Інтерновані українці у таборі в Стшалкові 1919 року. ФОТО

У розпал Першої світової війни неподалік села Стшалків біля Познані, на теренах, які тоді належали Німецькій імперії, військова адміністрація вирішила створити місце для утримання військовополонених. Фактично за декілька місяців на ділянці площею 75 гектарів розбудували табір, розрахований на 30 тисяч утриманців. Тут з’явилися приміщення для розташування варти, комендатури, таборової майстерні, лазні, електростанції, дезінфекційного пункту, пекарні, шпиталю, ізолятору, парової пральні, сушарки, водокачки та навіть театру. Для житла було виділено вісім секторів, кожен із яких містив 7–8 великих землянок або бараків.

Восени 1918-го Перша світова війна закінчилася, Німецька імперія розпалася, а терени довкола Познані стали частиною щойно посталої Польщі. Здавалося б, з історією табору вже завершено. Але нова польська влада, яка проводила впродовж 1918–1919 років низку військових кампаній за свої східні кордони (спершу проти ЗУНР, а згодом — і проти більшовицького війська), вирішила надати локації, чиї будівлі вже почали розбирати, "друге життя".

Так, у травні 1919 року одними з перших у таборі опинилися військовики "Сірої" дивізії Армії УНР, які напередодні потрапили до польського полону під Луцьком. Перебували вони тут недовго — завдяки зусиллям Дипломатичної місії УНР у Варшаві вже у серпні 1919-го їх спершу перевели до табору у Ланцуті, а звідти — в Україну, на фронт проти денікінців. 

Окрім них у 1919 році серед табірних "мешканців" перебували й полонені вояки Галицької армії та цивільні галичани (вони влітку 1919-го становили основну частину із майже 25 тисяч ув'язнених, які на той момент перебували в Стшалкові), а також військовики-червоноармійці, проти яких упродовж 1919 року польські жовніри воювали на теренах Литви, Білорусі, Латвії та України (Волині та Поділля) — їх станом на жовтень 1919 року нараховувалося понад 2600 осіб.

Загалом чисельність полонених у таборів часто змінювалася — якщо наприкінці 1919 року вона становила більше 10 тисяч осіб, то через рік — понад 35 тисяч. Та й сам склад таборових "мешканців" був плинним. Одна з причин — висока смертність через незадовільні умови утримання на тлі частого поширення інфекційних хворіб та недостатнього харчування. Ще одна — постійне переміщення бранців поміж різними таборами для інтернованих, які в Польщі постали після Першої світової війни. А ще — спорадичне проголошення польською владою амністій для українських полонених та інтернованих, особливо на рубежі 1919–1920-х років.

Змінювалося й ідейно-соціальне забарвлення утримуваних — замість переважно галицьких вояків влітку 1919 року, навесні 1920-го тут значну частину вже становили червоноармійці (на тлі радянсько-польської війни), а на початку 1921 року сюди перевели ще й військовиків із частин генерала Станіслава Булак-Балаховича та донських козаків.

Улітку 1921 року табір знову "поповнився" українським національним чинником — після планової ліквідації табору в Ланцуті сюди передислокували групу інтернованих військ УНР, а восени цього ж року — з таборів у Вадовицях, Петрокові (Трибунальському) та Александруві-Куявському. 

З одного боку, в цей період українцям в таборі вдалося певним чином налагодити освітньо-культурне життя: у Стшалкові запрацював перенесений із Ланцута Український народний університет (його відвідувало понад 700 слухачів) із військовим факультетом, українська гімназія ім. І. Стешенка, перебував Наддніпрянський хор Дмитра Котка, який гастролював Польщею, а також налагодили викладання курсів українознавства, мовознавства, бухгалтерії, роботу бібліотеки та читальні, видання часописів "Військовий вісник", "Наша зоря", "Нове життя", "Промінь", "Спортсмен", "Студентський вісник".

З іншого боку, до цього часу інфраструктура Стшалкова дедалі частіше нагадувала радше руїни, аніж місця для розміщення людей — нари були напівзруйнованими, бараки через відсутність вентиляції провітрювалися недостатньо, дах — протікав, а підлога прогнила і під нею оселилися щури. Врешті, як підсумовував у рапорті від 16 липня 1921 року тодішній начальник групи інтернованих військ УНР у Стшалкові генерал-хорунжий Наум Никонів: "табір загально виглядає в’язницею, або кладовищем великим і пустирем, де із угла в угол снують живі розтеряні людей, шукаючи виходу, поради і порятунку". 

Такий "побут" доповнювався й періодичними конфліктами між українськими військовиками та полоненими червоноармійцями, які декілька разів навіть завершувалися колективними бійками. При цьому польська влада практично не реагувала на звернення командування групи військ УНР усунути такі більшовицькі деструктивні елементи з табору, що, безсумнівно, негативно впливало на моральний дух українських інтернованих. Більше того, частина з них піддавалися й більшовицькій пропаганді, тим паче на тлі повної відсутності коштів в інтернованих для вирішення найнагальніших побутових питань та ще й при поступовому скороченні денної норми харчового пайка, який з грудня 1921-го взагалі перестали видавати, бо на складах закінчилися будь-які запаси продуктів та палива.

Начальник з другої половини 1921 року групи інтернованих військ УНР генерал-хорунжий Антін Пузицькийколишній очільник 5-ї Херсонської стрілецької дивізії Армії УНР в одному зі своїх рапортів зазначав, що такий стан табору був справжнім "глузуванням над українським вояцтвом" — того "рештку лицарів Української Армії, котрий своєю героїчною боротьбою спасли весь мир і культуру від вандалів XX віку" — тобто більшовиків. 

Врешті численні звернення Пузицького до Ліквідаційної комісії УНР і польської влади та готовність відстоювати покращення умов перебування в таборі інтернованого українського вояцтва перед державами Антанти — Францією та Англією — таки дали свій певний результат. Так, на початку 1922 року інтерновані частини Армії УНР у Стшалкові отримали від Державного Центру УНР в екзилі обмежений бюджет для покращення харчування, підтримки функціонування майстерень та проведення культурно-освітньої роботи, хоч такі дотації мали лише тимчасовий ефект.

Зрештою, до серпня 1922 року більшість українських військових перевели до табору в Каліші. У так званій промисловій частині табору залишилося близько 600-700 осіб із так званої групи полковника Олександра Ковальського. У червні 1923 року табір було ліквідовано остаточно, а більшість його бараків знесли. У Стшалкові залишилася хіба що невелика група із півсотні українських військових із родинами, які замешкали тут стаціонарно в будинку колишньої комендатури.