежність Західноукраїнської Народної Республіки.

Після поразки ЗУНР у польсько-українській війні Михайло Галущинський залишився у Львові й повернувся до освітньої та громадської діяльності. Працював у "Рідній школі", у філії Академічної гімназії, а в 1921–1924 роках викладав у Львівському таємному українському університеті, поєднуючи педагогічну працю з активною громадською позицією. 

Помітним епізодом цього періоду в його житті став конфлікт із польською адміністрацією шкільництва. Галущинський виступив проти розпорядження начальника Львівського шкільного округу Станіслава Собінського, яке обмежувало можливості української молоді здобувати освіту рідною мовою. За свою принципову позицію 1924 року його звільнили з державної освітньої служби та позбавили права на пенсію. Згодом після тривалих судових процесів, йому таки вдалося домогтися призначення так званої малої пенсії. Водночас не залишав активну педагогічну діяльність — продовжував працювати у сфері приватної української освіти тодішнього Львова.

Одним із головних напрямів його діяльності в міжвоєнний період стала "Просвіта". У 1923 році Галущинського обрали головою товариства, і цю посаду він обіймав до смерті 1931 році. Від перших днів роботи Михайло Галущинський активно взявся за організаційне відновлення діяльности "Просвіти", яка зазнала значних втрат унаслідок воєнних подій та російської окупації Львова. Основну увагу зосередив на організаційно-освітній і виховній роботі товариства. Важливим напрямом його діяльности стало усталення національної свідомості українського населення, зокрема формування готовності до протидії польській окупаційній владі та утвердження національних пріоритетів. Як голова "Просвіти" Михайло Галущинський підготував ґрунтовну програму подальшого розвитку товариства, спираючись на досвід і найкращі зразки європейських просвітницьких організацій.

<p>Пам&rsquo;ятна плита з барельєфом Михайла Галущинського на Меморіалі УСС та УГА Личаківського цвинтаря</p>

Паралельно Галущинський дедалі активніше залучався до політичного життя. У 1925 році він став одним із співзасновників Українського національно-демократичного об’єднанняУНДО та належав до його провідних діячів. УНДО представляло найбільшу легальну українську політичну силу в міжвоєнній Польщі й орієнтувалося на парламентські та політичні методи боротьби за українські національні права.

У 1928 році Галущинського обрали до Сенату Польської Республіки. У верхній палаті польського парламенту він обіймав посаду віцемаршала Сенату та очолював культурно-освітню комісію. Його парламентська діяльність була насамперед пов’язана із захистом інтересів українського населення, розвитком освіти й культури та відстоюванням можливостей для українців зберігати власну національну ідентичність. У 1930 році він також став депутатом Сейму III каденції, представляючи Українсько-білоруський блок.

На початку 1930-х років Галущинський належав до керівництва УНДО разом із Остапом Луцьким і Василем Мудрим. Їхня політична лінія передбачала пошук можливостей для компромісу та порозуміння з польською владою задля досягнення конкретних поступок для українського суспільства. У лютому 1931 року Галущинський брав участь у переговорах між представниками урядового Безпартійного блоку співпраці з урядом та Українського парламентського представництва. Ці переговори відображали прагнення частини українського політичного середовища використовувати парламентські механізми для розв’язання українсько-польського конфлікту. Щоправда, бути й однозначним примирником за рахунок інтересів української сторони не поспішав: регулярно критикував польський уряд за зволікання у вирішенні національного питання нацменшин міжвоєнної Польщі — насамперед, української. Однак це не врятувало його від звинувачень зі сторони радикально налаштованої української молоді в угодовстві та навіть вимог добровільно зректися посади голови "Просвіти".

Перервала активну політичну, громадську та педагогічну роботу діяльність Галущинського раптова смерть у ніч на 25 вересня 1931 року. Його поховали на Личаківському цвинтарі. Через сімдесят років, 2001-го, останки Галущинського перенесли на Меморіал Українських січових стрільців та Української Галицької армії на полі № 76 цього ж кладовища.