"Я перепроваджуся до гуцулів..." Гуцульські мотиви у творчості Степана Луцика

Вакації на Гуцульщині

Живописець і графік Степан Луцик, учень Мистецької школи Олекси Новаківського протягом 1926–1930 років, був одним із найактивніших учасників мистецького життя міжвоєнного Львова. Втім, через вимушену еміграцію та свідоме замовчування впродовж десятиліть радянщини, нині його ім'я маловідоме.

<p>Олекса Новаківський із учнями під час прогулянки на гору Клифу біля Космача. Степан Луцик стоїть крайній справа. 1927 рік. Світлина Ярослава Коваля</p>

Степан Луцик народився 10 жовтня 1906 року у Львові. Навчаючись в Академічній гімназії, долучився до скаутської організації Пласт. Мистецтвом зацікавився ще сидячи за гімназійною партою, мріяв вступити до Художньо-промислової школи. Втім батьки не сприйняли серйозно захоплення сина і наполягли, аби той спершу закінчив гімназію.

Тим часом навесні 1923 року у Львові почала діяти перша на галицьких теренах українська художня школа, заснована з благословення митрополита Андрея Шептицького самобутнім майстром пензля Олексою Новаківським. У вересні 1926-го 19-літнього Степана представив Новаківському гімназійний професор отець Йосиф Застирець. Харизма й педагогічний хист Новаківського за підтримки митрополита Андрея поволі перетворили недосвідчених юнаків і юнок на справжніх майстрів, багатьом із яких судилося стати речниками української культури по цілому світі. Людина товариська, з веселою вдачею, Степан Луцик добре почував себе у середовищі Мистецької школи. Зокрема, брав участь у поїздках на Гуцульщину. 

"У школі студіювали ми виключно рисунок, малювання мало прийти щойно колись, коли вже опануємо таємниці рисунка й композиції. Тому великим для нас переживанням були вакаційні виїзди на Гуцульщину, яка для нас стала справжнім відкриттям", — писав у спогадах один із найвідоміших вихованців Школи Новаківського Святослав Гординський.

Перша поїздка відбулася 1925 року, організував її художник і краєзнавець Григорій Смольський, який добре знав село Космач. "Там ми жили у винаймленій гуцульській хаті, спали на лавах, насвітанку зривалися на мандрівки по горах, завжди з касетами з фарбами й картонами, та завзято малювали гарні мотиви. Вернувшись, розставляли свої етюди під стіною хати, і Новаківський давав нам свої зауваження. Як і всі ми, Луцик дуже полюбив гуцульську природу і людей, і вони стали одним з основних елементів його мистецької творчости впродовж усього його життя".

Оточене горами гуцульське село Космач стало другою домівкою для митця і його учнів. Про Космач Степан Луцик згадує у кількох листах до Новаківського, зокрема у листі від 12 липня 1929 року. "Вже добігає тиждень як ми в Космачі — пише молодий художник. — Нас тут чотирох: [Володимир] Гриценко, [Роман] Чорній, [Олексій] Друченко й я. Живемо на Клифі, там де тому два роки. До Космача заїхали доволі щасливо, тільки в Коломиї довго ждали на автобус; зате в Яблонові ждала на нас фіра. Наразі працюємо дуже мало, так як це нам Пан Професор радили".

Саме у Космачі Степан Луцик зустрів свою майбутню дружину Ольгу. Про цей епізод біографії митця його друга половинка згадує так: «Є тут і наші мистці. Зодягнені, як перше. Посідали рядом на ослоні та й виспівують "парубоцьких"... Але помітили нас і... замовкли, пісня урвалася в половині стрічки, тільки розсміяні обличчя з трудом прибирали поважний вигляд. Привіталися з нами, знайомляться. Наймолодший теж з елеґантністю зняв свою крисаню, подав мені руку і назвав себе: "Луцик Степан". — І знов (як мені здавалося) з повною увагою тільки до своєї крисані заклав її на голову. На його смуглявому обличчі, що ховалося в тіні, трудно було доглянути яке-небудь зворушення. А все ж... вже тоді глибоко в мою душу впало те ім'я...»

Ще одним популярним місцем для Новаківського та його учнів було гірське село Дора. Про нього читаємо в листі Степана до вчителя від 7 серпня 1934-го: "В неділю був я в Дорі. Всі очікують там Приїзду Пана Професора. Хата вже готова і умебльована. В липні (20) був я у Ямній та відвідав синів. Славко ще більше виріс, а Ждан вічно грає в мяча: тут для нього рай! Околиці там прекрасні!! Прошу конечно приїхати, бодай на два тижні до Дори. Чи Пан Професор позволили би мені замешкати одну кімнату (вижню) яка й так зараз порожня стоїть. З приїздом Пана Професора я перепроваджуся до гуцулів".

"Трембітар", "Гуцули", "Довбуш"

<p>Степан Луцик "Довбуш", 1934 рік. Дереворит</p>

У фондах Національного музею у Львові зберігаються, зокрема, три графічні невеликого формату твори Степана Луцика, натхненні тривалим перебуванням на гуцульській землі. Йдеться про літографію "Трембітар" (1930) й дереворити "Гуцули" (1934) та "Довбуш" (1934). Ці твори Луцика-графіка надійшли до Національного музею у 1985 році.

Композиція літографії "Трембітар" демонструє силует чоловіка у традиційному гуцульському вбранні. Він стоїть на повен зріст, обернений у профіль праворуч, тримаючи обома руками прикладений до вуст музичний інструмент. Дія відбувається на тлі оповитого туманом гірського пасма. На першому плані праворуч — вкритий хвойними деревами пагорб, трохи далі бачимо дерев'яну хату. 

<p>Степан Луцик "Гуцули", 1934 рік. Дереворит&nbsp;</p>

Не менш цікавою є композиція деревориту "Гуцули", заповнена чотирма масивними постатями (троє чоловіків, одна жінка) у гуцульських строях, які обернені у різні боки. Двоє чоловіків мають при собі клунки. Бруківка під ногами головних персонажів вказує на те, що перед нами може бути сюжетне зображення: четверо мешканців села прибули на міський ярмарок придбати, або ж щось продати.

"Довбуш" — погрудне зображення легендарного опришківського ватажка у правий профіль на тлі гірського краєвиду. Вбраний він у традиційні для гуцулів кептар та кресаню. Образ Довбуша просякнутий суворою рішучістю, духом месника, готового вступити у нерівний бій із кривдниками та визискувачами простого люду.

Подібно до багатьох товаришів по школі Новаківського, як от Григорій Смольський чи Стефанія Ґебус-Баранецька, захоплення Гуцулією Степан Луцик проніс крізь ціле життя. Не згасло воно й після того як художник назавжди покинув батьківщину і вже не міг на власні очі бачити гірські краєвиди. Та розлука із Гуцульщиною трапилася не одразу…

Еміграція

Спершу молодий митець демонстрував свої твори на звітних виставках у стінах львівського Академічного Дому1928–1929) та пересувних виставках містами і містечками Галичини1930–1931. Бувши стипендіатом митрополита Андрея Шептицького, декілька місяців 1931 року провів у Парижі, де навчався у Фернана Леже та Амеде Озанфана.

Згодом виступив співорганізатором молодіжної творчої групи "Руб"1932–1934, виконував обов’язки редактора її друкованого органу альманаху "Карби".

Після приходу до Галичини більшовицьких "визволителів" був змушений вступити до Спілки радянських художників. Пізніше працював секретарем управи Спілки українських образотворчих мистців. Учасник її виставок у Львові протягом 1942–1943 років. Чимало часу проводив на добре знайомій Гуцульщині.

Та вже восени 1944-го разом із дружиною й синами подався на Захід. Кінець війни сім’я зустріла на теренах Баварії, в американській зоні окупації Німеччини. Живучи у таборах для переміщених осіб, художник долучився до Української спілки образотворчих мистців, брав участь в організованих українською громадою мистецьких виставках.

Новий етап у житті і творчості митця розпочався із переїздом до Сполучених Штатів у 1950 році. Родина Луциків замешкала у Сент-Полі, штат Міннесота. Працюючи у фотоательє, митець підтримував контакти із Об’єднанням мистців-українців в Америці, періодично надсилав твори для виставок у містах США й Канади. Поза тим писав мистецтвознавчі розвідки, рецензії на виставки українських художників, статті про творчість учителя Олекси Новаківського. 1957 року став членом Мистецького товариства Міннеаполіса. Помер Степан Луцик  у свій 57-й день народження, 10 жовтня 1963 року.