"Горіла в очах жадоба перемоги". Військові звитяги Гната Стефаніва

<p>Гнат Стефанів (1885 &mdash; 1949)</p>

Майбутній полковник Галицької армії та Армії УНР народився 2 травня 1885 року в селі Топорівці на СтаніславівщиніТепер Івано-Франківськ. Після закінчення 1902 року Коломийської гімназії Гнат вирішив розпочати військову кар’єру, вступивши до Цісарсько-королівської школи кадетів піхоти у Львовітепер Національна академія сухопутних військ. Поміж мілітарними студіями активно долучався й до роботи молодіжних спортивно-патріотичних організацій "Січ" та "Сокіл", які на той момент налічували десятки тисяч юних членів (як хлопців, так і дівчат).

Після завершення кадетської школи Гнат Стефанів, здобувши чин підофіцера-юнкера, отримав призначення до 10-го Галицкого піхотного полку з дислокацією штабу у Перемишлі. Через два роки він отримав підвищення за званням, ставши підпоручником, а відтак його перевели до 35-го піхотного полку Крайової оборони австро-угорської армії, дислокованого у Золочеві.

У 1912 році його підвищили до поручника, у цьому статусі він був залучений до мобілізаційних заходів до австрійського війська у 1912–1913 роках. Тоді на Балканах — біля кордонів імперії Габсбургів — спалахнула війна, й у Відні вирішили тримати армію напоготові, хоч на той момент для Австро-Угорщини все обійшлося без боїв.

"Старшина з отвертою головою"

Коли ж розпочалася Велика війна, Стефанів приєднався до Українських Січових Стрільців, в лавах яких очолив сотню. У 1915-му потрапив у російський полон, де перебував аж до початку в Росії революційних подій 1917-го, після чого повернувся до Галичини. Коли тут через рік восени спалахнули події Листопадового чину, Гнат Стефанів очолив українських військовиків 35-го піхотного полку, які брали участь у роззброєнні ще австрійської поліції та став комендантом Золочівської військової округи. Тамтешнє ефективне керівництво округою спонукало очільників Української Національної Ради щойно посталої ЗУНР звернутися до нього з пропозицією долучитися до творення українських національних збройних сил в умовах розгорнутої у Східній Галичині з початку листопада польсько-української війни.

"В цьому скрутному положенні звернув дехто увагу на команданта золочівської військової округи, к[апітана] Гната Стефанова, що дався вже пізнати як енергійний військовий орґанізатор і прислав досі найбільшу допомогу до Львова. До Золочева виїхав делєґат Української Національної Ради і запропонував к[апітану] Стефанову обняти головну команду українських військ з одночасним підвищенням до ранґи полковника УСС-ів", — писав про цей епізод тодішній сотник Галицької армії Олекса Кузьма.

Стефанів погодився. Він став очільником Начальної Команди українських збройних сил у Львові, на базі яких через декілька днів сформувалася Галицька армія. За час його командування з 9 листопада по 10 грудня 1918 року вдалося розбудувати чітку структуру військових сил, організувавши бойові групи "Схід", "Старе Село", "Щирець", "Рудки", "Глибока" та "Північ", що мали бути максимально пристосованими до специфіки ведення вуличних боїв у Львові.

Тоді Гнат Стефанів проявив себе як відданий справі військовий командувач. Той же Кузьма, описуючи Стефаніва у той період, зазначав: "Назверх він робив вражіння старшини з отвертою головою, підприємчивого та енергійного. Деяка рубашність в поведінці і різкість у вислові … при війську не шкодили, а навіть подобались, виробляючи респект серед підчинених".

Майбутній історик та географ, а у 1918–1919 роках — хорунжий Галицької армії Михайло Гуцуляк, пізніше писав, що "комендант, полк[овник] Стефанів, що вів увесь час ініціативу і безнастанними боєвими операціями захитав моральну силу противника, хоча до стратегічного успіху забракло йому військової сили".

Сам же третій за порядком начальний командувач Галицької армії так описував власні спроби організувати та підготувати українських військовиків до бойових дій пізньої осені 1918-го: "Хаос! — цим словом передав мені полк. Коссак начальне командування у Львові. Хоч переворот підготовлено як слід, годі було досі завести у місті порядок, бо перш усього доводилося відпирати польську навалу. Я був свідомий цілої ваги і відповідальності, що були зв’язані з тимчасовим становищем, якому я не чув себе в силі як слід відповісти. Мені представили недостачу відповідних до цього вождів, а вкінці бажання уряду було для мене, військової людини, приказом, якого сповнення піднявся я, як тільки міг. Після перейняття командування виявились потрібними скорочення й скріплення фронту, щоби зробити певнішими становища та мати змогу стягнути часть обсади на запас і на заміну. Установлено по змозі зв’язки. Війська я не бачив. Були це чорні від пороху і перевтоми запеки, яким горіла в очах жадоба перемоги. Їх було мало, але героєм був кожен із них. Відчувався брак запасу і старшин боєвиків. На боєвій лінії у виді стисненого лука стояло напродовж 10 км не більше півтора тисячі перевтомлених, виснажених, але все однаково затятих борців. 150 крісів на 1 км. Про творення якогось запасу з цієї скупої залоги не було й мови". 

Тож хоч під проводом Стефаніва українське військо й перейшло до наступу в боях з польським військом, але після його зміцнення залишило станцію Львів 22 листопада 1918 року, остерыгаючись оточення.

З Наддніпрянщини на еміграцію

Тим часом 10 грудня 1918 року Гната Стефаніва на чолі Галицької армії замінив досвідчений виходець із Наддніпрянщини генерал армії УНР Михайло Омелянович-Павленко, який продовжив закладену попередником реорганізацію війська ЗУНР.

Натомість сам Стефанів спочатку повернувся до Золочева, але невдовзі, вирішивши приєднатися до українських визвольних змагань по той бік Збруча, вирушив до Києва, де вступив до лав Армії Української Народної Республіки. У її лавах очолював Гуцульський кіш морської піхоти, запасну бригаду 3-ої Залізної стрілецької дивізії, був комендантом обозу та начальником постачання. Під час Першого Зимового походу рубежа 1919–1920 років командував 3-ім кінним полком. Далі було командування запіллям Армії УНР.

Однак подальші несприятливі геополітичні умови на українських теренах змусили Стефаніва емігрувати. У серпні 1920-го він разом із підлеглими генерала Антіна Кравса відбув до Чехословаччини, де впродовж наступних трьох років працював у консульстві ЗУНР в Ужгороді. Саме на Закарпатті він прожив наступні два міжвоєнні десятиліття.

На початку Другої світової війни переїхав спершу до австрійського Відня, а з 1944 року — до німецького Регенсбурга. Там 21 червня 1949 року на той момент вже генерал-хорунжий (підвищений рішенням екзильного уряду УНР у 1947 році) помер і був похований на місцевому цвинтарі.